неділю, 8 листопада 2009 р.

Wool - Шерсть Шерсть Шерсть [2009]



У наш час, коли блогери країн із розвиненим аудіоринком (маю на увазі передусім Європу та США) вже не перший рік «піднімають пласт» давніх касетних та – особливо – вінілових записів, масово оцифровуючи їх та зливаючи на свої численні ресурси, на теренах України подібна діяльність притаманна лише окремим ентузіастам-аудіофілам.

У такому контексті заснування лейблу, що випускає у світ свої релізи саме у вигляді касет (не згадуючи вже про надмалі тиражі – до 50 примірників) – справді альтернативний, оригінальний крок, який викликає в багатьох, хто стикається з цим фактом, щонайменше здивування. Складно достеменно сказати, яка мета саме такої подачі своїх релізів у засновників лейблу Oldturtles Tapes, але те, що такий хід зацікавлює – однозначно.

Лейбл наразі є молодим – випущено три релізи, і з їхнього тематико-стилістичного спрямування можна чітко вловити «спецалізацію» на «темній» незалежній музиці, до того ж експериментального характеру і з багатьма «маркерами» - як в дизайні релізів, так і в їхньому саунді, які найпростіше охарактеризувати як демонічні.

Київська група Wool, що складається всього з двох чоловік, наразі є досить загадковою навіть для більшості слухачів, які цікавляться цим сегментом музики, через дуже помірну кількість інформації, що вдається про них нагуглити, лаконізм офіційної сторінки на MySpace та нечасті виступи. Певно, все це також елементи певної медіа-стратегії в час, коли піар став чи не всеохопним.

Подібні враження виникають і від прослуховування їхнього дебютного релізу «Шерсть Шерсть Шерсть», більшій частині якого властивий мінімалізм, загадковість – під час перших чотирьох треків час від часу приємно дивує стриманість, медитативність звучання ритм-секції, до яких інша, традиційніша, група неодмінно допасувала б набагато більше гітарних партій, ефектів, шумів і такого іншого – і навряд чи від того б виграла.
Це стає очевидним після останніх двох треків, які є безперечним – і, звісно, навмисним контрастом до попередніх. В декого зі слухачів такий контраст може навіть викликати ефект жарту, тому збережемо інтригу, промовчавши про суть та засоби такого різноманіття.

Однак варто зазначити, що багатьом перші дві третини касети будуть цікавіші саме через їхню асоціативність, стриманий саунд та похмурі ритми.

Самі учасники проекту визначають свій стиль як антигуманний даб, однак у «Шерсть Шерсть Шерсть» можна помітити також ознаки індастріалу, нойзу, бруталу та електро-думу.
І жодного іконоборства, заявленого провокативною обкладинкою.
Сама концепція альбому, навіть починаючи з його назви, дає підстави говорити про цей реліз як один із найцікавіших експериментів в українській незалежній музиці-2009.


(с) Максим Солодовник, листопад 2009

публікація: www.rock.kiev.ua


Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

пʼятницю, 23 жовтня 2009 р.

Сестри Тельнюк – live краще [2009]

Free Image Hosting at www.ImageShack.us


Сестри Тельнюк наживо – це завжди надзвичайний музичний професіоналізм та елегантна і водночас потужна енергія групи, - ексклюзивність цього вражає завжди, а надто вперше. Для багатьох перше знайомство з їхньою творчістю – це дуже своєрідний, інтимно пережитий, надзвичайно позитивний культурний шок, що не забувається. Часто, слухаючи їх, відчуваєш, що такою музикою справді варто пишатися – незалежно від особистих стильових уподобань. Ними неможливо не перейматись, їхні пісні не можуть пройти повз справжнього слухача.

Цей диск – приємна несподіванка і вдалий реліз одразу з кількох причин.
Випуск альбому, записаного наживо, для українського гурту випробування не з простих, зокрема, й через малодосвідченість багатьох звукорежисерів в такому форматі роботи; недостатнє розуміння того, як забезпечити на сцені якість звучання, близьку до студійної - у самих музикантів, що трапляється нерідко і далеко не завжди з маргіналами, і таке інше. Цих дитячих проблем не побачимо й близько у «live краще», адже на сцені – Сестри Тельнюк, а запис та мастеринг здійснено авторитетною студією «Комора».

Free Image Hosting at www.ImageShack.us

фото by Євгенія ETOS Мащенко


Важливо також те, що це не збірка «живих» треків, а цілісно записаний концерт. Звук на цьому CD поєднує «лайвову» свіжість, активні оплески, ефект присутності з багатством фахової звукорежисури, що дає змогу насолоджуватись всіма відтінками звуку абсолютно всіх задіяних інструментів.

Меломанам з досвідом буде цікаво також знати, що на записаному концерті, так само як і в альбомі «Жовта кульбаба», звучить бас-гітара Олега Путятіна, якого дехто може знати ще за легендарним київським гуртом Цвіркунове Число, три альбоми якого ще на самому початку 90-х приємно дивували синтезом фрі-джазу, фортепіанного бугі та арт-джаз-року – жанрів навіть для сучасної України майже необжитих.

Саме арт- та джаз-роковий струмінь є визначальним для сьогоднішнього звучання Сестер Тельнюк, хоча в ролі допоміжних, вишуканих елементів можна чути немало того, що в комплексі з високопоетичними текстами дозволяє усвідомлювати стиль цього гурту як щось настільки своєрідне, що взагалі не потребує якихось термінів.
17 треків – подорож неблизька, але з найкращими концертними піснями Сестер Тельнюк час збігає непомітно, як під час медитації чи цікавої розмови.


(с) Максим Солодовник, жовтень 2009

публікація: www.rock.kiev.ua


Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

ТОЛ - Клей.МО [2009] EP

Free Image Hosting at www.ImageShack.us


Повернення групи ТОЛ - найвідомішої на українській ню-метал-сцені - до творчої активності навесні 2009 року (після більш ніж річної перерви та непевності у майбутньому) супроводжувалося двома новими офіційними релізами (EP Клей.МО та live-DVD) і значними сподіваннями фанів та прихильників. Враховуючи те, що з моменту виходу останнього на сьогодні повноформатного альбому («Утопия», 2007) минуло два роки, ці сподівання можна було охарактеризувати як значні.
Звісно, ще до релізу EP на дисках, новий матеріал опинився в мережі – можливо, навіть не без участі групи, адже на офіційному сайті ТОЛу він і зараз доступний для вільного завантаження. Така практика зараз справді є оптимальною у справі поширення різноманітних міні-релізів.

Free Image Hosting at www.ImageShack.us

фото by rOST, www.tolmusic.com.ua


Брутальна обкладинка найновішого доробку команди продовжує «лінію» дизайну, започатковану ще альбомом-дебютником Синдром бажання, будучи водночас відповідною саунду цього диску – експериментальному, багатому як різноманітними звуковими «фішками», так і великими дозами агресії, відчаю та деструктивних енергій, що складають ідейно-настроєву атмосферу альбому.

Можна сказати, що серед українських релізів навряд чи можна швидко пригадати подібний до цього EP за рівнем симбіозу агресії, екзистенційного болю – на рівні емоційному та експериментальним підходом у композиції треків, несподіванками у їх розвитку, що межують часто із мозаїчністю. Так само традиційно для цієї групи на висоті звукорежисерська робота, яка не залишає питань щодо якості звучання.

Але водночас найновіший диск ТОЛу виявився не зовсім вільним як від стандартів жанру, так і типових для самої групи тем – насамперед у текстах. Різноманітності тут не чути і надривно-суїцидальна атмосфера від цього дещо втрачає на переконливості, компенсуючи це, втім, надзвичайно впізнаваним, вибуховим вокалом лідера Прозорова.
Також неодноразово з моменту виходу цього диску можна натрапляти на інтернет-форумах численні думки про те, що ТОЛ природніше звучить з українськими текстами.

Отже, «Клей.МО» - реліз суперечливий і, попри те, що, безперечно, заслуговує на увагу з низки перерахованих тут причин, залишає забагато сумнівів щодо «букви і духу» майбутнього повнотривалого альбому.


(с) Максим Солодовник, жовтень 2009

публікація: www.rock.kiev.ua


Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

VooVoo & Гайдамаки [2009]


Спільний альбом провідних команд сусідніх держав – явище нечасте на сьогодні, окрім хіба радикальних музичних течій та стилів, найрізноманітніших представників інді-сцени, де подібна практика є дуже поширеною.
Легендарна польська команда VooVoo, що дебютувала на аудіоринку ще далекого 1986 року, і на рахунку якої тепер кількадесят лише офіційних релізів на сьогодні є водночас і однією з найавторитетніших у Польщі і , безперечно, дедалі відомішою у світі.
«Гайдамаки» ж для України фактично перша група, що змогла вже у новому столітті самостійно вийти як на численні європейські концертні майданчики (від клубів до багатотисячних фестів), так і на рекординговий ринок, яскравим свідченням чому було перевидання там Перверзії (під маркетингово-прорахованою назвою Ukraine calling) та аж на тиждень скорший, ніж в Україні, реліз диску Кобзар одразу в Польщі та Німеччині, вже не кажучи про його запис у польській, повністю аналоговій студії.
Причини рідкісного «сплітування» відомих команд, на мою думку, - суто комерційні, а точніше – стосовні до стереотипів роботи лейблів-мейджорів. Однак цього разу перед нами симбіоз не тільки успішний в
сенсі поширення альбому, а й з точки зору саунду. Диск швидкісно розлітався у Польщі, а в Україні вперше був представлений на початку вересня на фестивалі Джаз-Коктебель.

CD таки вдався: перші ж враження від нього – це відмінна звукорежисерська робота + професійність команд та цікаве враження єдності, цілісності диску. Ніби й неодмінні передумови якісного альбому як такого, проте ж як часто можна подибувати далекі від цього результати – і не лише в Україні.
Багатий – навіть за європейськими стандартами – буклет вже викликає симпатію навіть аудіофілів зі стажем, вже не кажучи про «шеренгових» слухачів.
Цілісність цієї роботи груп справді найбільше впадає в око, і альбом завдяки цьому дуже рівно слухається, зблискучи то там, то там знайомими мотивами східнослов’янського (і не лише) фолку. Але водночас таку особливість можна – дещо парадоксально - записати і «в мінус», адже неможливо позбутися присмаку певної монотонності та стриманості, яка не була властива раннім роботам Гайдамаків, вже не кажучи про драйв та перець «Перверзії», сміливі екcперименти з традицією, з якими група підкорювала українського слухача.
Можна з великою мірою певності сказати, що попри вдале втілення проекту з VooVoo (який, безперечно, вже зараз є подією в музичному житті обох країн), цей диск продовжив започатковану у повній мірі ще альбомом «Кобзар» тенденцію орієнтування на західного слухача середнього віку, з властивими йому класичними вподобаннями у сфері фолку та world music.


