пʼятниця, 5 лютого 2010 р.

Валерій Власенко (групи Арахнофобія, Oneyroid) : "І ніколи не їжте з їхніх столів..."



Валерій Власенко,
фото by Ромко Suc Коба


Коротка передмова інтерв’юрера:

Валерій Власенко ось мало не два десятиліття очолює полтавський рок-рух, будучи засновником, лідером (а на сьогодні і єдиним учасником) відомої в Україні та далеко за кордоном групи «Арахнофобія», яка, маючи на сьогодні лише один повноформатний альбом, брала участь у численних фестивалях, збірних концертах, видана на найрізоманітніших збірках української музики, а в Полтаві є однією з двох надпотужних формацій, які дійшли до нашого часу від самих початків рок-сцени в цьому місті. Другим таким гуртом-ровесником є Oneyroid, в якому Валерій зараз є гітаристом та саундпродюсером. З ним група вперше з 1998 року видала офіційний повноформатний альбом «Giftstoffe»(2009) (з німецької - Отруйні речовини), який вже через кілька місяців по виході є найуспішнішим LP у довгій історії Oneyroid, що стає дедалі популярнішим через свій концептуальний задум і його гідне, на світовому рівні, студійне втілення.
І попри деякі песимістичні оцінки, які тут звучать (інтерв’ю було взяте за рік до виходу альбому), зараз студійна та репетиційна робота також кипить – пишуться два зовсім різні нові студійні альбоми , розробляється ще одна нова концертна програма Oneyroid, подібна картина і в Арахнофобії – лише без «живого» складу.

За довгі роки життя обох гуртів було опубліковано гектари інтерв’ю з Валерієм Власенком як у друкованій, так і в онлайн-пресі , але мало які з них є справді цікавими, професійними та різноманітними. Причини зрозумілі – вони полягають у тому, як працюють українські журналісти, не кажучи вже про те, що майже ніхто з них не пише спеціально про музику.
Як менеджер групи Oneyroid і водночас вільний журналіст, я, звісно, мав покращити таку ситуацію.

Цю нашу з Валерієм розмову було записано ще 13 листопада 2008 року, але вона досі залишається актуальною, адже говорили ми про творчість, музику і життя в музиці та інші, також завжди актуальні речі.

Увага: текст відповідей містить ненормативну лексику.


- Власне, перше питання, яке я хотів би тобі поставити…

- …чому воно називається «Арахнофобія»? (сміємось)

- Нє, ну я на особливу альтернативність не претендую, але питання побудував інакше.Відразу хотів би запитати про більш загальні речі, потім заглиблюватимемось.

- Питай.

- У чому, на твою думку, головні відмінності незалежного музичного руху, зокрема, в Україні початку 90-х і сьогодні?

- Зараз нема незалежного руху в Україні, тим і відрізняється, всьо, відповідь дана.

- Ясно, мені подобається такий початок розмови :)

- Нема ніхріна.

- Шо, зовсім нічого?

- Нічого.

- А «Арахнофобія»?

- Та й «Арахнофобії» немає. Тому шо незалежного руху немає, тому й «Арахнофобії» немає.

- Зрозуміло. Ну, ми до цієї теми ще повернемося.
Наскільки перспективним тобі здається стан сучасної полтавської сцени? Кого б ти виділив, крім «ДМЦ», яких не раз хвалив? Кого тобі подобається слухати під час спільних виступів?


- Ну, як всі старі дядьки, які роблять свої чарти, наливаючи в чарку :) , можу виділити такі гурти. Перший – «ДМЦ», тому цей гурт як молоде деревце, що тягнеться до світла, з кожним днем все більше і більше. Поважаю також гурт "Транс-Формер". Там якісь ню-метал команди, головною з яких є «PINS», хоча от вони, правду кажучи, не дуже і полтавські.

- …ну, так, кременчужани…

Подобаються також «Контрабас» і «Талісман». Була ще така група «Нове покоління» , але я не знаю, що вони зараз роблять. «Майор Пронін», до речі. Є ще група «Молочай», десь у Чернігові. І ставлю на 9, 10 чи яке там місце групу «Арахнофобія», яка вічно жива, і яку я можу назвати попереду всіх, тому шо вона найвідоміша. Хоч як я не люблю «Oneyroid», але не можу назвати її групою номер три хоча б, тому що в них нічого поки що нема. В нас нема.

- А шо на твою думку, мало би бути?

- Мала би бути пісня, яка б об´єднувала людей навколо цієї команди. Її немає просто – творчість заради творчості.

