четвер, 25 червня 2009 р.

KNOB feat SEINE - Пальне (2009)



KNOB feat SEINE - Пальне (Інша музика, ЯОК music,2009)


Цього разу можна не сумніватися – перед нами один з найкращих українських альбомів за останні кілька років. І не лише серед релізів електронної музики – «Пальне» заслуговує окремого місця в цій категорії, - очевидною є смілива альтернативність цього диску численним прикладам втілення у музичних формах штивних стандартів як рокапопсу, так і гаданої «альтернативи» (яка переважно виглядає як банальний металкор зразку початку 2000-х), - найпоширеніших тенденціях творчості багатьох гуртів як Києва, так і регіонів, що намагаються привернути увагу слухачів численними варіаціями – переважно вкрай нецікавими – змішування згаданих ознак. Тобто йдеться фактично про загравання з «простроченим» і застиглим у творчій імпотенції «форматом», що, як знаємо, переважає в українських ефірах.

Також ми не знайдемо тут жодних контактів з фольклорним матеріалом, від чого на сьогодні можна лише зітхнути з полегшенням через перенасичення вітчизняної сцени спробами синтезувати автентику та сучасний звук – як вдалих і сильних, так і силуваних, ситуативно зумовлених модою.

У авторів «Пального» саунд-коктейль – за власним рецептом, і кайф від цього не відпускає слухача з перших тактів до останніх. При цьому зовсім не обов’язково бути фаном «темного» тріп-хопу та експериментальної електроніки, хоча хороший слухацький досвід тут цілком не буде зайвим – асоціації виникають справді багаті, а порівняти подумки чуте із «свіжаком» також приємно. Та в будь-якому разі, цей проект – як і кожен справді вдалий диск - цікавий насамперед сам по собі, а не його внеском у розвиток певного контексту, маючи водночас дуже органічний, цілісний, злютований вигляд.

Музиканти ж, що створили «Пальне» - далеко не новачки у цій справі: Сергій 'KNOB' Любинський знаний як гітарист гурту ТОЛ та саундпродюсер багатьох альбомів молодої української альтернативи, Олена 'Seine' Білоус – колишня лідерка Etwas Unders (пост-гранж, ню-метал) – команди цікавої, нестандартної і небезталанної, відомої як успіхами на сцені, так і власним студійником.

Попри декларовану «одноразовість» (автори вважають проект успішно завершеним), він не справляє враження продукту одноразового вжитку – ця музика надається до вдумливого прослуховування та роздумів, повтори лиш розкривають її глибше, повертають під цікавим кутом.

Авторство «Пального» належить обом учасникам: KNOB – уся музика, її запис, звдення та мастеринг, Seine створила лірику та вокал, які тут не меншою мірою визначають настрій та враження. Близько трьох років тому було випущено EP, і от аж тепер визрів повноформатник. Його структура неоднорідна: кожен суто інструментальний трек має до пари «вокальний», що видно навіть з особливого дизайну треклісту на обкладинці.
Саунд «Пального» - це, звісно, багатошарова еклектика, якій якимось дивним чином властива згдана вже тут цілісність.

Прикметими ознаками цього різноманіття є несподіваність розвитку багатьох треків та напружена атмосфера, що в них панує. Однозначно можна сказати, що це тріп-хоп геть не «лаунжового» типу: «Пальне» - це насамперед потужний, множинний, розгалужений смур і тривога, втілені, до того ж, вигадливо і вишукано – маємо тут і багатоголосся, і хворобливий, ламаний біт, і семпли, що занурюють у відповідну атмосферу, і справді поетичні, багато в чому химерні тексти Seine та її вокал, що не перестає дивувати, переймати та зворушувати своїми неоднорідними виявами – від тихого шепоту та мелодійних фрагментів, до майстерних тріп-хопових читок та відчайдушного крику. Усе це разом сплітається досить прородно, нагадуючи своїми «стрибками» та поривчастістю справжню почуттєву кардіограму або мінливий запах, сповідаючи екзистенційною лірикою найважчий досвід боротьби із самим собою та багато закапелків зболеної душі. Кожного разу – у новому слухачі, що наважився відкрити для себе цей саунд, це життя, що пульсує в «Пальному».

Також неможливо не помітити «суцільність», властиву інструментальній частині усіх 12 треків – тут на позір нема ані гострих кутів, ані «причепливих» рифів, що фіксують увагу та застрягають у пам’яті – очевидна ставка на переваги занурення у психоделічний потік настрою та відчуттів, що виникають і йдуть, лишаючи нас іншими.
До речі, вважаю центральну метафору – у назві – надзвичайно відповідною характеру такої творчості, бо споглядання вогню, горіння споконвічна потреба людини, що відкриває їй незнані сторони себе. Але потрібна запальничка, в цьому ж разі – щира цікавість, уважне слухання, співучасть. Все решта тут вже є.