(с) Максим Солодовник, жовтень 2009

публікація: www.rock.kiev.ua


Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

вівторок, 1 вересня 2009 р.

Самі Свої – Чому вниз? [2009]

Photobucket


Другий номерний альбом київської групи «Самі Свої», лідером якої є відомий також як рок-бард Олег Сухарєв, можна сказати, майже не забарився з виходом – попередній, нагадаю, з’явився у слухачів близько двох років тому.

За цей час, однак, дещо змінилося – від складу самої групи, деяких тенденцій на українській сцені загалом до суто суспільних процесів. Останні риси якраз і склали значною мірою тематичне підгрунтя диску «Чому вниз?».

Паралельно з його створенням у світі виник привид економічної кризи, тому серед поголівної моди на «антикризовість» певна частина нових пісень «Самих Своїх» можуть сприйматися як своєрідна рефлексія з приводу цього ганебного явища.

При цьому не варто сподіватися побачити тут щось на зразок антиглобалістського хардкору, - тематично найбільшу увагу тут приділено якраз ганьбі суто локальній, українській, своїй. Так воно справді чесніше ніби.

А от музика тут тяжіє найперше до фанку, фолк- та інді-року водночас. До того ж інді геть не інфантильного розливу а-ля Franz Ferdinand (не говоримо навіть про різномасту купу збіговиськ-одноденок, що чомусь причисляють себе до інді в Україні), нагадуючи більше почерк американців Pixies або Red Hot Chilly Peppers (особливо енергійною соло-гітарою, яка, щоправда, дещо несподівано для такої музики, але цілком прогнозовано для стилю «Самих Своїх» - навіть із врахуванням значної трансформації їхнього звуку протягом останніх двох років - у 99% партій звучить чисто).

Так само як і згадані переваги, нескладно одразу помітити і два незаперечні «мінуси» диску. По-перше, запис попри безперечний досвід і натхненну гру музикантів, таки зраджує свою малобюджетність – хоч і на фоні таких самих проблем у більшості колег-українців це не виглядає аж таким конкретним ганджем. По-друге, структура альбому крім того, що не справляє враження цілісності та послідовності, то ще й викликає значні сумніви у доцільності саме такого порядку пісень у треклісті. Перший трек, принаймні, геть не нагадує хіт, яких потенційно в альбомі як мінімум три – «До 75-річчя з Дня народження Вінні-Пуха», «Слава Україні!», «Привіз глину».
«Дністрянська» попри свою гумористичність, заслабка для статусу «заспіву» диску, адже викликає певну антипатію як навколоалкогольно-побутовим «бекграундом» , який заводить вокал у непевні експерименти з читкою та імітацією розмовних інтонацій, будучи досить середньою з точки зору аранжувань та виконавських знахідок.

Photobucket


Олег Сухарєв, фото з порталу rock.cn.ua


Також викликає питання манера зведення, обрана гуртом – голос Сухарєва частенько домінує над всім іншим, не будучи на ділі найкращим серед інструментів групи. Найбільшого драйву піддають згадана вже гітара Макса Коханова, скрипка Віри Бондар, саксофон Вови Рєзніка, які додають чудових, несподіваних звукових барв музиці гурту, не лише акомпануючи основній «лінії» композиції; інколи тішить також і ритм-секція незвичайним розміром чи яскравою «фішкою», як-от подибувана деколи гра слепом басиста Юри Гриняка. Найкраще було б у подібній ситуації місцями «занурити» вокал в інструментальний вихор задля «альтернативнішого» акцентування деяких логічно-смислових наголосів у текстах, уникаючи водночас певної монотонності вокальної манери, яка попри всі природні засоби виразності (інтонування, іронічність), справляє таке враження.

Розчарує також диск і прихильників жорсткого соціального року – жанру в Україні на сьогодні мертвого попри всі ризики та випробування, яких зазнають українці в щоденному житті, незважаючи на весь економічний та моральний визиск, блюзнірство з боку олігархічних зграй та їхніх посіпак. Пропорційної відповіді – брутального, нещадного хардкору/хейткору, панку чи знавісніло-озлобленого гранжу ми тут, на жаль, не знайдемо, і це не дивує, зважаючи на «ліричний» характер гурту.

Можливо, розчарування й не було б, якби соціальна тема не анонсувалась як провідна у новому альбомі, який хоч і не назвеш легким за звуком (який порівняно з попередніми піснями значно поважчав та урізноманітнився), а тексти не балансували між констатацією («Бабуся і онук» та ін.) та неагресивною, багато в чому грайливою іронією («Зустріч кандидата в народні депутати з мешканцями села Дружбанівка», «Пісенька про крадунця» та ін.) Подібні художні засоби хоч і мають немалу традицію як в українській літературі, музиці та творчості Олега Сухарєва зокрема, але навряд чи пробуджують у слухача бажання щось змінювати та боротись.

Звісно, теоретично хороший «соціальний» альбом, та ще й в сучасних умовах, має послуговуватись значно «важчим» арсеналом і саме ця невідповідність турбує в альбомі «Чому вниз?» - нам усім вже давно не до сміху. Принаймні, легкого та іронічного. Звісно, вимагати від музики того, чого в ній засадничо нема – шлях непродуктивний, але неможливо й ігнорувати власний слухацький «обрій сподівань». Отже, маємо дискурс, що дуже добре виглядав би в Україні середини 90-х, а на сьогодні, під час неоголошеної, «повзучої», однак цілком реальної війни на знищення – влади проти власного народу, виглядає дещо музейно, незважаючи на шати сучасного і безперечно драйвового звуку.

Проте, попри всі згадані суперечності, альбом дає нам багато хороших та цікавих пісень, однозначно вартих уваги та уважного слухання.
Найбільш цікавими видаються «Зустріч кандидата в народні депутати з мешканцями села Дружбанівка» (нагадує стиль «Братів Гадюкіних», вдале пародіювання передвиборної агітації, багата ритмомелодика), «До 75-річчя з Дня народження Вінні-Пуха» (швидкісність та драйв, вдалий текст, тривалість, що прийнятна навіть для радіоформату), «Слава Україні!» (відмінна інтенсивність, стьоб, гра на контрастах, одна з найтехнічніших партій саксофону в альбомі) та «Привіз Глину» (рок-кавер пісні Тризубого Стаса). Добре перемикають слухацьку увагу також своєрідні «пісні-інтермедії» «Танґо», «100% весна», «Мить».

Отже, маємо цікавий, геть не одноманітний альбом, який загалом непогано слухається, але попри це, з одного боку, демонструє досить традиційні засоби інтерпретації суспільної проблематики, із суто композиційного – нагадує більше збірку «зе бест» за певний період творчості саме через таку неоднорідність.


(с) Максим Солодовник, вересень 2009

публікація: www.rock.kiev.ua


Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Обійми Дощу - Елегія [2009]

Photobucket


Київський гурт з оксюморонно-романтичною назвою «Обійми Дощу» на сьогодні не назвеш початківцями попри те, що «Елегія» - їхній дебютний повноформатний альбом. Це цілком зріла у творчому сенсі формація, хоча її учасники і не так багато років разом. «Обійми Дощу» досить активно концертують як в клубах, так і на фестивалях, і там (так само як і в онлайн-спільнотах) можна легко переконатися, що армія прихильників та фанів вже чимала.

Осінь вони зустрічають виходом лонгплею «Елегія», що демонструє нам, певно, найсильнішу сторону цього гурту – грунтовну, ефектну та ефективну роботу в студії. Ще навіть при слуханні різних демо, які гуляли інтернетом задовго до появи LP, часто спадало на думку, що найкраще ця музика розкриється саме у серйозному студійному втіленні.

Попри появу взимку EP «Під хмарами», хіба наївні сподівалися на швидку появу альбому. Через складність матеріалу та значну кількість інструментів, запис та підготовка до виходу «Елегії» тривали з лютого по серпень 2009 року, зі слів самих музикантів – це понад 200 годин у студії.

Влучна самохарактеристика «Обіймів Дощу» як гурту, що «грає місцями важку та сумну, але дуже ліричну музику з впливами різних стилів та напрямків» найбільш лаконічно дає поняття про природу їхнього саунду.

Photobucket


фото із вконтактної спільноти "Обіймів Дощу"


Варто додати, що проростає все це завдяки елегантному синтезу багатьох елементів прогресиву, неокласики, неофолку на міцній основі темно-романтичного року з відчутним впливом doom. Все це разом звучить переважно «густо», але без натяку на надмірність чи звукову атаку. Неможливо не відзначити мелодійне багатство альбому. Він не перестає тішити свого слухача красивими, виваженими і водночас сміливими у своїй різноманітності композиційними структурами, які дають змогу відчути живі почуття, що нуртують в його сутності.

Окремо варто відзначити текстову та вокальну складові диску, які грають важливу роль у враженні від нього як від цілісної, дуже особистісної історії, що веде слухача через глибини суму до флеру надії. Досить прості, незашифровані у поетичному сенсі тексти врівноважує чи не ідеальний для такого жанру вокал Володимира Агафонкіна. Власне, у простоті і певній фольковій образності текстів полягає багато в чому і їхня зворушливість.

Особливим сюрпризом є відчутне симфонічне звучання, яке уможливилось завдяки участі у записі «Елегії» запрошених музикантів Олени Нестеровської (альт) та Олександра Видрі (скрипка). Особливо вдалим такий тандем є в першій пісні «Під Хмарами», що відкриває альбом зливою динаміки та свіжості. Також у записі лонгплею, окрім «реєстрових» музикантів, брала участь Ганна Кривонос (бек-вокал).

Однозначно можна сказати, що для нашої рок-сцени «Елегія» - це справді багато в чому новий підхід до творчості, що відзначається надзвичайно високим рівнем майстерності музикантів та наполегливості у розвитку власного звуку. Але водночас впевнений, що «Обійми Дощу» не загубилися б і в радіоефірі будь-якої пристойної світової радіостнації, що надає перевагу живій музиці. Поширення дебютника насамперед «за принципом Radiohead» - безпосередньо з власного оф.сайту, безперечно, лише посилює їхній старт.


(с) Максим Солодовник, вересень 2009
публікація: www.rock.kiev.ua


Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

середу, 19 серпня 2009 р.

Пропала Грамота – Гонор [2009]

Photobucket


Пропала Грамота – Гонор (Taras Bulba Entertainment,2009)


Другий повноформатний лонгплей ансамблю подільського фундаменталу «Пропала Грамота» фани та прихильники гурту чекали менше двох років (вдалий дебютник «Цейво», нагадаю, вийшов у жовтні 2007 р.), проте дорогу «Гонору» від створення до видання не назвеш легкою.