- А, зрештою, хіба це головне?

- Ти назви будь-яку команду, в якої є пісня і в якої немає пісні. За шо люблять команду? За те, шо в неї є пісня.

- От купував сьогодні з рук Fender Jazz Bass, ну не собі звісно, для гурту «Щастя», для басиста їхнього, так чувак, що продавав, розповів, що першим хазяїном цього басу, якому вже 37 років, був учасник якоїсь полтавської групи, яка у 80-х була десь такою ж популярною в місті, як зараз «ДМЦ».

- Чудово. А «Щастя» ще існують?

- Так, звісно, другий альбом пишуть, він практично готовий, але ще не знають яким чином його випустити.
- А не здогадуєшся хоч приблизно, яка б це група з полтавських могла бути?Бо в нас з ним відмостей про назву нема.


- «Квентін Дорвард»… «Екзема» – була така група…

- Це все періоду 80-х?

- Та це і 80-ті, і 90-ті, 90-ті це просто золоті роки для мене, 80-ті для мене нічого не значать, бо я ще був пацаном. «Авантюра» була ще…
- Ти зрозумій одну річ, це зараз здається, що тут засіла страшна кількість гуртів. А насправді раніше їх було більше і пробитися було набагато важче. Як би всі малолєтки не кричали. Чи від того, що зуби ще не повиростали, чи від того шо ще не повибивали, вони ще ніхто – нулі, вони не можуть пробитися, тому шо вони нулі.

А тут у нас конкуренція така жорстка була – вони ж не знають, вони ж тіки з піськи вилазили. І багато хто з них шось пукає, і навіть не знає, хто їм допомагає. А допомагає тільки Валєра Власенко цим всім непродвінутим чувакам. Підсвідомо і на рівні реаліті. А от хто допомагає практично, дієво, так це Валєра та Роман з групи "Транс-Формер",котрі випускають за власний кошт збірку "Євшанзілля", пропонуючи участь у ній нарівні зі знаними і потрібними людям групами нікому ще невідомим,або забутим виконавцям. Хай вони знають своїх героїв.

Героїв 90-х, які продвинули рок-музику в нас на Полтавщині. Всі інші групи існували, напевно, на рівні Полтави, ну і Полтавазаводбуд. А іще були групи попсового формату, які просунули Україну у всесоюзне звучання, той же «Фрістайл», або Льоня Сорокін, який робив озвучку багатьох совєтських фільмів, які ти бачив. Музика до «Мушкетерів», «Острову скарбів» - це все він записував. І була ще група «Фестиваль» в кінці 80-х. Більшість учасників цих груп або грають по кабаках, або спилася. Про 90-ті ти знаєш, десятку я називав. Все решта задихнулось, здохло, їх нема. Ще є великий чувак – Саша Тригуб, барабанщик всіх часів і народів, вибуховий чувак.

- А де він грав?

- Та він грав всюди, не треба навіть перераховувати, я просто його просто поважаю як музиканта, дуже крутий музикант.

- Ти плавно перейшов до нашого наступного питання: з ким із наших музикантів тобі було найцікавіше працювати?

- Ну, я не можу так відповісти. В мене було 16 складів, і всі вони різні. І всі вони записані, зафіксовані. Не так як у групи «Oneyroid» (кривляється). Я зараз Бурліка теж спонукаю, бо я зараз з ними.

- Ну так, там теж приблизно така ж кількість людей грала.

- Так, треба ж писати, а то воно так іде собі в пил. А то все заради тупця-дупця, три чоловіки там посиділо на репетиції, подрочили в кулак і пішли, - і все, на цьому все закінчилось. Випили по пляшці коньяку і всі про все забули. А фіксації нема. А вічність вимагає фіксації. Тому ще раз – треба фіксувати.

- Є ж проекти, в яких студійна робота на першому плані, той же «Ворождень»…

- Ну, насправді є випадки, які це поєднують. І тоді все добре.

- Коли якась лажа з виступами, то можна хоч у студії це надолужити…

- Дивись, є гурти, які існують тільки «на гітарі». Тобто заспівав пісню у дворі, - її запам´ятали. І потім шість тисяч горлянок, чи шістсот тисяч чи мільйон – кому вже як пощастить – співають разом чи на твоєму, чи на якомусь збірному концерті.

- А коли ти сам це відчув?