© Максим Солодовник, червень 2009

Публікація: www.rock.kiev.ua

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

понеділок, 8 червня 2009 р.

Полинове Поле – На семи вітрах [2009]

Photobucket


Полинове Поле – На семи вітрах (Kataklysmos Factory, 2009)


Зараз досить часто говорять, ніби часи того чи того стилю/ напрямку безповоротно минули, і найсмішніше в цих твердженнях не тільки ігнорування (в більшості разів) неминучих трансформацій, яких зазнає цей стиль на найрізноманітніших рівнях суто через плин часу як такий, а недалекоглядність. Маю на увазі те, що історія, в тому числі – і чи не насамперед – історія розвитку музики – на глибинному типологічному рівні виглядає спірально, тому паралелі та найрізноманітніші зв’язки – річ природна.

Подібні закиди в зужитості і нецікавості для «просунутої» частини слухачів можна спостерігати у найрізноманітніших місцях навіть щодо стилів, що ще кілька років тому були «в топі», що вже й казати про doom-death початку 90-х (на зразок Katatonia чи My Dying Bride) чи готичний метал початку 2000-х, яким своїм саундом багато в чому завдячує сучасна львівська команда «Полинове поле».

З цією тезою легко погодитися, прослухавши їхній перший повноформатник. Він вийшов у світ 23 травня 2009 р. на досить новому веб-порталі Kataklysmos Factory, який зовсім віднедавна почав позиціонувати себе як нет-лейбл.

Альбом слухається «на одному диханні» не тільки через мінімум експериментів та інновацій, адже група відверто – і дуже талановито - надає перевагу традиційному для цього жанру погляду як на структуру композицій, так і на саунд загалом: важкі, подекуди класично монотонні гітарні рифи, діалогічна форма подачі текстів: два вокали – чоловічий гроул та жіночий оперний; «рясні», атомсферні клавішні, досить прості партії барабанів та мелодійні, плавні - басу.

Photobucket


Альбом має дві ознаки, які надають йому дуже важливої властивості – диск геть не набридає, його хочеться слухати знов і знов. Насамперед це досягається як завдяки зрілому матеріалу як в текстовому, так і в музичному аспектах, його ідейно-настроєвій цілісності та вдалій побудові трекліста, так і - що не менш важить – якісному запису та талановитому зведенню, які не можна не помітити вже з перших треків. Прикметно, що з часу, який минув з виходу на CD провісника-EP «Чисті душі», команда переписала по-іншому всі чотири пісні, що входили до нього.

Особливого шарму надає схрещення згаданих музичних традицій з українською етнікою - як на рівні мелодій, ритмів, так і на рівні поетики текстів, образності. Я завжди був переконаний, що значна частина нашого фольклору потребує такого - енергійного, важкого та похмурого - втілення, бо це його органічна природа. Тобто, хоч альбом і не можна цілковито "записати" до даркфольку, в ньому багато його прикмет.

Також помітна значна робота над певним переосмисленням саунду пісень, - зокрема в бік додавання елементів хору і навіть електроніки,- які фани гурту чули не на одному концерті – це приємно тішить і свідчить про неабиякий потенціал цих львів’ян.

Якщо ж подивитися на альбом з точки зору змін, які відбувалися за останні роки в складі самого гурту, то можна беззаперечно сказати, що вони посилили і розвинули музику, яку грала група ще від самих початків, увиразнивши водночас багато стильових прийомів та рис, які дозволяють охоплювати більш широку авдиторію прихильників справжньої, живої та актуальної «важкої» музики. Фактично цей дебютний LP виводить «Полинове поле» на значно ширші слухацькі обрії, а організаторам фестивалів чітко вказує на статус хедлайнерів, який відповідає на сьогодні їхнім масштабам.


(c) Максим Солодовник, червень 2009

спеціально для www.polynovepole.com.ua


Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Віктор Морозов та Четвертий кут – Армія світла - (Ukrmusic, 2008)

Photobucket


У дискографії Віктора Морозова понад двадцять різноманітних релізів. Серед них і спільні проекти з відомими музикантами, і диски гуртів, з якими він у різний час працював – досить згадати «Мертвий Півень», «Батяр-бенд Галичини», «Четвертий кут»; і найрізномантніші збірки. А почалося все ще в сімдесяті, коли світ побачили вініли гурту «Арніка». З того часу Віктору вдалося не розгубити та розвинути свій талант, ставши у багатьох прогресивних колах шанованою та легендарною постаттю. Кожен новий диск чекають довго й терпляче, а їхній вихід сприймається як успіх української музики загалом, як культурний здобуток високої проби.