Записано цей диск було ще навесні 2008 р., але свого видавця він знайшов аж зараз. В інтерв’ю для радіопередачі «Український рокенрол» лідер «грамотіїв» Павло Нечитайло відзначив, що недарма таким видавцем став лейбл із суто гоголівською назвою «Taras Bulba Entertainment».

Характерною особливістю виходу цього диску стало те, що український слухач дістав змогу потримати в руках «свіжак» не одразу після його виходу, адже гурт поспішав на тривалі гастролі до Чехії. Але, на щастя, встиг викласти його у повному обсязі для прослуховування на last.fm, і вже після повернення з чеської експедиції, потішив чималою кількістю як сольних концертів, так і активною участю у фестивалях, де можна було почути не лише програму «Гонору», а й зовсім нещодавно створені пісні.

Стилістично другий диск демонструє слухачеві різноманіття тенденцій та напрямків, об’єднаних рисами «фірмового почерку» «Пропалої Грамоти». Багато хто не чекав подібної структури «Гонору», пам’ятаючи багатобарвність «Цейво», однак сама група з цього приводу геть не комплексує, аргументуючи такий підхід тим, що музикантам цікаво творити в різних стилях, а не шліфувати все життя один-єдиний, посилаючись при цьому, наприклад, на багатство та розмаїття подільської природи. Отже, мода на концептуальність не обходить Нечитайла та компанію, що зовсім не заважає (радше якраз навпаки), дарувати слухачу нові, драйвові пісні та щирий, органічний саунд.

Якраз ці ознаки і є визначальними для всіх 11 нових співанок та трьох реміксів, які потрапили до складу «Гонору». Попри те, що сама група не вважає цей диск зразком альтернативної музики, неможливо не помітити в цьому твердженні елемент скромності – насправді музичне полотно «Гонору» сповнене творчих знахідок, нестандартних музичних прийомів і неповторного колориту на найрізноманітніших рівнях. Безперечно, можна говорити лише про те, що гурт не грає тут експериментал чи імпровізаційну музику, однак самобутності «Пропалій Грамоті» не позичати.

Прикметно, що чи не в кожній пісні «Гонору», уважно послухавши, можна помітити поєднання і певних традиційних елементів (насамперед фолкових) із цілком оригінальними, авторськими, які переплітаються настільки елегантно-ненав’язливо, що відразу це можна помітити лише за власним настроєм, що стрімко покращується пропорційно зануренню в альбом. Маємо справу із вигадливим та впевнено зіграним ф’южн, де рівною трапляються елементи реггей, фанку, бі-бопу, софт-року, шугейзу і навіть латиноамериканської фольк-музики, вже не кажучи про питому подільську народну основу таких пісень як «Етнопалм», «Приймак», «Кармалюк».

Далека від монолітності і текстова складова «гонорового» диску. Тут, як і з музичними стилями, гурт виражає себе так, як буде найбільш природно в кожному конкретному разі : маємо і літературну українську; і стилістично дотепний суржик супербойовику «Охраннік» чи найзагадковішого (для невтаємниченого у підтекст слухача) сонгу «Тітан», і давньоукраїнську від Грирогія Сковороди («Лежиш у гробі»), і навіть одного разу російську («С нами Бог»). Всі ці мовні пласти дуже вдало доповнюють відповідний колорит і атмосферу.

Єдине зауваження, що доводилося чути про цей диск від досвідчених колег-музикантів – це якість, власне, його запису та продуманість студійної роботи, які дехто вважає небездоганними. Звісно, йдеться лише про незначні нюанси, яких можна було б уникнути, якби гурт мав змогу попрацювати у студії над «Гонором» дещо довше.

Photobucket


фото з жж-спільноти «Пропалої Грамоти»


Усвідомлюють цей момент і музиканти, наголошуючи на близькості диску до живого звучання, зафіксованому за досить незначний час у студії, що, на мою думку, радше є перевагою, ніж хибою – досить згадати чудовий альбом «Провінційний джаз» гурту Рутенія 1998 року, який було записано під час радіоефіру без подальшої обробки звуку і який досі звучить на диво щиро і невимушено.

Окремо слід сказати про ремікси – їх на альбомі, як ми вже згадували, аж три. Оригінали цих «грамотних» пісень пішли у світ з «Цейво». Якщо ремікси пісень «Чайка» (Федір Хіврич) , «Куди» (Костя Бушинський, барабанщик «Пропалої Грамоти», мультиінструменталіст) належать до царини фолктроніки, ембіенту та world-music в першому разі і накладання суто електронних ефектів на «живе» звучання гурту в другому, то ремікс пісні «Місяць» від групи «Ворождень» цілком відрізняється як від них, так і загалом від всього грайливого стилістичного різнобарв’я «Гонору». Чуємо тут повільний, монотонно-ритуальний, надзвичайно похмуро-загадковий dark wave із сухим, аскетичним звучанням, гнітючо-депресивним бітом та направду конгеніальним для цього жанру вокалом, який цілком може позмагатись із «світлим» оригіналом цієї пісні. Однозначно можна сказати, що це один з найцікавіших треків «Гонору».

У роботі над піснями брали участь також запрошені музиканти, яких зовсім небагато – і, звісно, жодних «зірок», якими заведено в Україні хизуватися. Серед тих, хто долучився - Дмитро Скобєлєв (один з перших реперів Кам’янця-Подільського, бек-вокал у «Титані»), тромбоніст Олександр Чаркін (у «Сові»), а також дівочі бек-вокали Наталі Какаркіної та Юлі Миронової («Охраннік», «Лежиш во гробі»). Окремо слід сказати про участь Марії Микитівни Співак, яка вчила Павла Нечитайла співу та народним пісням ще змалечку. Хоч вона, на превеликий жаль, і не дожила до студійної фіксації альбому, гурт включив фрагменти її домашніх записів до таких треків як «Приймак» і «Кармалюк».

Підсумовуючи сказане, можна певно сказати, що він має всі шанси стати одним з найсильніших релізів року.


(с) Максим Солодовник, серпень 2009

публікація: журнал Культреванш, #1, листопад 2009, с.27-29,
http://www.kultrevansh.com/


Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

понеділок, 27 липня 2009 р.

КОМУ ВНИЗ – Реформація: 25 Пунктів [2009]



КОМУ ВНИЗ – Реформація: 25 Пунктів
(додаток до журналу «Перехід IV», No. 13 2009)



Ні, це зовсім не новий альбом культової київської команди, але – їхня нова збірка, яка вийшла дещо неочікувано для багатьох, особливо на фоні багаторічного чекання на анонсований вихід свіжого повнотривалого студійника («IDEM») та концертного DVD (наживо у львівській Опері 01/12/ 2006 р.)

Спосіб її виходу у світ досить цікавий, незвичний для України – маємо диск-додаток до найновішого числа журналу «Перехід IV». Оминаючи зміст та стиль його текстів, маємо зазначити, що подібна практика з поширення власної музичної творчості (особливо різноманітних компіляцій) нерідко трапляється і в інших країнах – певно, багато хто з нас пригадує нещодавній реліз Sigur Ros – «We play Endlessy» у складі відомого тижневика.

Однак такий підхід водночас є амбівалентним: апелюючи до уваги ширшої, ніж, приміром, на власних концертах, авдиторії – тобто насамперед не лише до фанів та людей, що знають гурт давно, - можна набути як нових прихильників-однодумців, так і зустрітися з байдужістю до своєї музики. Отже, вже навіть з цього можна сказати, що подібний реліз потребує впевненості у важливості та цінності власного «меседжу» і водночас його чи не універсального, глибинного змісту. Не певен, чим саме мотивувалися того разу видатні ісландці, а от «КОМУ ВНИЗ» цих рис якраз не позичати.


Photobucket


Центральною особливістю «реформаційного» доробку є переплетенння добре відомих пісень гурту з уривками ведичної «Бхагавад-ґіти» (мелодекламацією в українському перекладі Миколи Ільницького) - найважливішої сакральної книги індоарійської культури. Харизматичний голос Андрія Середи гідно актуалізує давні з походження та вічні за своїм значенням настанови. Переплетення це здійснено в цілком правильний спосіб – на початку кожного (окрім першого, де є хрестоматійний вірш Богдана-Ігоря Антонича «Молитва») з 13 треків звучить короткий текст на незначному інструментальному фоні, співвідносячись водночас з композицією на зразок епіграфа в літературі. Таким чином, мудрість «"Бхагавад-Ґіти"» не проходить навіть повз тих слухачів, які цікавляться насамперед музичною складовою. Варіант дещо малоймовірний (як на слухачів «КОМУ ВНИЗ»), та все ж він свідчить про добру продуманість компіляції.

Також цю ж рису можна помітити і в якісному (а подекуди ще й відчутно модернізованому порівняно з попередніми – навіть альбомними - версіями) зведенні та аранжуванні. Щоправда, це не стосується всіх композицій (і навіть не більшості), але таке оновлення безперечно підсилило музику високого духу, додало їй войовничості. Цікаво, що одразу після прослуховування свіжого диску пригадалося одне з недавніх інтерв’ю з Андрієм Середою, в якому він згадував саме такий вектор розвитку саунду «КОМУ ВНИЗ» як дуже важливий для гурту.

Ще однією важливою прикметою нового релізу «Кому Вниз» є поява студійних версій пісень, що належать до найновішого – електронно-індастріального – періоду творчості. Частина з них, зрештою, була відома як з концертів, так і з mp3-записів, які «ходили» в різній якості серед прихильників, особливо після появи офіційної mp3-добірки «Кому Вниз» на початку 2006 року ( «Шива», «Ліра», «Нива»); частина взагалі видається вперше – «Мажа-віра», «Білі демони», «Заповіт Арійській Людині». Текст останньої в цьому ряді композиції – вірш Ред’ярда Кіплінга в перекладі Дмитра Донцова . На мою думку, присутність її саме наприкінці збірки є дуже доречною, адже її прості та мудрі слова змінюють дискурс образів та символів (більшість пісень диску) на мову конкретних настанов. Як нескладно здогадатися, останній трек збірки – «Від Києва до Ольстера».

Насамкінець варто зазначити, що ця збірка виглядає не менш цілісною роботою за всі попередні. Окрім того, «КОМУ ВНИЗ» тут гідно впоралися як з дещо експериментальним жанром (поєднання пісень з мелодекламацією, які, до того ж, мають значні відмінності в поетиці), так і з ідейною складовою такого поєднання. Отже, цей цілком самостійний та самоцінний «аудіододаток» , що вже починаючи з обкладинки закликає «до глибин, до коренів, до першоджерел Віри», слід було б визнати чи не найпотужнішим українським музичним релізом за перше півріччя 2009 року. Звісно, зважаючи на малу кількість новинок у цій галузі, вартість подібної оцінки дещо знижується, але «КОМУ ВНИЗ» завжди роблять музику, яку слухатимуть незалежно від чисел на календарі.