- Найголовніше визнання – це коли я виглянув на балкон у своїй роздовбаній квартирі, а тут під моїми вікнами пацани на лавочці співають мою пісню. Я кажу : шо за хуйня? Шо за хуйова така пісня, гівно. А вони мене нахуй посилають і продовжують далі співати. Я почав ржати, вони не зрозуміли зразу, чого я ржу, ми потім познайомились і випили не один літр.Оце є дійсно визнання…

Коли ти приїжджаєш на коцерт гурту «Пілот» в Пітері і виступаєш тринадцятим номером, тебе ніхто не знає, а ти кажеш: все добре, пацани, я знайду своє місце у вашому ряді. І ти завойовуш увагу – співаєш пару пісень, і весь зал розуміє, шо ти їхній. А вони – твої. Оце реальне підтвердження. Іще раз повторюю, що головне - це пісня. Або стиль, або щось іще. Але в кожної команди була своя пісня – одна. Так завжди було, з цього починається популярність.

- Тут я з тобою цілком згоден. Отже, загалом про сцену ми поговорили. Як, на твою думку, змінився з роками слухач?

- Абсолютно не змінився. Нічим. Ані інтернет їх не псує, ані візуальна техніка. Будь-яку свою справді круту пісню заспівай десь у натовпі – і неодмінно знайдеться людина, яка тебе підтримає. Якщо у виконавця є харизма – на цю харизму знайдуться оси. І будуть своїми жалами пити речовини для підтримання тонусу.

- Хороший образ.

- Нічого не міняється. Так само можна скидати в інтернет таку пісню – і тебе помітять. Але важливо, щоб помітили люди, які стоять над цим всім натовпом, прихильниками та виконавцями. Люди, які вкладають свої кревні. І як тільки така людина з´явиться, коли виграєш якийсь конкурс, скажімо, або достукаєшся до серця дочки Кучми, - тоді всі дороги відкриті (сміємось).

- Якось ти згадував, що на рішення стати рок-музикантом вплинуло те, що ти побачив фільм «Взломщік». Про що він?

- Ну, для мене все починалося з пітерського року. Фільм про долю музиканта, який в соціумі нуль, голяк повний, людина яка не має нічого крім сцени. Людина, яка в житті п´є каву і ніколи не закусює його, скажімо, тістечком. Людина, в якого батя алкоголік, - слава Богу, в мене не так. Моя мама, до речі, була першою, хто підтримав мене в цьому виборі, дай Боже їй багато років здоров´я, щастя та процвітання. І ця людина на сцені є королем всього цього руху. Мене це і підкупило. Я побачив чесність в цьому фільмі. Коли я побачив Костю Кінчева на сцені пітерського рок-клубу, я собі сказав: я стану таким самим, і я став таким самим. Я навіть не знаю, хто режисер цього фільму, подивись в інтернеті.

- Чи важко тоді було знайти однодумців? Бо зараз ти величина, і багато хто знає…

- Ну, величина, прямо скажемо, 50 на 50. А знайти тоді однодумців було легше ніж зараз, тому шо люди не думали про гроші. А думали про те, як самореалізуватися, як кайфонуть без грошей, що називається, «на крише дома своєво». І перші репетиції проходили отут поряд, на 9-поверхівці. Ми залазили на дах, я тоді не вживав алкоголю, пив тільки сливовий сік, якого купували три літри. Всі решта були значно старші за мене. Одразу була група «Фаетон», а потім «Аварія» - «Дискотека аварія» з´явилася значно пізніше :) (але про нас ніхто не знав, а от про них дізналися всі).

- Це назви угруповань, в яких ти починав грати?

- Ну, так, я в них був клавішником, з цього починав, бо всі знали у дворах , шо я граю на цьому. Ходив у музичну школу – значить неодмінно маю грати на клавішних інструментах (іронізує). Ну, з часом ця бодяга розпалася, лишилось три незалежних чєла, як кажуть тепер, і разом ми створили «Арахнофобію». Чому саме «Арахнофобію» - тому що хтось шепнув, що це круте слово. Все дуже просто (сміється)

- Хто, крім тебе, входив до першого складу?

- Діма Берегєзов – бас, Юра Климко – акустична гітара, я - акустична гітара. Ще був Вася Гірка – гітара, Максим Юхно – бонги, барабани, Ігор Гєнкін, який до недавнього часу грав у «Транс-Формері», був першим барабанщиком гурту «Фаетон», ну і «Арахнофобії» відповідно. І ще був скрипаль Саша Попов, який зараз працює звукорежисером. Неслабий склад був. І Фєдя Акатов був, теж вокал і гітара. Грали часто на дві гітари. Я тоді ще співати не вмів абсолютно. (кривляється)

- А якісь тодішні пісні до нашого часу дійшли?