Photobucket

Віктор Морозов - фото Петра Задорожного


Слід сказати, що ідея диску «Армія світла», який з різних причин вийшов фактично у середині жовтня (хоча тираж був готовий ще 22 вересня), з´явилася досить давно, кілька років тому. Але створено його було непоспіхом, навіть процес запису розтягнувся приблизно на два роки. В цьому разі це не лише не зашкодило, а й зробило диск вивіреним, «настояним», композиційно струнким. Важливу роль має і те, що його записували на «Студії Лева» у Львові – з одного боку, це якісна, відома і досить давня звукотвірня, з іншого – і це важливіше – атмосфера рідного для Морозова міста лиш додавала наснаги. Віктор Морозов – мешканець Києва і перекладач українською «Гаррі Поттера» (книжка й альбом були паралельними в часі проектами) - неодноразово згадував у своїх інтерв´ю, що робота над диском під час таких «наїздів» до міста Лева йому дуже сподобалась.

«Четвертий кут» є гуртом давніх друзів та побратимів, звідки й високий рівень взаєморозуміння, який відчувається в їхніх піснях. Цікавим також є те, що двоє з цих музик – Андрій Надольський (ударні, перкусія) та Юрко Дуда (клавішні, труба) - є водночас учасниками іншого легендарного львівського гурту «Плач Єремії». Олег «Джон» Сук – один з найкращих басистів в Україні - відомий більшості українських слухачів за «Мертвим Півнем» та «Клубом шанувальників чаю». Олег Ярема грає в альбомі на акустичних гітарах і трохи на клавішних. До речі, саме акустичне звучання визначає стилістику «Армії світла» - альбому цілковито романтичного настрою, слухаючи який, не перестаєш дивуватися молодому голосу Віктора, що з роками не зазнає змін.

Над альбомом працювала значна кількість запрошених музикантів, що урізноманітнили звукову палітру, серед іншого, приміром, акордеоном та кларнетом. Також для запису було залучено славнозвісний камерний оркестр «Віртуози Львова» під керівництвом Володимира Дуди.

З точки зору жанрів «Армія світла» - цілісна, у ній переважають ліричні балади. Їхня тематика різноманітна - від любовної лірики («Дощ», «Матриця», «Зірка ясна», «Не тікай»), пісень екзистенційного плану («Маки», «Алілуя», «От уже й зима») до метафоричних («Армія світла», «Останній воїн», «Приїхали з-за Дунаю», «Уже весна»), які можна розуміти і як своєрідну військову лірику (зважаючи на характер їхньої образності), і в дещо ширшому контексті. Про дві останні композиції варто сказати окремо, адже саме вони надають альбомові досить несподіваного завершення. Річ у тім, що це пісні-антиподи, адже легковажна «Наливайко» (що недарма в буклеті перекладена як «Pour Me A Pint», адже про видатного козацького ватажка тут не йдеться) різко контрастує з народною «Дубе, дубе зелений», де строгий, похмурий емоційний вплив на слухача посилюється акапельними вокалами колони вояків на марші, звуками кроків яких і завершується «Армія світла».

Стильова багатоманітність, як не дивно, цій платівці не притаманна. Загалом це своєрідна високоякісна і нетипова для сучасної України поп-музика, утворена завдяки поєднанню рис авторської пісні, романсу, народного співу і ще багатьох відомих елементів. Тобто стиль саунду, що знаходить свій вияв і у вокалі, і в інструментальному боці композицій, в чомусь дуже традиційний. Але це в жодному разі не є вадою, все зроблено на найвищому рівні, який відповідає художнім обріям, які розкриває така музика, тому цей диск слухатимуть не лише люди, що знають Морозова ще з часів «Арніки», а й значно молодші та, можливо, із досить відмінними музичними вподобаннями.

Про семантику назви – «Армія світла» - писати не беруся, адже підозрюю, що автор текстів альбому – поет Кость Москалець - зміг би розповісти про це найточніше. До слова, це вже другий спільний для Морозова і Москальця диск, тому з рівнозначним нетерпінням релізу чекали прихильники творчості обох.
Насамкінець скажу, що «фішку» європейських лейблів, що «зваблюють» потенційного покупця шикарними буклетами, «Армія світла» реалізувала «на відмінно». Диск, оформлений славнозвісним Влодком Кауфманом, має чудовий дизайн альтернативного штибу, і його справді приємно мати у своїй колекції.


(c) Максим Солодовник, вересень 2008

публікація: www.rock.kiev.ua, www.victormorozov.com


Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Андрухович та Karbido – Самогон [2008]

Photobucket

Андрухович та Karbido – Самогон (Наш Формат, 2008)

Ну от, знов – втішено подумають українці-прихильники Андруховича, що пам’ятають проекти «Маскульт» та «Андрухоїд», а також співпрацю письменника з «Мертвим Півнем». «Самогон» - тепер і в Україні», - рекламною фразою сказав би видавець. А поляки мали нагоду почути цей альбом ще 2006 року, отже, подія важлива насамперед для нашого простору.