(с) Максим Солодовник, липень 2009
публікація: www.rock.kiev.ua


Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Вій - Good-bye my revolution [2009] (максі-сингл)

Photobucket


Вій - Good-bye my revolution (Kataklysmos Factory, 2009)


Через три роки, що минули від делюкс-перевидання альбому «Хата скраю села», позбавлених релізів нових пісень, значні зміни у складі та певні труднощі, «Вій» - містичний гурт-ветеран української сцени - повертається до слухачів з максі-синглом, який є провісником виходу нового повноформатного альбому наприкінці року.
Важливим аспектом є цілком сучасний спосіб поширення «Good-bye my revolution». Через місяць після першого за 5 років сольного концерту в рідному Києві (що відбувся наприкінці травня), група виклала його для вільного скачування на свому офіційному сайті як у mp3-версії, так і в lossless з усією необхідною поліграфією на правах копілефту. Отже, кожен за бажання може випалити собі симпатичну CD-R-ку і потримати таким чином в руках найновіший доробок гурту «Вій», що для веб-релізу властивість неперсічна. Але ще цікавішою є слухацька спрага, якою було зустрінуто реліз. За словами менеджера гурту Сергія ‘Little’ Литвинюка, вже в перші 5 днів було зафіксовано понад тисячу скачувань. Вражає також і географія: на другому місці за кількістю скачувань після України – Росія, і навіть Китай кілька разів відзначився на мапі. Безперечно, поряд з авторитетом гурту, вдала, зрозуміла аж до англомовності назва максі-синглу та неординарний дизайн, зокрема, використання роботи художника XVI ст. Ганса Себальда Бегама, грають в такій затребуваності не останню роль.


Photobucket


Дмитро Добрий-Вечір - фото з оф.сайту viyfrom.kiev.ua


Власне, маємо чотири треки, два з яких – зовсім нові, два студійні, раніше не видані - банджо-версія пісні «Як летіли бугаї» і «Змія» (дощова версія). Нові привертають до себе увагу також по-різному: «Good-bye my revolution» - інструментальний ностальджі-вальс, «Йшов я небом» - запис першого виконання пісні, текст якої лідер гурту Дмитро Добрий-Вечір написав у ніч перед згаданим травневим концертом, адже першою до нього прийшла музика і трек міг бути також суто інструментальним. Слова цієї пісні водночас як і незвичні у деяких ́образах та зворотах, так і мають безперечні ознаки «фірмового» авторського стилю Дмитра, а музика, на мою думку, є ближчою до саунду альбому «Хата скраю села», аніж до темної психоделії «Чорної ріллі». Водночас у ній можна помітити багато оригінальних ознак - приміром, суто акустичне, «прозоре» звучання; досить прості партії ритм-інструментів; елегантна, попри епізодичність, скрипка; ліричне гітарне соло наприкінці.
Але найважливіше, що це не одноразовий успіх - «Вій» невпинно рухається далі, їхні виступи завжди збирають вдячну публіку, а вже незабаром – вихід нового альбому, деякі з пісень з якого вже виконують наживо. «Серпень догорає», «Колискова 33» - навіть вже їхні назви інтригують.


(с) Максим Солодовник, липень 2009
публікація: www.rock.kiev.ua, www.viyfrom.kiev.ua


Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Володимир Кучинський - Лютий [2009]

Photobucket

Володимир Кучинський - Лютий
(Vorozhbyt Recording Group, 2009)


Здавалося б, кількість щонайрізноманітнших альбомів, виданих на веб-лейблах чи запущених у Всемережжя власноруч авторами, зростає мало не щодня і слухачам доволі складно, а часто і геть ліньки орієнтуватися в цьому потоці, який часто-густо не може похвалитися якістю запису, вже не кажучи про оригінальність музики.

Однак цього разу перед нами альбом, що пропустити повз себе просто-таки не можна.

«Лютий» - третій сольний альбом лідера київського гурту «Ворождень». До виходу цього диску набули певного поширення також декілька альбомів його сайд-проекту «Тотем», реліз найновішого з них також має відбутися досить скоро на офіційному сайті «Ворождня».

Попри те, що паралелі з цими творчими одиницями при слуханні «Лютого» виникають одразу, абсолютно очевидними є й відмінності, властиві йому. Якщо тематико-стилістичні ознаки мають багато паралелей в усій музиці Кучинського, то звучання нового альбому відрізняється від останніх робіт «Ворождня» насамперед переважанням «чистого» звуку без активного залучення «смурних» елементів, а від більшості альбомів «Тотему» - невластивою для них помітною роллю етнічних елементів як на структурному рівні, так і в галузі мелодики.


Photobucket


Нетиповим цей альбом є і в аспекті синтезу різних стилістичних тенденцій – чуємо тут багато і від dark wave, який звучить тут дуже атмосферно і навіть подекуди гіпнотично, і від ритмів середьовічного фолку, і від темно-романтичного, меланхолійно-депресивного звуку ранніх The Cure, оздобленого елементами ембіенту та dream pop.

«Лютий» попри всю сьогоднішню моду серед альтернативних проектів на запис концептуальних альбомів – альбом настроєвий і в цьому сенсі зовсім не концептуальний. Більше того – найбільш «холодні», "люті" композиції у ньому якраз на початку, далі ж вони плавно перетікають у більш м’які та ліричні у традиційному сенсі цих слів. Водночас і «холод» (там де він є) тут іншого типу, ніж в таких «колючих» альбомах як «Чорні крила» «Ворождня» чи «Зроблено в УРСР» від «Тотему» - це щось не стільки фатальне (як у «Чорних крилах») чи суспільно-побутове («Зроблено в УРСР») - темінь тут детермінується та відчувається як невіддільне від екзистенції, органічне (найкраще цю рису можемо бачити у треках «Пращур», «Лютий»).

Отже, «Лютий» - насамперед альбом пісенний, майже кожний трек якого не забігає далеко від народної поетики та мелодій, маючи водночас у собі не менше авторського. Власне, ця теза попри схемтичність та узагальненість , і дає нам відповідь на питання, чому цей диск підписано саме авторським ім’ям, а не псевдо. І тим більше цікавою є поява такої авторської музики - в сучасному українському контексті подібний альбом є особливо приємною несподіванкою.


(с) Максим Солодовник, липень 2009
публікація: www.rock.kiev.ua


Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

четвер, 25 червня 2009 р.

KNOB feat SEINE - Пальне (2009)



KNOB feat SEINE - Пальне (Інша музика, ЯОК music,2009)


Цього разу можна не сумніватися – перед нами один з найкращих українських альбомів за останні кілька років. І не лише серед релізів електронної музики – «Пальне» заслуговує окремого місця в цій категорії, - очевидною є смілива альтернативність цього диску численним прикладам втілення у музичних формах штивних стандартів як рокапопсу, так і гаданої «альтернативи» (яка переважно виглядає як банальний металкор зразку початку 2000-х), - найпоширеніших тенденціях творчості багатьох гуртів як Києва, так і регіонів, що намагаються привернути увагу слухачів численними варіаціями – переважно вкрай нецікавими – змішування згаданих ознак. Тобто йдеться фактично про загравання з «простроченим» і застиглим у творчій імпотенції «форматом», що, як знаємо, переважає в українських ефірах.

Також ми не знайдемо тут жодних контактів з фольклорним матеріалом, від чого на сьогодні можна лише зітхнути з полегшенням через перенасичення вітчизняної сцени спробами синтезувати автентику та сучасний звук – як вдалих і сильних, так і силуваних, ситуативно зумовлених модою.

У авторів «Пального» саунд-коктейль – за власним рецептом, і кайф від цього не відпускає слухача з перших тактів до останніх. При цьому зовсім не обов’язково бути фаном «темного» тріп-хопу та експериментальної електроніки, хоча хороший слухацький досвід тут цілком не буде зайвим – асоціації виникають справді багаті, а порівняти подумки чуте із «свіжаком» також приємно. Та в будь-якому разі, цей проект – як і кожен справді вдалий диск - цікавий насамперед сам по собі, а не його внеском у розвиток певного контексту, маючи водночас дуже органічний, цілісний, злютований вигляд.

Музиканти ж, що створили «Пальне» - далеко не новачки у цій справі: Сергій 'KNOB' Любинський знаний як гітарист гурту ТОЛ та саундпродюсер багатьох альбомів молодої української альтернативи, Олена 'Seine' Білоус – колишня лідерка Etwas Unders (пост-гранж, ню-метал) – команди цікавої, нестандартної і небезталанної, відомої як успіхами на сцені, так і власним студійником.

Попри декларовану «одноразовість» (автори вважають проект успішно завершеним), він не справляє враження продукту одноразового вжитку – ця музика надається до вдумливого прослуховування та роздумів, повтори лиш розкривають її глибше, повертають під цікавим кутом.

Авторство «Пального» належить обом учасникам: KNOB – уся музика, її запис, звдення та мастеринг, Seine створила лірику та вокал, які тут не меншою мірою визначають настрій та враження. Близько трьох років тому було випущено EP, і от аж тепер визрів повноформатник. Його структура неоднорідна: кожен суто інструментальний трек має до пари «вокальний», що видно навіть з особливого дизайну треклісту на обкладинці.
Саунд «Пального» - це, звісно, багатошарова еклектика, якій якимось дивним чином властива згдана вже тут цілісність.

Прикметими ознаками цього різноманіття є несподіваність розвитку багатьох треків та напружена атмосфера, що в них панує. Однозначно можна сказати, що це тріп-хоп геть не «лаунжового» типу: «Пальне» - це насамперед потужний, множинний, розгалужений смур і тривога, втілені, до того ж, вигадливо і вишукано – маємо тут і багатоголосся, і хворобливий, ламаний біт, і семпли, що занурюють у відповідну атмосферу, і справді поетичні, багато в чому химерні тексти Seine та її вокал, що не перестає дивувати, переймати та зворушувати своїми неоднорідними виявами – від тихого шепоту та мелодійних фрагментів, до майстерних тріп-хопових читок та відчайдушного крику. Усе це разом сплітається досить прородно, нагадуючи своїми «стрибками» та поривчастістю справжню почуттєву кардіограму або мінливий запах, сповідаючи екзистенційною лірикою найважчий досвід боротьби із самим собою та багато закапелків зболеної душі. Кожного разу – у новому слухачі, що наважився відкрити для себе цей саунд, це життя, що пульсує в «Пальному».