- Аякже! «Засиделись», «Рисуй» - це взагалі третя пісня в моїй кар´єрі. Ще «Тоскою убиты» - всього три.

- Цікаво, я думав, то вже пізніші речі…

- Ні, це все хіти саме того часу, як живуть досьогодні. Співаються по дворах.

- Де переважно тоді полтавські команди собі знаходили притулок для репетицій?

- Розумієш, раніше з притулками якраз було набагато складніше . Зараз простіше стало.

- Ну, я здогадуюсь.

- Зараз складніше собі знайти співплемінників та інше, а от з репетиційними приміщеннями не так. А раніше платити треба було немало – 15 рублів тоді на місяць було дорого. Тому це були ПТМЗ, кооперативний інститут, там була своя «комора», з якої ми крали інструменти і потім їх приносили назад через третій поверх; другий хлібзавод був. Репетиційне приміщення було на кожному дебільному заводі нашої держави, включаючи «Електромотор». Можна було репетирувати всюди, тільки треба було знати якогось «дядю» або платити потрібній людині. От і все.

- Які основні етапи ти б виділив у довгій історії гурту?

- Етап становлення – хороший, жорсткий, харизматичний, красивий, етап надії, убойний, угарний, коли тебе нахуй посилають і все решта. І етап занепаду, під час якого ти перетворюєшся, по суті, в пеньок. Найкрутіший етап зараз – коли ти відроджуєшся знов. Люди, які нас знають, все це пам´ятають.


Free Image Hosting at www.ImageShack.us

Валерій Власенко,
фото надане ним


- У 2006 році в Арахнофобії вийшов дебютний повноформатний альбом на лейблі COMP. Що відчував ти, вперше взявши його до рук?

- Ну, я кінчив! (сміємось).
Як кінчає чоловік, який вперше має жінку. От така точно була ситуація. Чьотко. Але вперше це було, коли підписав контракт з EMI, які зараз для мене нічого не роблять. Щоправда, як і я для них. Але попри це є надія на те, що наша Україна прорветься кудись далі.

- Але ж ви зараз з ними ніяк не пов´язані?

- Ні, пов´язані, у нас контракт на 6 років. Вже два роки як на ньому «сидимо», бо Олег Долинський зрозумів, що раптом Україна виб´ється, йому потрібні будуть такі люди, як я. Тому що я маю на сьогодні неординарність – коли гаркну в мікрофон, то зразу зрозуміло, шо це Валєра Власенко, а не якийсь там прищ. Зараз справжніх вокалістів у нашій українській музиці зовсім мало.

- Багато хто з моїх друзів каже, що було б шикарно почути «Арахнофобію» в «альбомному» складі знов. Наскільки це реально для фанів?Варто сподіватись, що це знову буде повноформатний гурт?

- На жаль, напевно, ні, адже мені це на сьогодні абсолютно не цікаво. Живу студією, записами та експериментами. Щоб робити якийсь концерт, потрібні спонсори. Я ж спонсорів не шукаю, а мого дружка-бандита, який міг виділити на це гроші, прибили десь. Політичні партії ж здохли і заткнулися, коли я вже їм став непотрібним, ну й мені вони відповідно нахуй треба. Тому на цьому етапі поки все скінчилось, і покладаємо надії на цей сраний інтернет. Більше нема на кого…

- В який бік змінився твій власний саунд за ці роки?

- Я не змінююсь. Моя музика завжди звучить так, як і раніше, тому що я різнобічна людина – можу і так, і сяк грати. В мене дуже багато матеріалу. В мене близько тридцяти тисяч треків, які записані в різних стилях. Тому що мене пре – і я пишу. І все це знайде свого глядача та слухача.

- Знаю, що російськомовний матеріал, з яким ти зараз працюєш, може вийти під назвою «Домовые чакубашки» А хто ще в проекті? Хто тобі, можливо, допомагає?

- Ніхто.

- Тобто це чисто студійний проект? Всі інструменти пишеш сам?

- Так, всі розійшлися, шукають себе в інших напрямках у житті, вільних від «Арахнофобії». Назва символічна: «Чакубашка» - це моя екс-дружина, домовик – це я.

- Як приходять пісні, що пишуться? Наскільки важлива роль допрацювання початкового матеріалу?

- Знаєш, що таке джем?

- Знаю, так.