Чому «Самогон»? Назва проекту є, безумовно, метафоричною. Означає щось, зроблене власноруч і з природної сировини, до того ж наділене небувалою духовною міцністю, - зазначали на афішах концертів-презентацій. Йдеться про спеціальне українське видання унікального спільного диску Юрія Андруховича та польського гурту Karbido, що грає неординарну, незалежну інструментальну музику, саунд якої лежить десь посередині між фрі-джазом, джаз-роком та ембіентом. Його задум виник дуже несподівано (внаслідок знайомства на одному з книжкових форумів у Польщі завдяки фанові Юрка), і втілено було його досить швидко – за якихось кілька місяців.

Хоча, з іншого боку, «найрокенрольніший суч.укр.письменник» , за його ж словами, завжди мріяв про щось подібне. Це стало зрозумілим одразу, ще на початку співпраці з музикантами. Оскільки Андрухович чудово володіє польською, проблем з розумінням текстів не виникало, а сам поет був приємно здивований притаманним Karbido перфекціонізмом в усьому – від роботи над аранжуваннями до деталей процесу запису.

Слід сказати, що це справді фірмова риса цього польського гурту, адже кожен з музикантів займається виключно музикою, і рівень їхніх проектів на сьогодні відповідно дуже високий. Крім власне музики гурту Karbido, кожен з його учасників займається музичною творчістю у широкому діапазоні – від радіожурналістики (передача про альтернативну музику Герметичний гараж добре відома в Польщі) до створенння саундтреків до анімаційних фільмів. До слова, з українських музикантів мало хто може собі це дозволити, особливо пербуваючи в ніші інді-музики, яка ніде, як правило, не спричиняється до надприбутків.

Як уже згадано, альбом вперше побачив світ у польськомовній версії майже два роки тому. Довгий час тривала підготовка його перевидання в Україні вже з українськими текстами у виконанні Андруховича. Нарешті симпатичний диск у нестандартному пакуванні з´явився у вересні цього року.

Найперше, що хочеться відзначити у його звучанні – надзвичайна студійна якість награного, запису як такого, альбом чудово слухається навіть найвибагливішими меломанами, а також людьми, які зовсім не знають гурт і мало цікавляться Андруховичем. Жодного секрету успіху тут нема – маємо справу з непересічним талантом, помноженим на сумлінну працю.

Photobucket

Андрухович та Karbido в Молодому театрі в Києві - фото з сайту sumno.com

Музика, що поєднана в альбомі з текстами Андруховича (який не лише читає вірші, а й виявляє себе як вокаліст), є максимально різною і залишає розмаїті враження, які в кожному разі асоціюються з цілком конкретним прослуханим треком. На зміну вкрай доречній мінливості першої композиції приходять агресивні звуки «THE VERY BEST OF TABLOIDS»; «AND EVERYBODY FUCKS YOU» тут дуже вкрадлива і медитативна, має несподіване завершення в дусі агресивного ідастріалу Nine Inch Nails (трек цілком не подібний до інтерпретацій цього тексту у «Мертвого півня» та Міколая Тшаски в «Андрухоїді») ; «Козак Ямайка» має виразні ознаки реггей і таке інше.

Окремо слід сказати про останню (з дев´яти) пісню – «Зеленая ліщинонька». Її цілком народний за поетикою текст не зафіксовано у жодних фольклористичних джерелах, хоча є зрозумілим її давнє походження – аж з козацької доби. Цю пісню Юрій почув від свого сусіда у гуртожитку ще в студентські роки і з того часу пам´ятає. Давнє бажання записати її з музикантами знайшло в «Самогоні» вдале втілення – для створення треку залучали навіть фахівця з автентичних інструментів, більшість з яких звучить дуже подібно до нашої ліри. Це надає пісні неповторного колориту. Андрухович тут співає. Як зазначають професійні вокалісти, що чули «Самогон», цілком непогано як на письменника.

Виступи-презентації українського «Самогону», що пройшли у п´ятьох містах України (серед них і столиця), були аншлаговими – квитки складно було дістати вже за кілька днів до концерту. Головною несподіванкою і своєрідним бонусом глядачам стало виконання композицій, що будуть на наступному альбомі Karbido й Андруховича. Автори поки що називають його «Цинамон» і запевняють, що він не забариться з виходом. І в Україні теж.


© Максим Солодовник, вересень 2008

Публікація: www.rock.kiev.ua

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

САД – Доле, де ти ? live 2 CD (JRC, 2007)

САД – Доле, де ти ? live 2 CD JRC, 2007


Так сталося, що вихід цього, без перебільшення, потужного і небуденного за змістом дводисковика пройшов тихо і ніби непомітно для наших журналістів. Але – що тішить – далеко не для всіх українських слухачів. Причинами неуваги преси до нього є не стільки непрофесійність чи необізнаність або упередження, як то іноді буває, а всього-навсього його надмалий тираж – всього 500 примірників. З іншого боку, маємо шалений ексклюзив.