Також неможливо не помітити «суцільність», властиву інструментальній частині усіх 12 треків – тут на позір нема ані гострих кутів, ані «причепливих» рифів, що фіксують увагу та застрягають у пам’яті – очевидна ставка на переваги занурення у психоделічний потік настрою та відчуттів, що виникають і йдуть, лишаючи нас іншими.
До речі, вважаю центральну метафору – у назві – надзвичайно відповідною характеру такої творчості, бо споглядання вогню, горіння споконвічна потреба людини, що відкриває їй незнані сторони себе. Але потрібна запальничка, в цьому ж разі – щира цікавість, уважне слухання, співучасть. Все решта тут вже є.


© Максим Солодовник, червень 2009

Публікація: www.rock.kiev.ua

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

понеділок, 8 червня 2009 р.

Полинове Поле – На семи вітрах [2009]


Полинове Поле – На семи вітрах 
(Kataklysmos Factory, 2009)

Зараз досить часто говорять, ніби часи того чи того стилю/ напрямку безповоротно минули, і найсмішніше в цих твердженнях не тільки ігнорування (в більшості разів) неминучих трансформацій, яких зазнає цей стиль на найрізноманітніших рівнях суто через плин часу як такий, а недалекоглядність. Маю на увазі те, що історія, в тому числі – і чи не насамперед – історія розвитку музики – на глибинному типологічному рівні виглядає спірально, тому паралелі та найрізноманітніші зв’язки – річ природна.

Подібні закиди в зужитості і нецікавості для «просунутої» частини слухачів можна спостерігати у найрізноманітніших місцях навіть щодо стилів, що ще кілька років тому були «в топі», що вже й казати про doom-death початку 90-х (на зразок Katatonia чи My Dying Bride) чи готичний метал початку 2000-х, яким своїм саундом багато в чому завдячує сучасна львівська команда «Полинове поле».

З цією тезою легко погодитися, прослухавши їхній перший повноформатник. Він вийшов у світ 23 травня 2009 р. на досить новому веб-порталі Kataklysmos Factory, який зовсім віднедавна почав позиціонувати себе як нет-лейбл.

Альбом слухається «на одному диханні» не тільки через мінімум експериментів та інновацій, адже група відверто – і дуже талановито - надає перевагу традиційному для цього жанру погляду як на структуру композицій, так і на саунд загалом: важкі, подекуди класично монотонні гітарні рифи, діалогічна форма подачі текстів: два вокали – чоловічий гроул та жіночий оперний; «рясні», атомсферні клавішні, досить прості партії барабанів та мелодійні, плавні - басу.

Альбом має дві ознаки, які надають йому дуже важливої властивості – диск геть не набридає, його хочеться слухати знов і знов. Насамперед це досягається як завдяки зрілому матеріалу як в текстовому, так і в музичному аспектах, його ідейно-настроєвій цілісності та вдалій побудові трекліста, так і - що не менш важить – якісному запису та талановитому зведенню, які не можна не помітити вже з перших треків. Прикметно, що з часу, який минув з виходу на CD провісника-EP «Чисті душі», команда переписала по-іншому всі чотири пісні, що входили до нього.

Особливого шарму надає схрещення згаданих музичних традицій з українською етнікою - як на рівні мелодій, ритмів, так і на рівні поетики текстів, образності. Я завжди був переконаний, що значна частина нашого фольклору потребує такого - енергійного, важкого та похмурого - втілення, бо це його органічна природа. Тобто, хоч альбом і не можна цілковито "записати" до даркфольку, в ньому багато його прикмет.

Також помітна значна робота над певним переосмисленням саунду пісень, - зокрема в бік додавання елементів хору і навіть електроніки,- які фани гурту чули не на одному концерті – це приємно тішить і свідчить про неабиякий потенціал цих львів’ян.

Якщо ж подивитися на альбом з точки зору змін, які відбувалися за останні роки в складі самого гурту, то можна беззаперечно сказати, що вони посилили і розвинули музику, яку грала група ще від самих початків, увиразнивши водночас багато стильових прийомів та рис, які дозволяють охоплювати більш широку авдиторію прихильників справжньої, живої та актуальної «важкої» музики. Фактично цей дебютний LP виводить «Полинове поле» на значно ширші слухацькі обрії, а організаторам фестивалів чітко вказує на статус хедлайнерів, який відповідає на сьогодні їхнім масштабам.


(c) Максим Солодовник, червень 2009

спеціально для www.polynovepole.com.ua


Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Віктор Морозов та Четвертий кут – Армія світла - (Ukrmusic, 2008)

Photobucket


У дискографії Віктора Морозова понад двадцять різноманітних релізів. Серед них і спільні проекти з відомими музикантами, і диски гуртів, з якими він у різний час працював – досить згадати «Мертвий Півень», «Батяр-бенд Галичини», «Четвертий кут»; і найрізномантніші збірки. А почалося все ще в сімдесяті, коли світ побачили вініли гурту «Арніка». З того часу Віктору вдалося не розгубити та розвинути свій талант, ставши у багатьох прогресивних колах шанованою та легендарною постаттю. Кожен новий диск чекають довго й терпляче, а їхній вихід сприймається як успіх української музики загалом, як культурний здобуток високої проби.

Photobucket

Віктор Морозов - фото Петра Задорожного


Слід сказати, що ідея диску «Армія світла», який з різних причин вийшов фактично у середині жовтня (хоча тираж був готовий ще 22 вересня), з´явилася досить давно, кілька років тому. Але створено його було непоспіхом, навіть процес запису розтягнувся приблизно на два роки. В цьому разі це не лише не зашкодило, а й зробило диск вивіреним, «настояним», композиційно струнким. Важливу роль має і те, що його записували на «Студії Лева» у Львові – з одного боку, це якісна, відома і досить давня звукотвірня, з іншого – і це важливіше – атмосфера рідного для Морозова міста лиш додавала наснаги. Віктор Морозов – мешканець Києва і перекладач українською «Гаррі Поттера» (книжка й альбом були паралельними в часі проектами) - неодноразово згадував у своїх інтерв´ю, що робота над диском під час таких «наїздів» до міста Лева йому дуже сподобалась.

«Четвертий кут» є гуртом давніх друзів та побратимів, звідки й високий рівень взаєморозуміння, який відчувається в їхніх піснях. Цікавим також є те, що двоє з цих музик – Андрій Надольський (ударні, перкусія) та Юрко Дуда (клавішні, труба) - є водночас учасниками іншого легендарного львівського гурту «Плач Єремії». Олег «Джон» Сук – один з найкращих басистів в Україні - відомий більшості українських слухачів за «Мертвим Півнем» та «Клубом шанувальників чаю». Олег Ярема грає в альбомі на акустичних гітарах і трохи на клавішних. До речі, саме акустичне звучання визначає стилістику «Армії світла» - альбому цілковито романтичного настрою, слухаючи який, не перестаєш дивуватися молодому голосу Віктора, що з роками не зазнає змін.

Над альбомом працювала значна кількість запрошених музикантів, що урізноманітнили звукову палітру, серед іншого, приміром, акордеоном та кларнетом. Також для запису було залучено славнозвісний камерний оркестр «Віртуози Львова» під керівництвом Володимира Дуди.

З точки зору жанрів «Армія світла» - цілісна, у ній переважають ліричні балади. Їхня тематика різноманітна - від любовної лірики («Дощ», «Матриця», «Зірка ясна», «Не тікай»), пісень екзистенційного плану («Маки», «Алілуя», «От уже й зима») до метафоричних («Армія світла», «Останній воїн», «Приїхали з-за Дунаю», «Уже весна»), які можна розуміти і як своєрідну військову лірику (зважаючи на характер їхньої образності), і в дещо ширшому контексті. Про дві останні композиції варто сказати окремо, адже саме вони надають альбомові досить несподіваного завершення. Річ у тім, що це пісні-антиподи, адже легковажна «Наливайко» (що недарма в буклеті перекладена як «Pour Me A Pint», адже про видатного козацького ватажка тут не йдеться) різко контрастує з народною «Дубе, дубе зелений», де строгий, похмурий емоційний вплив на слухача посилюється акапельними вокалами колони вояків на марші, звуками кроків яких і завершується «Армія світла».

Стильова багатоманітність, як не дивно, цій платівці не притаманна. Загалом це своєрідна високоякісна і нетипова для сучасної України поп-музика, утворена завдяки поєднанню рис авторської пісні, романсу, народного співу і ще багатьох відомих елементів. Тобто стиль саунду, що знаходить свій вияв і у вокалі, і в інструментальному боці композицій, в чомусь дуже традиційний. Але це в жодному разі не є вадою, все зроблено на найвищому рівні, який відповідає художнім обріям, які розкриває така музика, тому цей диск слухатимуть не лише люди, що знають Морозова ще з часів «Арніки», а й значно молодші та, можливо, із досить відмінними музичними вподобаннями.

Про семантику назви – «Армія світла» - писати не беруся, адже підозрюю, що автор текстів альбому – поет Кость Москалець - зміг би розповісти про це найточніше. До слова, це вже другий спільний для Морозова і Москальця диск, тому з рівнозначним нетерпінням релізу чекали прихильники творчості обох.
Насамкінець скажу, що «фішку» європейських лейблів, що «зваблюють» потенційного покупця шикарними буклетами, «Армія світла» реалізувала «на відмінно». Диск, оформлений славнозвісним Влодком Кауфманом, має чудовий дизайн альтернативного штибу, і його справді приємно мати у своїй колекції.


(c) Максим Солодовник, вересень 2008

публікація: www.rock.kiev.ua, www.victormorozov.com


Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Андрухович та Karbido – Самогон [2008]

Photobucket

Андрухович та Karbido – Самогон (Наш Формат, 2008)

Ну от, знов – втішено подумають українці-прихильники Андруховича, що пам’ятають проекти «Маскульт» та «Андрухоїд», а також співпрацю письменника з «Мертвим Півнем». «Самогон» - тепер і в Україні», - рекламною фразою сказав би видавець. А поляки мали нагоду почути цей альбом ще 2006 року, отже, подія важлива насамперед для нашого простору.

Чому «Самогон»? Назва проекту є, безумовно, метафоричною. Означає щось, зроблене власноруч і з природної сировини, до того ж наділене небувалою духовною міцністю, - зазначали на афішах концертів-презентацій. Йдеться про спеціальне українське видання унікального спільного диску Юрія Андруховича та польського гурту Karbido, що грає неординарну, незалежну інструментальну музику, саунд якої лежить десь посередині між фрі-джазом, джаз-роком та ембіентом. Його задум виник дуже несподівано (внаслідок знайомства на одному з книжкових форумів у Польщі завдяки фанові Юрка), і втілено було його досить швидко – за якихось кілька місяців.

Хоча, з іншого боку, «найрокенрольніший суч.укр.письменник» , за його ж словами, завжди мріяв про щось подібне. Це стало зрозумілим одразу, ще на початку співпраці з музикантами. Оскільки Андрухович чудово володіє польською, проблем з розумінням текстів не виникало, а сам поет був приємно здивований притаманним Karbido перфекціонізмом в усьому – від роботи над аранжуваннями до деталей процесу запису.