- Це коли грає тисяча незнайомих людей, тільки справді незнайомих, а не так я у нас робиться часто: о, я того, і цього, отого знаю, всім привіт, всі напиваються. А потім кажуть, що вони джемлять. Ні, це гівно. І не лише в нас у країні, але й на Заході. На нього не потрібно рівнятися – шо в нас гівно, шо в них, просто пахне по-різному. Головне – якщо сам себе не похвалиш, твоє гівно ніколи ніхто не буде хвалити. (сміємося) Тому я головний в цьому процесі, у полтавській каналізаційній системі.

- Ну, але ж продукти джему треба допрацьовувати…

- Хай хтось інший допрацьовує. Все що я зіграю – це золото. Я ніколи не граю просто так. Навіть коли джемлю. Кожна нота є доречною. Якщо люди чогось не розуміють, це значить вони налажали, а не я. Мене в лажі звинувачувати ніколи не треба. Тому що вони все одно програють. Лажа для Власенка – це нонсенс. Подивися мої записи в інтернеті – ти там хрін лажу побачиш. А от якщо подивишся передачу «лтавівського» телебачення чи будь-який український канал, то в будь-якої команди побачиш лажу. Чому лажа? Тому що там звуку немає, тому що там присутня одна частота з тисячі. От і все, звукорежисерам – хайль гітлер, їм треба вчитися. Хоча вони вже все нібито вміють і гроші за це отримують, на жаль. І це стосується всього українського телебачення.

- Чи багато з давніх пісень хочеться проінтерпретувати, перезаписати?

- Ну, насправді вони постійно переспівуються, бо народ вимагає, та й ти вимагаєш.
От співаю «Я - дерево», тому що це мене пре. Не тільки ж тому, що людям подобається. Вона постійно звучить по-різному. Інтерпретувати студійні записи немає сенсу – їх існує по три-чотири версії, мені воно вже не потрібно. Час минув. І кайф – записувати.

- Кажуть, працюєш зараз над сольним альбомом? Можна трохи дізнатися про його специфіку?

- Ну, буде багато пісень, багато хороших і потрібних пісень.А докладніше…
Ночами, коли можу собі дозволити сидіти зводити, приходжу на студію. Є час – ти пишешся, нема часу – не пишешся, адже грошей у мене просто не існує. Тому цей процес може затягнутися на необмежену кількість часу, а ми його маємо закінчити якнайшвидше, тому що студія EMI вимагає від нас нового альбому. І «Арахнофобія», і «Домовые чакубашки» потрібні також Росії. Тому я пишу два альбоми разом, паралельно. Крім цього, я напрягаю на це твою улюблену групу «Oneyroid». Я ж пишу свій матеріал коли мені подобається, коли я відчуваю, що ця пісня піде. І промахів не буває. От хіба з Мішою Шамраєвським добре працювати, але в людини зараз свої справи, і я поважаю його вибір шляхів самореалізації. А на записі мені практично ніколи нікого потрібно не було, вони – музиканти - мені можливо навіть заважають, тому що я хочу одне, а людина не розуміє, починаєш йому розказувати…

- А як ви познайомились із Бурліком?

- А… Колись я був барабанщиком гурту «КАА» – Клуб Анонімних Алкоголіків. І ми тоді на п´ятому поверсі фігачили панк-рок у двокімнатній квартирі. Панк найбруднішої хвилі, справжній, не такий як зараз всюди. Я їх дуже поважаю, але то вже попс, емо. То не панк-рок. Ну, може десь і зараз існує панк. І взагалі, будь-яку людину, яка взяла до рук інструмент, я вже поважаю.
Так-от, прийшов до нас Бурлік, вони тоді святкували рік гурту «Oneyroid» і їм було відомо про гурт КАА, вони їх запросили. А я ж теж туди – як же так, - штанці спадають, треба ж підтягнути (сміємося). Він говорить: «А як твоя група називається?» - Та група … «Арахнофобія». - «Арахнофобія»? Страх перед павуками тобто?
Це була перша людина, яка знала значення назви. Говорить, ну, і ти тоді береш участь. Я підстрибнув вище себе і все таке. І ми пограли, виступили на цьому святкуванні. Оце був перший виступ гурту «Арахнофобія» на публіці. Рокенрольний виступ. До цього був ще один, але то так – офіціоз у театрі Гоголя.

- Це той легендарний сейшен 1992 року на Браїлках?

- Сто процентів. Це було взагалі становлення рокенролу нинішнього, бо від цих команд походять всі інші, вони набралися від нас.

- Процес брунькування…

- А ми ж вічноживі двигуни. Люди старіють, жиріють, а в нас навіть животи не виростають. Отак. Мутація відбувається в молодих, а не в нас. Хай набираються хорошого. А ми від них будемо заряджатися. Вампіри так і живуть.