Гурт «САД» сформувався як творча одиниця і почав виступати задовго до того, як сцену побачили більшість колективів, які ми сьогодні вважаємо ветеранами українського року. А саме – далекого 1981 року у м. Дніпропетровську. На початку діяльності, у 80-х роках, учасники «САДу», зазнавали неодноразових, систематичних переслідувань з боку КДБ за те, що дозволяли собі творити справді незалежну музику в часи суцільного застою, брехні та офіціозу. Хоча гурт не визначався демонстративним протестом, сам факт незалежної позиції команди (що вивлялася насамперед у спрямуванні музики, що грав тоді САД та україномовних текстах), прагнення ігнорувати панівну ідеологію, не міг не дратувати «органи».

На сьогодні, якщо вам доводилося бачити виступи САДу, можна подивуватися, наскільки цілісно зміг пронести через десятиліття обраний вектор руху лідер і засновник гурту Сергій Решетник, який називає себе просто Сірий.

Photobucket


фото з сайту unizh.com.ua


На сцені ця команда сьогодні справляє враження і звучить на рівні грандів світового металу на зразок Metallica, Megadeth чи Godsmack (список можна довго продовжувати). Швидкі соло, майстерні аранжування довжезних композицій, що тяжіють до жанру рок-опери, масштабність проблематики, шалене завзяття у грі – все це САД. Енергія музикантів особливо вибухова, коли грають «шевченківську програму», особливо близьку гуртові вже не перший рік.

Маємо на увазі надзвичайно талановиті інтерпретації поезії Кобзаря (такої нібито всім відомої та звичної ще зі школи) через «вживлення» у контекст гард-року та геві-металу у неповторному, авторському баченні, незашореному багатьма стереотипними підходами до цих загалом немолодих стилів. Слід сказати, цей шлях на сьогодні торовано не те щоб багатьма рок-гуртами, але всім відомі, скажімо, шедеври КОМУ ВНИЗ на слова Тараса; виходив у 2000-х роках навіть окремий збірник «Кобзар форева», де було зібрано зразки такої творчості різних команд. Просто САД мають настільки своєрідне бачення доробку Кобзаря, що переплутати їх з іншими неможливо, а не знати його – соромно.

Photobucket


фото з сайту unizh.com.ua


Єдиним студійним альбомом на сьогодні залишається акустичний «Доле, де ти?»., виданий, до речі, досить широко. Його й сьогодні можна знайти у місцях продажу української музики. Як бачимо, «шевченківську програму» він не вичерпав, адже через три роки побачив світ диск з такою ж назвою (для впізнаваності?), але відмінним ракурсом цього пласту творчості САДу. А саме – живим «електричним» звуком на великій сцені.

Слово Шевченка цього разу лунало у їхньому виконанні 16 березня 2006 року, коли у київському Будинку Офіцерів відбувався їхній великий двохгодинний концерт, запис якого маємо на диску. Він відрізняється від акустичного диску і складом та підбором композицій, так і власне саундом – маємо справжній рок-концерт з басом, барабанами, клавішними та гітарами.

Слід сказати, концерти на великих сценах є особливо органічними цьому гуртові, адже саме тоді вони можуть розкритися на повну міць, не гублячи при цьому ані крихти драйву. Неабияка впевненість у собі та досвід відчувається навіть у рухах Сірого та манері спілкування з публікою, яка, до речі, теж додає доброго настрою слухачеві дводисковика.

Photobucket


На кожному кружальці - поетичний вступ, вісім композицій та відео-бонус з концерту, при чому якщо на першому переважають балади та ліричні пісні, то на другому відчуваємо всю міць і розмах козацького духу, що буяє в поезії Тараса. Стихія року є «рідною» для цих текстів, і САД це надзвичайно вдало показує. Всі поезії, що стали основою диску, відомі більшості ще зі школи («У всякого своя доля», «Було колись – в Україні», «Не женися на багатій»), але навряд чи комусь з нас доводилося чути такі вдалі їх інтерпретації.

Між піснями Сірий говорить, ніби між іншим, але водночас так, щоб чули всі: «Ми лише носії цієї інформації. Вона написана саме для вас уже давно Тарасом Григоровичем.» В такі моменти розумієш, що весь досвід, акумульований за роки служіння музиці, не загубився у плині лише через усвідомлення своєї ролі та призначення. Зокрема й цим відрізняється їхня музика від тієї, що створюється «на злобу дня» або, тим паче, з якимись комерційними розрахунками. Перебуваючи ніби поза часом, вони завжди залишаються правдивими, молодими і цікавими.

До речі, якщо праця над другим студійним альбомом ітиме сьогоднішніми темпами, то зовсім скоро, до кінця цього року можна буде чекати на його появу. За словами самого гурту, це будуть стилістично впізнавані твори, але вже не на класичні тексти, адже рух уперед завжди є пріоритетним.