Слід сказати, що це справді фірмова риса цього польського гурту, адже кожен з музикантів займається виключно музикою, і рівень їхніх проектів на сьогодні відповідно дуже високий. Крім власне музики гурту Karbido, кожен з його учасників займається музичною творчістю у широкому діапазоні – від радіожурналістики (передача про альтернативну музику Герметичний гараж добре відома в Польщі) до створенння саундтреків до анімаційних фільмів. До слова, з українських музикантів мало хто може собі це дозволити, особливо пербуваючи в ніші інді-музики, яка ніде, як правило, не спричиняється до надприбутків.

Як уже згадано, альбом вперше побачив світ у польськомовній версії майже два роки тому. Довгий час тривала підготовка його перевидання в Україні вже з українськими текстами у виконанні Андруховича. Нарешті симпатичний диск у нестандартному пакуванні з´явився у вересні цього року.

Найперше, що хочеться відзначити у його звучанні – надзвичайна студійна якість награного, запису як такого, альбом чудово слухається навіть найвибагливішими меломанами, а також людьми, які зовсім не знають гурт і мало цікавляться Андруховичем. Жодного секрету успіху тут нема – маємо справу з непересічним талантом, помноженим на сумлінну працю.

Photobucket

Андрухович та Karbido в Молодому театрі в Києві - фото з сайту sumno.com

Музика, що поєднана в альбомі з текстами Андруховича (який не лише читає вірші, а й виявляє себе як вокаліст), є максимально різною і залишає розмаїті враження, які в кожному разі асоціюються з цілком конкретним прослуханим треком. На зміну вкрай доречній мінливості першої композиції приходять агресивні звуки «THE VERY BEST OF TABLOIDS»; «AND EVERYBODY FUCKS YOU» тут дуже вкрадлива і медитативна, має несподіване завершення в дусі агресивного ідастріалу Nine Inch Nails (трек цілком не подібний до інтерпретацій цього тексту у «Мертвого півня» та Міколая Тшаски в «Андрухоїді») ; «Козак Ямайка» має виразні ознаки реггей і таке інше.

Окремо слід сказати про останню (з дев´яти) пісню – «Зеленая ліщинонька». Її цілком народний за поетикою текст не зафіксовано у жодних фольклористичних джерелах, хоча є зрозумілим її давнє походження – аж з козацької доби. Цю пісню Юрій почув від свого сусіда у гуртожитку ще в студентські роки і з того часу пам´ятає. Давнє бажання записати її з музикантами знайшло в «Самогоні» вдале втілення – для створення треку залучали навіть фахівця з автентичних інструментів, більшість з яких звучить дуже подібно до нашої ліри. Це надає пісні неповторного колориту. Андрухович тут співає. Як зазначають професійні вокалісти, що чули «Самогон», цілком непогано як на письменника.

Виступи-презентації українського «Самогону», що пройшли у п´ятьох містах України (серед них і столиця), були аншлаговими – квитки складно було дістати вже за кілька днів до концерту. Головною несподіванкою і своєрідним бонусом глядачам стало виконання композицій, що будуть на наступному альбомі Karbido й Андруховича. Автори поки що називають його «Цинамон» і запевняють, що він не забариться з виходом. І в Україні теж.


© Максим Солодовник, вересень 2008

Публікація: www.rock.kiev.ua

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

САД – Доле, де ти ? live 2 CD (JRC, 2007)

САД – Доле, де ти ? live 2 CD JRC, 2007


Так сталося, що вихід цього, без перебільшення, потужного і небуденного за змістом дводисковика пройшов тихо і ніби непомітно для наших журналістів. Але – що тішить – далеко не для всіх українських слухачів. Причинами неуваги преси до нього є не стільки непрофесійність чи необізнаність або упередження, як то іноді буває, а всього-навсього його надмалий тираж – всього 500 примірників. З іншого боку, маємо шалений ексклюзив.

Гурт «САД» сформувався як творча одиниця і почав виступати задовго до того, як сцену побачили більшість колективів, які ми сьогодні вважаємо ветеранами українського року. А саме – далекого 1981 року у м. Дніпропетровську. На початку діяльності, у 80-х роках, учасники «САДу», зазнавали неодноразових, систематичних переслідувань з боку КДБ за те, що дозволяли собі творити справді незалежну музику в часи суцільного застою, брехні та офіціозу. Хоча гурт не визначався демонстративним протестом, сам факт незалежної позиції команди (що вивлялася насамперед у спрямуванні музики, що грав тоді САД та україномовних текстах), прагнення ігнорувати панівну ідеологію, не міг не дратувати «органи».

На сьогодні, якщо вам доводилося бачити виступи САДу, можна подивуватися, наскільки цілісно зміг пронести через десятиліття обраний вектор руху лідер і засновник гурту Сергій Решетник, який називає себе просто Сірий.

Photobucket


фото з сайту unizh.com.ua


На сцені ця команда сьогодні справляє враження і звучить на рівні грандів світового металу на зразок Metallica, Megadeth чи Godsmack (список можна довго продовжувати). Швидкі соло, майстерні аранжування довжезних композицій, що тяжіють до жанру рок-опери, масштабність проблематики, шалене завзяття у грі – все це САД. Енергія музикантів особливо вибухова, коли грають «шевченківську програму», особливо близьку гуртові вже не перший рік.

Маємо на увазі надзвичайно талановиті інтерпретації поезії Кобзаря (такої нібито всім відомої та звичної ще зі школи) через «вживлення» у контекст гард-року та геві-металу у неповторному, авторському баченні, незашореному багатьма стереотипними підходами до цих загалом немолодих стилів. Слід сказати, цей шлях на сьогодні торовано не те щоб багатьма рок-гуртами, але всім відомі, скажімо, шедеври КОМУ ВНИЗ на слова Тараса; виходив у 2000-х роках навіть окремий збірник «Кобзар форева», де було зібрано зразки такої творчості різних команд. Просто САД мають настільки своєрідне бачення доробку Кобзаря, що переплутати їх з іншими неможливо, а не знати його – соромно.

Photobucket


фото з сайту unizh.com.ua


Єдиним студійним альбомом на сьогодні залишається акустичний «Доле, де ти?»., виданий, до речі, досить широко. Його й сьогодні можна знайти у місцях продажу української музики. Як бачимо, «шевченківську програму» він не вичерпав, адже через три роки побачив світ диск з такою ж назвою (для впізнаваності?), але відмінним ракурсом цього пласту творчості САДу. А саме – живим «електричним» звуком на великій сцені.

Слово Шевченка цього разу лунало у їхньому виконанні 16 березня 2006 року, коли у київському Будинку Офіцерів відбувався їхній великий двохгодинний концерт, запис якого маємо на диску. Він відрізняється від акустичного диску і складом та підбором композицій, так і власне саундом – маємо справжній рок-концерт з басом, барабанами, клавішними та гітарами.

Слід сказати, концерти на великих сценах є особливо органічними цьому гуртові, адже саме тоді вони можуть розкритися на повну міць, не гублячи при цьому ані крихти драйву. Неабияка впевненість у собі та досвід відчувається навіть у рухах Сірого та манері спілкування з публікою, яка, до речі, теж додає доброго настрою слухачеві дводисковика.

Photobucket


На кожному кружальці - поетичний вступ, вісім композицій та відео-бонус з концерту, при чому якщо на першому переважають балади та ліричні пісні, то на другому відчуваємо всю міць і розмах козацького духу, що буяє в поезії Тараса. Стихія року є «рідною» для цих текстів, і САД це надзвичайно вдало показує. Всі поезії, що стали основою диску, відомі більшості ще зі школи («У всякого своя доля», «Було колись – в Україні», «Не женися на багатій»), але навряд чи комусь з нас доводилося чути такі вдалі їх інтерпретації.

Між піснями Сірий говорить, ніби між іншим, але водночас так, щоб чули всі: «Ми лише носії цієї інформації. Вона написана саме для вас уже давно Тарасом Григоровичем.» В такі моменти розумієш, що весь досвід, акумульований за роки служіння музиці, не загубився у плині лише через усвідомлення своєї ролі та призначення. Зокрема й цим відрізняється їхня музика від тієї, що створюється «на злобу дня» або, тим паче, з якимись комерційними розрахунками. Перебуваючи ніби поза часом, вони завжди залишаються правдивими, молодими і цікавими.

До речі, якщо праця над другим студійним альбомом ітиме сьогоднішніми темпами, то зовсім скоро, до кінця цього року можна буде чекати на його появу. За словами самого гурту, це будуть стилістично впізнавані твори, але вже не на класичні тексти, адже рух уперед завжди є пріоритетним.



(c) Максим Солодовник, вересень 2008

спеціально для журналу "Своя музика" (м.Тернопіль)


Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Вдалий дебют “Контрабасу”

Photobucket


Контрабас - Наш формат,Саме так! - 2008


З 17 травня кожен український меломан отримав змогу почути гурт, який раніше хоч і виступав досить часто на різних акціях та фестивалях (серед них і такі значні, як Мазепа-фест, Червона рута), а з клубними виступами побував майже в усіх регіонах України, та все ж був відомий поза межами рідного міста Полтави не надто широко.

Виданий спільно мистецькими агенціями “Саме так!” та “Наш формат” симпатичний жовтий альбом відносить нас у світ позитивної акустичної музики, що дуже нагадує ранній рокенрол, кантрі, фолк і ще багато чого.

Така назва гурту зовсім не означає, що серед музикантів є контрабасист. Радше це певний натяк слухачеві, ніж музичний інтрумент. Контрабас – це символ акустичної музики, те, що поєднує в собі мінімум нот і максимум ритму.Але є дещо цікавіше: козобас, виготовлений власноруч солістом гурту Сергієм Буланим, є своєрідна перкусія, є бугай, є сокира та дерев´яний гребінець, які також стають музичними інструментами, є акустична гітара і губна гармоніка, а найголовніше – цікаві й красиві пісні, які навіюють таку рідкісну сьогодні, мудру неквапність і рівновагу.

Контрабас утворився на початку 2006 року як акустичний квартет, до складу якого, крім Сергія (гітара, вокал, губна гармоніка,тексти),
Макса Михайличенка (бас, гребінець, другий голос),
та Ярослава Дем´яненка (барабан, тамбурин, сокира, дримба, третій голос) входив іще фантастичний трубач – доктор Фелікс, який на сьогодні бере участь у команді-легенді місцевого андеграунду “Oneyroid”. Саме з ним в середині 2007 року було записано цей дебютний альбом, який називається іменем гурту.
Після того, як Фелікс залишив “Контрабас”, роль соло-інструмента перебрала на себе губна гармоніка.