Free Image Hosting at www.ImageShack.us

Валерій Власенко у складі групи Oneyroid, 2009 р.
фото by Максим Солодовник


- Як оцінюєш сучасний «Oneyroid»?

- Сучасний «Oneyroid» крутий, він був крутий завжди. Я ж хулю «Oneyroid» не за те, що він хріновий, чи мені не подобається, чи галімий попс, а тому що мені хочеться, щоб Бурлік і пацани зрозуміли, що їм потрібно зробити запис. Тому що запис – це вписування золотими, чи хай там кам´яними, це вже питання смаку, - у Вічність. Сучасний «Oneyroid» - це ахуєть, одним словом, і так було і раніше, коли там ще грав Іван з гурту «Фреон». Але проблема в тому, що люди йдуть – і звуку немає, і цього звучання вже не повторити. Льоха (Олексій Самарін, соло-ритм гітара «Oneyroid» періоду 2000-2007 рр – М.С.) пішов – звуку нема, Ваня (Іван Оборожній, соло-ритм гітара «Oneyroid» періоду 2004-2007 рр. - М.С.) пішов – звуку нема, я піду - звуку нема. А «Oneyroid» вічний, і ніхто про нього не знає, крім тебе, мене і птахів…

- Як часто ти думаєш про майбутнє?

- Справді не задумуюсь. Українці – найбільш незгуртована нація, нема ідеї. Коли вже щось виконано, ніколи отих мурах-воїнів своїх, заради яких це все й було, ніхто не згадає. Але всі ці підари гнойні будуть скоро сидіти в жопі, тому що вони не люблять і не цінують свій народ. Українців підняти (у 2004 році), полтавців – 17 тисяч – це ж пиздець, це був фурор, нерухомість перетворилася на «рухомість», будинки пішли, камені заворушилися… І я вперто стояв горбом за це, хоч мене й застерігали. Але тут навіть не стільки Ющенко з Тимошенко винуваті, а люди на місцях, оці всі управлінчики, котрі раніше просили Власенка заспівати в дитсадку або в школі, а зараз сховалися до своїх конур, отримують свої копійки і нахуй їм ніхто не потрібен. Але скоро прийде час, що вони стануть звати молоду кров на свої барикади. Так от від молодої крові говорю: пошліть їх нахуй дружно. І продовжуйте тоді робити своє, сріть на їхні поля, збагачуйте добривами, і ніколи не їжте з їхніх столів.

- Досвід 2004 року доводить правильність твоїх слів повною мірою…

- Жорсткіше ситуації не було. Але хтось дуже все розумно прорахував. Ото і є найкраща рок-команда. А всі інші просто співали під їхню дуду. На жаль. Хоч я щиро співав, щиро вірив. І так само й інші пацани. Ну, більшість.

- І от повернення до складу «Онейроїда» – вперше за всі ці роки. Чи були моменти, що ви грали щось спільно час від часу?

- Ну, ми тоді з Бурліком розійшлися у поглядах на життя, скажімо так. Через те, що це була абсолютно лінива група, якій постійно чогось було галімо, весь час розпадалася, нервувала… Понти понтами, а толку нема. Ну, я послав їх та й пішов робити свою справу. А коли я побачив, що концерт від концерту група росте і розвивається, нові люди прийшли – і Макс (басист - М.С.), і Гоша (барабанщик - М.С.) . І вони роблять, вміють, і звучать, і працюють…

- …аж тарілки збивають з барабанів… :)

- І Оксана (вокалістка групи Oneyroid - М.С.), яка справді може співати, і Бурлік, який став справді музикантом, а не просто медиком, що вчиться. І талановитий хірург, до речі - маму мою він врятував, спасибі йому. І от колись я прийшов до нього на репетиційну базу, тому що мені треба було репетирувати з «Арахнофобією» на Мазепу-фест. Бурлік каже - без понтів, навіть плати з мене не взяв. А потім так сталося, що гітаристи «Онейроїду» стали робити свої справи в житті, це поважні люди, це їхня позиція, діватися нікуди. Тоді Бурлік спитав, чи можу я їм допомогти. Кажу, звісно, бо знов почав любити «Oneyroid». Ну, і любив, завжди по суті. Тому що це перша команда, яка дала мені життя. І почали працювати. Дуже багато з того вже здохло, до речі. «Oneyroid» - це ж поглинання реальності. Ми зробили купу пісень, які вже здохли. І при цьому пишемо новий альбом. Я можу назвати до 40 таких пісень.