(c) Максим Солодовник, вересень 2008

спеціально для журналу "Своя музика" (м.Тернопіль)


Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Вдалий дебют “Контрабасу”

Photobucket


Контрабас - Наш формат,Саме так! - 2008


З 17 травня кожен український меломан отримав змогу почути гурт, який раніше хоч і виступав досить часто на різних акціях та фестивалях (серед них і такі значні, як Мазепа-фест, Червона рута), а з клубними виступами побував майже в усіх регіонах України, та все ж був відомий поза межами рідного міста Полтави не надто широко.

Виданий спільно мистецькими агенціями “Саме так!” та “Наш формат” симпатичний жовтий альбом відносить нас у світ позитивної акустичної музики, що дуже нагадує ранній рокенрол, кантрі, фолк і ще багато чого.

Така назва гурту зовсім не означає, що серед музикантів є контрабасист. Радше це певний натяк слухачеві, ніж музичний інтрумент. Контрабас – це символ акустичної музики, те, що поєднує в собі мінімум нот і максимум ритму.Але є дещо цікавіше: козобас, виготовлений власноруч солістом гурту Сергієм Буланим, є своєрідна перкусія, є бугай, є сокира та дерев´яний гребінець, які також стають музичними інструментами, є акустична гітара і губна гармоніка, а найголовніше – цікаві й красиві пісні, які навіюють таку рідкісну сьогодні, мудру неквапність і рівновагу.

Контрабас утворився на початку 2006 року як акустичний квартет, до складу якого, крім Сергія (гітара, вокал, губна гармоніка,тексти),
Макса Михайличенка (бас, гребінець, другий голос),
та Ярослава Дем´яненка (барабан, тамбурин, сокира, дримба, третій голос) входив іще фантастичний трубач – доктор Фелікс, який на сьогодні бере участь у команді-легенді місцевого андеграунду “Oneyroid”. Саме з ним в середині 2007 року було записано цей дебютний альбом, який називається іменем гурту.
Після того, як Фелікс залишив “Контрабас”, роль соло-інструмента перебрала на себе губна гармоніка.

Photobucket

фото з сайту artvertep.dp.ua


Водночас хлопці створюють чимало нових пісень, з якими продовжують активно виступати на найрізноманітніших сценах. Виготовлений Сергієм козобас – український народний трьохструнний інструмент - досить швидко витісняє з колективу традиційну бас-гітару.

Лише у травні 2008 року хлопці вирішують видати свій альбом, який не поспішали показувати слухачу. До нього ввійшло 12 композицій, серед яких можна бачити і блюз, і пісню на слова Жадана, і українську автентику в інтерпретації талановитих полтавців.
Незабаром після веселої презентації диску у столичному клубі “Бочка” (де все не могло не танцювати), “Контрабас” вирушив на гастролі різними містами, заїхавши також і до Польщі.


(c) Максим Солодовник, липень 2008

публікація: журнал "Своя музика" (м.Тернопіль), 2008 р.


Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

неділя, 7 червня 2009 р.

Krobak – Diary of missed One [2008]

Photobucket


Krobak – Diary of missed One - Cardiowave, 2008


Це сталося. Наприкінці минулого року вийшов реліз, що неодмінно згадуватимуть ще довго, особливо поціновувачі нестандартної, експериментальної творчості, яка, як показує досвід історії, є єдиним індикатором процесів, які визначають загальний вигляд певної епохи, її специфіку. Історичним цей альбом можна назвати хоча б тому, що він є першим зразком українського пост-року.

Досі в нас не з’являлося подібної музики, а засвоєння творчості світових джерел, «батьків" стилю ( Mogwai, Godspeed You!Black Emperor, Sigur Ros, Mono та інших), власне, тільки починається. Хоча, не можна не відзначити зростання популярності пост-року серед інтелекутальної молоді та меломанів.

Тобто на сьогодні музика цього стилю в Україні стикається з браком контексту і часто – розуміння. Це природно, адже відмова від стереотипів завжди позначається на якості та кількості аудиторії. Але до того ж у нас, в Україні, процеси сприйяття переважно тривають дуже довго. Невипадково і перший пост-роковий альбом з’явився в нашій країні років на п’ятнадцять пізніше початку цього руху у світі. Однак, добра музика не залежить від часових рамок і поява її там чи там свідчить, серед іншого, і про те, що в неї з’явився слухач.

На поверховий погляд, ці процеси можуть здатися маргінальними, але таке враження є оманливим – варті уваги явища (і в музиці теж) сьогодні можемо бачити якраз на різноманітних маргіналіях (як соціальних,так і географічних), адже масовість давно, як знаємо, не є синонімом якості.