Photobucket

фото з сайту artvertep.dp.ua


Водночас хлопці створюють чимало нових пісень, з якими продовжують активно виступати на найрізноманітніших сценах. Виготовлений Сергієм козобас – український народний трьохструнний інструмент - досить швидко витісняє з колективу традиційну бас-гітару.

Лише у травні 2008 року хлопці вирішують видати свій альбом, який не поспішали показувати слухачу. До нього ввійшло 12 композицій, серед яких можна бачити і блюз, і пісню на слова Жадана, і українську автентику в інтерпретації талановитих полтавців.
Незабаром після веселої презентації диску у столичному клубі “Бочка” (де все не могло не танцювати), “Контрабас” вирушив на гастролі різними містами, заїхавши також і до Польщі.


(c) Максим Солодовник, липень 2008

публікація: журнал "Своя музика" (м.Тернопіль), 2008 р.


Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

неділю, 7 червня 2009 р.

Krobak – Diary of missed One [2008]

Photobucket


Krobak – Diary of missed One - Cardiowave, 2008


Це сталося. Наприкінці минулого року вийшов реліз, що неодмінно згадуватимуть ще довго, особливо поціновувачі нестандартної, експериментальної творчості, яка, як показує досвід історії, є єдиним індикатором процесів, які визначають загальний вигляд певної епохи, її специфіку. Історичним цей альбом можна назвати хоча б тому, що він є першим зразком українського пост-року.

Досі в нас не з’являлося подібної музики, а засвоєння творчості світових джерел, «батьків" стилю (Mogwai, Godspeed You!Black Emperor, Sigur Ros, Mono та інших), власне, тільки починається. Хоча, не можна не відзначити зростання популярності пост-року серед інтелекутальної молоді та меломанів.

Тобто на сьогодні музика цього стилю в Україні стикається з браком контексту і часто – розуміння. Це природно, адже відмова від стереотипів завжди позначається на якості та кількості аудиторії. Але до того ж у нас, в Україні, процеси сприйяття переважно тривають дуже довго. Невипадково і перший пост-роковий альбом з’явився в нашій країні років на п’ятнадцять пізніше початку цього руху у світі. Однак, добра музика не залежить від часових рамок і поява її там чи там свідчить, серед іншого, і про те, що в неї з’явився слухач.

На поверховий погляд, ці процеси можуть здатися маргінальними, але таке враження є оманливим – варті уваги явища (і в музиці теж) сьогодні можемо бачити якраз на різноманітних маргіналіях (як соціальних,так і географічних), адже масовість давно, як знаємо, не є синонімом якості.

Photobucket

фото з сайту Neformat.com.ua

Krobak – проект молодого музиканта з Луганської області Ігоря Сидоренка – привертає увагу вже хоча б тим, що музика, яку він грає, є суто інструментальною, що є типовим для пост-рокових гуртів, але цілком несхожим з будь-якої точки зору на інструментальну музику, яка досі виходила подеколи в Україні.

Матеріал, що ввійшов до альбому «Diary of missed One» (який став п’ятим для скромного за масштабами одеського лейблу Cardiowave), Ігор створив і записав у себе на домашній студії протягом кількох місяців. Хоча акцент у звучанні треків - на гітарних партіях, чуємо тут всі інші, потрібні для насиченого, багатоманітного звуку. Крім басу та барабанів, у цій музиці є досить відчутним електронний струмінь, але лише як оздоба, деталь. До слова, автор говорить про те, що досить обтяжливо бути one-man-band’ом, і до кількох виступів-презентацій альбому залучав колег-музикантів.

Альтернативною є й композиція альбому – він складається всього з трьох епічних, довгих творів (тривалістю до 17 хвилин), назви яких не менш асоціативні, ніж вони самі.

Щодо обраного псевдо – Хробак – в недавньому інтерв’ю для онлайн-часопису AZH Ігор казав, що коли постало питання про назву проекту, хотілося досягти певного когнітивного дисонансу між дещо брутальним, майже панківським за звучанням словом «хробак» та меланхолійною, витонченою музикою. Настрій «Щоденника зниклого» справді ностальгійний, медитативний та інтровертний, хоча це не заважає йому подекуди вибухати важчим звучанням, долучаючи риси темного ембієнту, арт-року, психоделії та навіть металу. Пост-рок у прочитанні Хробака, як бачимо, не зраджує своїй еклектичності та множині форм.

Особливість альбому і загалом особистого стилю Хробака - його навмисне «невідшліфований» саунд, в якому і гітарний «бруд» (маємо на увазі і специфіку використання ефектів, і потяг до мінімалізму в межах окремо взятої партії чи рифу, які накладаються одні на одні у цілком специфічний спосіб), і використання електроніки (насамперед індастіальних шумів), що разом творить неповторний емоційний ландшафт у слухача. Ця музика попри своє виразно урбаністичне походження, звучить як голос непердбачуваної і байдужої до світу людей стихії. Звідси й враження, які масовий слухач міг би назвати тривожними. Адже й справді «Щоденник зниклого» не потребує сатисфакцій, говорячи сам за себе.


(c) Максим Солодовник,липень 2008

публікація: журнал «Своя музика» (м.Тернопіль), №7 (8), серпень-вересень 2008


Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Подвійна рок-свіжина від “Мертвого півня” - журнальний варіант

Одними з найпомітніших українських весняних релізів зараз можна назвати саме ці диски, - два акуратні тонкі конверти дещо нестандартного розміру. До слова, видані незалежно, без підтримки жодного лейблу. Зрештою, це не завдало шкоди ані музиці альбомів, ані їхньому резонансу серед слухачів. Елегантна нестандартність завжди була властивою цій львівській команді, учасники якої на сьогодні живуть у трьох різних українських містах.

Презентовані 4 травня на традиційному “Прокиданні Мертвого Півня” у Львові, “Вибраний народом” та “Кримінальні сонети” різняться між собою вже хоча б тим, що перший диск – “живий” концерт і водночас збірка найкращих (на думку фанів) пісень, а другий – цілком новий студійний проект.

Photobucket

Мертвий Півень - Вибраний народом - self released, 2008


“Своя музика” вже писала в одному з попередніх номерів про концерт у київському Докер Пабі, що його тепер є змога почути на диску “Вибраний народом”, і про голосування, що передувало йому. На диску так і зазначено: “Записано “наживо” 13.04.08 з любов´ю до всіх, хто з нами був, є і буде.”

Враження від його прослуховування справді приємні, хоча й несподіванок як таких він не містить – 14 треків з виступу:13 обраних та на біс “Ето” – композиція, що відкривала перший альбом “півнів” 1990 року і дала йому назву.Але його хочеться чути знов і знов, адже професійна звукорежисура Костянтина Костенка не тільки зберегла “фірмове” звучання “Мертвого Півня”, а й передала атмосферу, створену радісною публікою, оплески , вигуки й скандування якої добре чути між піснями. Саунд команди не назвеш тут стриманим, але поряд із рок-стихією тут вгадується “почерк” потужних, досвідчених музикантів. Тут немає невдалих моментів чи брутального саунду, що трапляється на деяких “живих” записах.

Також до кружальця ввійшов бонусом найцікавіший кліп команди “Холодно”. Його зняли ще 1998 року, але майже відразу він загубився і довгий час вважався безповоротно втраченим. Знайшов його Роман Чайка лиш на початку 2008 у себе вдома у Львові. Відео чудово збереглося, йому притаманна естетика карнавалу, а також на ньому можна побачити всіх тодішніх учасників гурту.

R"Photobucket"

Мертвий Півень - Кримінальні сонети - self released, 2008


А от новий студійний доробок – це ще один етап творчого симбіозу гурту з Юрієм Андруховичем, чиї вірші завжди надихали гурт.Він містить всього 5 музичних треків. Решта – читання “Кримінальних сонетів” самим їхнім автором, до того ж перед відповідною піснею. Тексти також можна побачити на цікавому буклеті всередині. Власне нових пісень проте лише чотири – “Ніжність” у дуже подібних аранжуваннях з´являлася ще в альбомі “Il Testamento” (1997). Слід сказати, “Кримінальні сонети” як альбом не об'єднує жоден стиль, - музика його різна, кожен трек має свої характерні ознаки, в яких можна побачити як давно властиві гурту елементи звучання (приміром, “Постріл” нагадує давню і відому пісню “Поцілунок” навіть за настроєм), так і те, що досі не знаходило своєї реалізації.
Попри те, що альбом було записано всього за три дні, не слід боятися розчарування ним. Крім того, гурт обіцяє незабаром вихід “живого” DVD з виступу в луцькому “Майдані”, куди також потраплять деякі кадри з київського концерту у квітні.Також цього року “Мертвий Півень” планує видати ще один студійник – цілком на слова Сергія Жадана.


(c) Максим Солодовник,травень 2008

спеціально для журналу "Своя музика" (м.Тернопіль)


Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Подвійна рок-свіжина від “Мертвого півня”

Цьогорічна весна стала багатою на цікаві музичні новинки. Одними з перших у цій “хвилі” з´явилися одразу два альбоми легендарного “Мертвого півня” (що вийшли одночасно).

Релізи “півнів” привертають увагу до себе навіть зовнішнім виглядом – видані без підтримки жодного лейблу, вони являють собою два симпатичні картонні конверти. Різняться ж між собою досить сильно: “Вибраний народом” – “живий” диск, “Кримінальні сонети” - студійний.

Останній, до речі, є продовженням творчого симбіозу гурту та Юрія Андруховича, творчість якого була для Міська та компанії знаковою, надихаючи на нові й нові пісні. Альбом “Пісні для мертвого півня” (2006) - класичний на сьогодні у багатьох колах – також був повністю на його слова.

Слід сказати, що обидва диски були по-своєму несподіваними, адже про намір їх записати музиканти оголосили через свій сайт не так давно – в лютому цього року. До “Вибраного народом” ввійшли 13 пісень, що їх обрали найкращими шанувальники команди через онлайн-голосування протягом двох з половиною місяців. Досить несподіваним стало перше місце композиції “Ми помрем не в Парижі” на слова Наталки Білоцерківець, яка виходила на першому альбомі “Мертвого півня” ще 1990 року. Вона досі не втратила своєї актуальності й художньої сили. Груп з таким потенціалом в Україні одиниці.

Photobucket

Мертвий Півень - Вибраний народом - self released, 2008


Також на новому кружальці, записаному під час квітневого концерту в київському “Докер Пабі”, - улюблені багатьма “Б’ютифул Карпати”, “Поцілунок”, “Старенький харлєй” та багато інших, серед яких і два “народних хіта” з альбому 2006 року, і навіть “Гуцулка Ксеня”. Символічно завершує закарбований концерт “вибраного” пісня “Ето”, що відкривала перший однойменний альбом команди 18 років тому. Демократичні вибори “зе бесту” вдалися чудово. Особливого шарму “Вибраному народом” надає голос Каші Сальцової (лідерка київського гурту “Крихітка Цахес”), що звучить у двох піснях.