- Знаєш, що я роблю в «Онейроїді» ? Я розвиваюся як гітарист ще далі. І мене хер хто переможе в моєму стилі. В моєму стилі, зразу зазначу.

- Яку музику зі свого дитинства ти найкраще пам´ятаєш ?

- Поль Моріа. Перша платівка, яку крутила мені мама, була «Шербурзькі парасольки», з фільму. Пам´ятаю момент: я брав платівку – сам! - вмикав радіолу, мене ж привчали як кошеня, мама була в шоці, шо я сам уже беру і показую, що саме вмикнути. Вона вмикала – і я тащився і засинав під цю музику. Це була перша платівка. Альтернативи тут просто не існує жодної. Ну, ще була трохи Алла Пугачова – «Все могут короли, все могут короли!»:)

- І мала в цьому рацію, як ми зараз бачимо по тобі :)

- Як ти слухаєш музику? Чи заважає тобі слухання «чужої» музики в період творчості?


- Розумієш, я слухаю музику все менше, я може більше слухаю того ж Бурліка в машині. Або я її слухаю тоді, коли від усього гидко стало. Або з інет-порталу «Рок-герой», зовсім нову і нікому не відому, яка, можливо нікому й не стане відомою, тому що їх там, умовно кажучи, 40 тисяч. З іншого боку, мене моя власна музика дістала до того, що я не можу її слухати сам, - те, що я вже зробив.

- Якось ти на тому порталі у своєму акаунті написав, що « в моїх піснях нічого хорошого немає». Поясни.

- Це було чисто настроєве, в той час якось так було хріново на душі, перебував в якомусь іншому світі, от так і написалось. А насправді, попри те, що співав у 90-х «Oneyroid» - «майбутнього немає» - майбутнє є завжди, і хороше є, і пісень у мене хороших – захлинетесь!

- З ким би ти хотів бути на одній сцені зі світових геніїв, якби це було можливо?

- Jimi Hendrix, Janis Joplin, Doors, Queen, Thom Waits, Radiohead… Ну, і The Cure, звісно, бо це взагалі в мене найулюбленіше. Мало не забув :)

І попри все я дійшов такого кредо: ніколи не вставляй комусь палки в колеса, допомагай де можеш і совісні люди тобі завжди допоможуть, коли ти виростеш і впадеш, а ти завжди впадеш, як виростеш. А потім впадуть самі – і я їм допоможу.

Так буде, є і було. І тому в Полтаві рок-двіжняк існує, нема перших і других, всі дружимо, всі знаємося і кохаємося :), тільки в кожного жінка своя :)



(с) Максим Солодовник, лютий 2010

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com


понеділок, 1 лютого 2010 р.

Полинове Поле - Під холодним каменем - EP [2009]



Провідна на сьогодні для української сцени gothic doom metal група «Полинове Поле» на саме Новоріччя приємно здивувала слухачів, видавши на простори інтернету найновішу EP. Так само, як і повноформатний альбом «На семи вітрах» [2009], ця платівка вийшла за підтримки нового лейблу Kataklysmos Factory. «Під холодним каменем» записано у грудні 2009 року і, як зазначає сама група на своєму офіційному сайті, пісні не є зовсім новими, адже були створені під час роботи над дебютним альбомом.

Поміж цими двома доробками групи в ній відбулися певні «кадрові» зміни, а саме вихід з колективу Юрія Круп’яка, тож традиційний для вокальної концепції «Полинового Поля» гроул ми тепер чуємо з уст басиста Андрія Кіндратовича. У такому складі, звісно, і зафіксовано найновіший матеріал. Це вже третій вокаліст в історії колективу (з 2005 року), і чи пішли такі зміни цього разу на користь їхній музиці – питання достоту спірне, неоднозначне. Наразі помітним є глухувате звучання голосу (навіть для такої манери співу) та менша (порівняно з обома достоту «гуркотливими» попередниками) фактурність партій, які тепер звучать рівномірніше та врівноваженіше, що позначається на експресивності. Це чути і в моментах, коли гроул вступає, і в парних з Маріанною партіях. Сподіватимемось, що такі зміни тимчасові.



Маріанна Лаба

Структура треклісту досить проста: невелике клавішно-електронне інтро «Холод в очах», тісно пов’язане з другою композицією і власне три пісні, центральною з яких, судячи навіть з назви, є остання.