Photobucket

фото з сайту Neformat.com.ua


Krobak – проект молодого музиканта з Луганської області Ігоря Сидоренка – привертає увагу вже хоча б тим, що музика, яку він грає, є суто інструментальною, що є типовим для пост-рокових гуртів, але цілком несхожим з будь-якої точки зору на інструментальну музику, яка досі виходила подеколи в Україні.

Матеріал, що ввійшов до альбому «Diary of missed One» (який став п’ятим для скромного за масштабами одеського лейблу Cardiowave), Ігор створив і записав у себе на домашній студії протягом кількох місяців. Хоча акцент у звучанні треків - на гітарних партіях, чуємо тут всі інші, потрібні для насиченого, багатоманітного звуку. Крім басу та барабанів, у цій музиці є досить відчутним електронний струмінь, але лише як оздоба, деталь. До слова, автор говорить про те, що досить обтяжливо бути one-man-band’ом, і до кількох виступів-презентацій альбому залучав колег-музикантів.

Альтернативною є й композиція альбому – він складається всього з трьох епічних, довгих творів (тривалістю до 17 хвилин), назви яких не менш асоціативні, ніж вони самі.

Щодо обраного псевдо – Хробак – в недавньому інтерв’ю для онлайн-часопису AZH Ігор казав, що коли постало питання про назву проекту, хотілося досягти певного когнітивного дисонансу між дещо брутальним, майже панківським за звучанням словом «хробак» та меланхолійною, витонченою музикою. Настрій «Щоденника зниклого» справді ностальгійний, медитативний та інтровертний, хоча це не заважає йому подекуди вибухати важчим звучанням, долучаючи риси темного ембієнту, арт-року, психоделії та навіть металу. Пост-рок у прочитанні Хробака, як бачимо, не зраджує своїй еклектичності та множині форм.

Особливість альбому і загалом особистого стилю Хробака - його навмисне «невідшліфований» саунд, в якому і гітарний «бруд» (маємо на увазі і специфіку використання ефектів, і потяг до мінімалізму в межах окремо взятої партії чи рифу, які накладаються одні на одні у цілком специфічний спосіб), і використання електроніки (насамперед індастіальних шумів), що разом творить неповторний емоційний ландшафт у слухача. Ця музика попри своє виразно урбаністичне походження, звучить як голос непердбачуваної і байдужої до світу людей стихії. Звідси й враження, які масовий слухач міг би назвати тривожними. Адже й справді «Щоденник зниклого» не потребує сатисфакцій, говорячи сам за себе.


(c) Максим Солодовник,липень 2008

публікація: журнал «Своя музика» (м.Тернопіль), №7 (8), серпень-вересень 2008


Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Подвійна рок-свіжина від “Мертвого півня” - журнальний варіант

Одними з найпомітніших українських весняних релізів зараз можна назвати саме ці диски, - два акуратні тонкі конверти дещо нестандартного розміру. До слова, видані незалежно, без підтримки жодного лейблу. Зрештою, це не завдало шкоди ані музиці альбомів, ані їхньому резонансу серед слухачів. Елегантна нестандартність завжди була властивою цій львівській команді, учасники якої на сьогодні живуть у трьох різних українських містах.

Презентовані 4 травня на традиційному “Прокиданні Мертвого Півня” у Львові, “Вибраний народом” та “Кримінальні сонети” різняться між собою вже хоча б тим, що перший диск – “живий” концерт і водночас збірка найкращих (на думку фанів) пісень, а другий – цілком новий студійний проект.

Photobucket

Мертвий Півень - Вибраний народом - self released, 2008


“Своя музика” вже писала в одному з попередніх номерів про концерт у київському Докер Пабі, що його тепер є змога почути на диску “Вибраний народом”, і про голосування, що передувало йому. На диску так і зазначено: “Записано “наживо” 13.04.08 з любов´ю до всіх, хто з нами був, є і буде.”

Враження від його прослуховування справді приємні, хоча й несподіванок як таких він не містить – 14 треків з виступу:13 обраних та на біс “Ето” – композиція, що відкривала перший альбом “півнів” 1990 року і дала йому назву.Але його хочеться чути знов і знов, адже професійна звукорежисура Костянтина Костенка не тільки зберегла “фірмове” звучання “Мертвого Півня”, а й передала атмосферу, створену радісною публікою, оплески , вигуки й скандування якої добре чути між піснями. Саунд команди не назвеш тут стриманим, але поряд із рок-стихією тут вгадується “почерк” потужних, досвідчених музикантів. Тут немає невдалих моментів чи брутального саунду, що трапляється на деяких “живих” записах.

Також до кружальця ввійшов бонусом найцікавіший кліп команди “Холодно”. Його зняли ще 1998 року, але майже відразу він загубився і довгий час вважався безповоротно втраченим. Знайшов його Роман Чайка лиш на початку 2008 у себе вдома у Львові. Відео чудово збереглося, йому притаманна естетика карнавалу, а також на ньому можна побачити всіх тодішніх учасників гурту.