R"Photobucket"

Мертвий Півень - Кримінальні сонети - self released, 2008


Новий студійний доробок “півнів” вирізняється різноманіттям стилів, що складають його саунд. Хоча враження еклектизму він не справляє. Радше кожна з п´яти його пісень має свої особливості, що роблять її відчутно відмінною від інших за настроєм і звучанням. Цикл сонетів Андруховича, з якого виник альбом, маємо нагоду пригадати двічі – відразу текст читає автор, а вже потім – пісня.

Крім того, диск має цікавий буклет, - стилы, схожому на вельми гротескний комікс. Найцікавіше, що 5 нових треків “Мертвому півню” вдалося записати всього за три дні. Попри такий швидкий темп, “Кримінальні сонети” не розчаровують. Щоправда, одна з цих пісень – “Ніжність” – раніше дещо в іншому складі виходила в альбомі “IL Testamento” (1998). Сучасне аранжування її лишилося приблизно тим самим.

А вже незабаром гурт обіцяє потішити меломанів більш тривалим і “настояним” кружальцем на слова С.Жадана. Одна-дві пісні з нього вже звучали на концертах минулої осені.


(c) Максим Солодовник,травень 2008

спеціально для газети "Хрещатик" (м.Київ)


Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Найдемократичніший live «Мертвого Півня»

Photobucket


Напевно, саме після цього концерту в нас, українців, нарешті з’являться гарні асоціації з виборами. Всі мали нагоду переконатися, що “Мертвий Півень” – одна з кількох справді культових українських груп –
по-справжньому, що називається, “словом і ділом” цінує народну думку про їхню творчість.


Як сказав Місько Барбара у своєму недавньому інтерв´ю для каналу 1+1, цей рік група почала зі звернення до публіки на своєму офіційному сайті, , запропонувавши протягом двох з половиною місяців (починаючи з лютого і майже до концерту 13 квітня) голосувати за будь-які 13 композицій гурту, які, на думку слухача, є найкращими. Таким чином було сформовано альбом “зе бесту”, який записали наживо під час виступу в київському “Докер Пабі”. Він дістав єдино можливу для такого диску назву – “Вибраний народом”.

Судячи з відповідей на форумі, визначитися було важко, адже доробок групи досить значний – все ж таки 18 років історії. Улюбленого було явно більше за 13 треків, але водночас це великою мірою дозволило чітко визначити пріоритети. Темпи голосування відразу були не надто великими, але згодом чи то з приходом весни, чи то зі збільшенням згадок про це в інтернеті, картина вподобань постала з усією виразністю.

Результати мають принаймні два цікаві аспекти. По-перше, перемога пісні “Ми помрем не в Парижі” на слова Наталки Білоцерківець, за яку проголосувало понад 120 відвідувачів сайту (тобто дві третини), була дещо несподіваною як для гурту, так і для багатьох шанувальників. Пісня походить з першого альбому “Ето” (1990), не виконувалася багато років на концертах і була перевидана на компакті лише раз – у збірці “Рок-легенди України” (2003). Можливо, свою немалу роль в такому виборі відіграла повна mp3-дискографія “Мертвого Півня”, що була видана наприкінці 2005 року і на сьогодні є у більшості фанів.

По-друге, висловлені багатьма побоювання, що “Вибраний народом” стане повторенням “Рок-легенд” за змістом, не справдилися. До нового диску ввійшло лише чотири пісні, які були й там.

Багато хто закликав не голосувати за пісні з останнього альбому 2006 року, адже вони й так “свіжі”, а цікаво почути давні пісні, оновлені сучасним складом гурту . Та все ж два перші хіти “Пісень мертвого півня” не уникнули визнання й тут – “And everybody fucks you” та “Without you”.

Звісно, в кожного смак свій, тому немало голосів було віддано за пісні, які відомі не всім; яких не вимагають сотні прихильників на концертах. Принаймні, склалося враження, що потужний гранж-період в історії групи загалу маловідомий і поціновується небагатьма.

Також до альбому потрапили дві чудові пісні про кохання – “Гобелен” та “Поцілунок” (обидві – на слова Віктора Неборака). Вони вперше з’явилися в альбомі “Міський бог Ерос” (1997), який було записано без Міська Барбари.
Він тоді тривалий час був у США, а вокалістом гурту був один з його засновників – Любко Футорський.

Кілька пісень були на межі проходження до концерту і відповідно – альбому, але їм так і не вистачило кількох голосів.

Отже, свій третій live-альбом (дев’ятий за загальним ліком) “Мертвий півень” зіграв, як і було заплановано, 13 квітня. “Докер Паб” був заповнений вщент радісними і співаючими людьми. За оцінкою менеджера гурту Богдана Логвиненка, там було близько 500 “півнеманів”. Думаю, що насправді трохи менше, але найголовніше, що ніхто не лишився на вулиці, і заклад, так би мовити, витримав. Маю певність, за умови ширшої реклами можна було б зібрати набагато більший майданчик, адже справжній масштаб такої події явно більший за клубний.

До концерту кожен, напевно, міг зустріти немало знайомих і друзів, багато з яких не бачив не один місяць. Особисто я помітив у залі багато поетів-двотисячників, яких добре знаю ще з часів університету. Телевізійна преса була вкрай активною, брала багато інтерв’ю і постійно щось знімала. Під час одного з таких я помітив Романа Чайку – незмінного і незамінного соло-гітариста “півнів”, одного з засновників гурту, що стояв, поблискуючи своїм знаменитим перснем. Напружене очікування початку тривало півгодини. За цей час в залі, а особливо під сценою, ставало все тісніше. Хто був у цьому закладі, знає, що сцена там розташована за барною стійкою, що дуже ускладнює бачення того, що відбувається на ній, а в цьому разі ще й майже унеможливило танці й слем, які на концертах “Мертвого півня” є органічними. Несмак брутального інтер’єру посилювало й те, що розташовані по боках від сцени величезні екрани весь час транслювали М1 навіть під час виступу групи.

Першим на сцені з’явився Роман Чайка, чаклуючи коло своїх гітарних ефектів. Публіка привітала його оплесками, а незабаром під нестихаючі крики радості вийшла й уся група у власних фірмових футболках. У Ромка та Джона – з лого “Знову, курва, радіо, телебачення, курва, преса”, у Міська – червона “Old Soldier is very drunk” і так далі. Лише Юрко Чопик становив у компанії своїх колег стримано-класичний контраст. Місько, привітавшись з публікою, закликав купувати такий небанальний одяг на вході “за сущі галімі капєйки”, а також нагадав, що кожен охочий, підтримуючи гурт своїми оплесками і вигуками, може таким чином закарбувати свій голос назавжди на майбутньому диску. Хоча і без цього публіка зовсім не мовчала, впізнаючи улюблені композиції з перших нот. Цікаво також те, що звукорежисером на концерті працював Владислав Малюгін з “Кому вниз”.

“Мертвий Півень” почав давнім ритм-н-блюзом “Річка” (на слова Юрія Андруховича) з альбому 1993 року, і це стало першою несподіванкою цього вечора. Звучання його стало більш енергійним (завдяки чудовим партіям басу та барабанів) та “густим” (третя гітара Мар’яна), а вокал Міська, ще раз переконуюсь, з часом набув багатьох притягально-психоделічних рис. І саме під час виконання давніх пісень це можна відчути повною мірою.

Пісню, з якої починається дискографія “Мертвого півня” – “Ето”, Місько співав разом із залом.
Після “Франсуа” Роман Чайка сказав: “Хочемо вперше подякувати Ірині Білик за таку дебільну пісню”.

Photobucket

фото by lj-user eversummer


Прозвучала також і прем´єра – зі спільного проекту з Андруховичем “Кримінальні сонети” – “Про Зиновія Блюма”, яка, як попередив одразу Місько, не містить жодного антисемітизму. Вона нагадала мені панк-шансон покійного Василя Гонтарського (“Вася Клаб”), а також здивувала своїм швидким темпом.

Окремою інтригою було те, кого з відомих українських солісток “півні” запросять заспівати у композиціях, де потрібен жіночий вокал (“Коли ти смієшся...” та “Ми помрем не в Парижі”). Нагадаю, що Ярка Якуб´як, що довгий час була вокалісткою гурту, тепер мешкає у США і не завжди має змогу приєднатися до виступів давніх друзів. Опитування, що проводилось порталом vydelka.com, запрошувало спробувати відгадати, хто ж це буде, а кому це вдасться – обіцяло ексклюзивний приз від гурту. Варіанти часом були карколомними – від Андруховича з Морозовим до іноземних монстрів. В результаті на сцену вийшла Каша Сальцова (фронтвумен “Крихітки Цахес”), заспівавши порівняно мало, але викликавши хвилю оплесків і шквал емоцій в її фанів.

Двоє дівчат, що вгадали, отримали по футболці, на яких був зображений чистий нотний стан та фраза-цитата Life is a long song.Одна з них, підтримана публікою, навіть не побоялася її одягнути прямо на сцені, позбувшись верхнього одягу. До речі, сам Місько на цей раз не влаштував традиційного міні-стриптизу, лише Мар’ян зняв футболку, енергійно створюючи звуковий шквал своєю гітарою.

Пісень з останнього альбому було аж чотири – крім уже названих і очікуваних, першою серед тих, що виконувались на біс, зіграли “Old Soldier is very drunk”. Особливо потішив слух “фірмовий” фідбек від Чайки нарпикінці “Without you”. Забійник, відомий в народі як “Брат, піво кончілось!”, Роман грав не на своєму традиційному чорному Fender Telecaster, а на гітарі специфічної конструкції, звучання якої подібне до акустичної (сайлент-гітара Yamaha SLG100S). До того ж, кілька куплетів провів на сцені сам з Міськом, і лише згодом додалися всі решта.

Барбара подякував усьому стрибаючому і шаленіючому в залі: “- Не було б вас – не було б нас”. Звісно, ніхто не відпустив улюбленців з першої спроби, і всі швидко повернулися, а Місько зазначив, що “кожен музикант – кокетка”, тому грати останні пісні їм ще приємніше. Завершували піснею “Пес №2” (як і, до речі, концерт 1995 року – перший альбом наживо для команди), де на словах “бо ми святі у своїй любові” Місько недвозначно показував на себе і на шанувальників.
Надзвичайно драйвовий виступ завершився запрошенням усіх до Львова 4 травня на презентацію щойнозаписаного live та студійного диску “Кримінальні сонети” під час традиційного “Сніданку з Мертвим Півнем”.


(c) Максим Солодовник,квітень 2008

публікація: журнал "Своя музика" (м.Тернопіль), # 4 (5), травень-червень 2008


Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com