Щодо вражень від нового диску загалом, то вони також половинчасті. З одного боку, маємо певний відхід від чистої пісенності з більшою тенденцією то треків-композицій та виразний акцент на ритм-секції, що виглядає органічно та цікаво; з іншого – ознаки або намірів до суттєвих структурно-композиційних змін, або недостатньої продуманості розвитку та поєднання музичних мотивів і тем. Маємо на увазі насамперед повторювані частини композицій та спосіб їх поєднання між собою. Це нагадує прийоми «модної» готики і своєю неоднорідністю динаміки не додає, для рефренів будучи завеликим за обсягами і несприятливо впливаючи на драматизм атмосфери, яка так властива суворо-піднесеній стилістиці групи.

Згаданий процес майже не впливає на магістральне річище творчості «Полинового Поля» - це все той самий класичний gothic doom metal (щоправда, із помітним відходом від етно-елементів і тяжінням до funeral-тематиці), який (відхід) можна потрактувати як ситуативний; і тими ж образами і мотивами, що були властиві для попередньої їхньої музики. Однак в аспекті сприйняття ці деталі відчутні й можуть оцінюватись як позитивно, так і негативно залежно від кожного конкретного слухача. Зрозуміло одне: спричинені вони свідомою роботою групи.

Насправді тією зміною (порівняно з попередніми релізами), що впадає в око вже з першого знайомства з буклетом, є спільна для всіх трьох текстів тенденція до відчутного лаконізму, простіших епітетів, синтаксису, що, звісно, де в чому видозмінює вокальні прийоми.

Неможливо не відзначити мелодійне багатство диску, створене тут насамперед перфектним сопрано Маріанни Лаби, клавішними Олега Рубанова та дещо меншою мірою – гітарою Миколи Максименка, яка виходить з густого атмосферного звучання на виразніші «оберти» лиш де-не-де. Це, безперечно, також частина концепції звучання EP «Під холодним каменем» і якщо говорити про мелодії, які справді чіпляють у ньому найбільше, залишаючись у пам’яті надовго – це саме вокальний політ Маріанни, чистий етер, який хочеться наспівувати ще і ще. У цьому сенсі пісенність нікуди не поділась.

Отже, яким буде майбутній альбом, можна лише здогадуватись, адже розвиток для «Полинового Поля» - річ природня і невпинна.


(c) Максим Солодовник, січень 2010

публікація: www.rock.kiev.ua


Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com


Пов'язані матеріали:


Полинове Поле – На семи вітрах [2009]


Полинове Поле – Чисті душі - EP [2008]

Полинове Поле – Чисті душі - EP [2008]

Під час рецензування EP "Під холодним каменем" [2009], відшукав текст рецензії на найперший їхній реліз. І хай ця рецензія далека від вичерпності, але оскільки вона була чи не першою про цей диск, наводжу його тут у первісному вигляді.


Free Image Hosting at www.ImageShack.us


Нечасто можна побачити в Україні такі перспективні, стиглі дебюти. Те, що молода симфо-дум-метал команда зі Львова спрешу видала саме EP – невипадково. «Чисті душі» - а саме так називається нове кружальце – демонструють нам як значний творчий потенціал «Полинового Поля» , так і серйозний підхід до студійної роботи над музичним матеріалом. Їхній повнотривалий альбом, що також має вийти цього року, зводитимуть у Швеції.

Багато хто пам’ятає витуп команди на “Рок-січі» 2006 року і стан цілковитої прострації від почутого потужного мистецького катарсису. Тоді група мала дещо інший склад. З того часу «Полинове Поле» рокинув чудовий соло-гітарист (місце якого зайняв клавішник), а також цілком змінився склад вокалістів. Їх у гурті два – гаркітливий гроул Юрія Круп’яка та оперний вокал Маріанни Лаби. Така зміна породила і зміщення акценту у вокальних партіях з гроулу (який у попереднього вокаліста – Вадима Юника – був значно потужнішим), на оперний вокал Маріанни, котра, навпаки, володіє ним вправніше за свою попередницю.

До синглу ввійшли чотири композиції: «Вітер з Півночі», «З попелу», «Та, що танцює на могилах» та «Чисті душі». Провідним у проблематиці текстів є звертання до межових станів людської психіки та містично метафізики, які увиразнюють прагнення людини до екзистенційної свободи духу. З точки зору структури композицій це породжує багаті ритми, похмурі гітарні рифи, які поєднуються з різними звуками природи (приміром, сингл починається і завершується звуками догоряючого багаття).
Одне слово, буяння суто готичної атмосфери складає осердя творчості «Полинового Поля», заповнюючи цю досі небагатолюдну нішу в українському музичному просторі.


(с)Максим Солодовник, червень 2008
публікація: журнал «Своя Музика» # 6 (7), липень-серпень 2008


Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com