R"Photobucket"

Мертвий Півень - Кримінальні сонети - self released, 2008


А от новий студійний доробок – це ще один етап творчого симбіозу гурту з Юрієм Андруховичем, чиї вірші завжди надихали гурт.Він містить всього 5 музичних треків. Решта – читання “Кримінальних сонетів” самим їхнім автором, до того ж перед відповідною піснею. Тексти також можна побачити на цікавому буклеті всередині. Власне нових пісень проте лише чотири – “Ніжність” у дуже подібних аранжуваннях з´являлася ще в альбомі “Il Testamento” (1997). Слід сказати, “Кримінальні сонети” як альбом не об'єднує жоден стиль, - музика його різна, кожен трек має свої характерні ознаки, в яких можна побачити як давно властиві гурту елементи звучання (приміром, “Постріл” нагадує давню і відому пісню “Поцілунок” навіть за настроєм), так і те, що досі не знаходило своєї реалізації.
Попри те, що альбом було записано всього за три дні, не слід боятися розчарування ним. Крім того, гурт обіцяє незабаром вихід “живого” DVD з виступу в луцькому “Майдані”, куди також потраплять деякі кадри з київського концерту у квітні.Також цього року “Мертвий Півень” планує видати ще один студійник – цілком на слова Сергія Жадана.


(c) Максим Солодовник,травень 2008

спеціально для журналу "Своя музика" (м.Тернопіль)


Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Подвійна рок-свіжина від “Мертвого півня”

Цьогорічна весна стала багатою на цікаві музичні новинки. Одними з перших у цій “хвилі” з´явилися одразу два альбоми легендарного “Мертвого півня” (що вийшли одночасно).

Релізи “півнів” привертають увагу до себе навіть зовнішнім виглядом – видані без підтримки жодного лейблу, вони являють собою два симпатичні картонні конверти. Різняться ж між собою досить сильно: “Вибраний народом” – “живий” диск, “Кримінальні сонети” - студійний.

Останній, до речі, є продовженням творчого симбіозу гурту та Юрія Андруховича, творчість якого була для Міська та компанії знаковою, надихаючи на нові й нові пісні. Альбом “Пісні для мертвого півня” (2006) - класичний на сьогодні у багатьох колах – також був повністю на його слова.

Слід сказати, що обидва диски були по-своєму несподіваними, адже про намір їх записати музиканти оголосили через свій сайт не так давно – в лютому цього року. До “Вибраного народом” ввійшли 13 пісень, що їх обрали найкращими шанувальники команди через онлайн-голосування протягом двох з половиною місяців. Досить несподіваним стало перше місце композиції “Ми помрем не в Парижі” на слова Наталки Білоцерківець, яка виходила на першому альбомі “Мертвого півня” ще 1990 року. Вона досі не втратила своєї актуальності й художньої сили. Груп з таким потенціалом в Україні одиниці.

Photobucket

Мертвий Півень - Вибраний народом - self released, 2008


Також на новому кружальці, записаному під час квітневого концерту в київському “Докер Пабі”, - улюблені багатьма “Б’ютифул Карпати”, “Поцілунок”, “Старенький харлєй” та багато інших, серед яких і два “народних хіта” з альбому 2006 року, і навіть “Гуцулка Ксеня”. Символічно завершує закарбований концерт “вибраного” пісня “Ето”, що відкривала перший однойменний альбом команди 18 років тому. Демократичні вибори “зе бесту” вдалися чудово. Особливого шарму “Вибраному народом” надає голос Каші Сальцової (лідерка київського гурту “Крихітка Цахес”), що звучить у двох піснях.

R"Photobucket"

Мертвий Півень - Кримінальні сонети - self released, 2008


Новий студійний доробок “півнів” вирізняється різноманіттям стилів, що складають його саунд. Хоча враження еклектизму він не справляє. Радше кожна з п´яти його пісень має свої особливості, що роблять її відчутно відмінною від інших за настроєм і звучанням. Цикл сонетів Андруховича, з якого виник альбом, маємо нагоду пригадати двічі – відразу текст читає автор, а вже потім – пісня.

Крім того, диск має цікавий буклет, - стилы, схожому на вельми гротескний комікс. Найцікавіше, що 5 нових треків “Мертвому півню” вдалося записати всього за три дні. Попри такий швидкий темп, “Кримінальні сонети” не розчаровують. Щоправда, одна з цих пісень – “Ніжність” – раніше дещо в іншому складі виходила в альбомі “IL Testamento” (1998). Сучасне аранжування її лишилося приблизно тим самим.

А вже незабаром гурт обіцяє потішити меломанів більш тривалим і “настояним” кружальцем на слова С.Жадана. Одна-дві пісні з нього вже звучали на концертах минулої осені.


(c) Максим Солодовник,травень 2008

спеціально для газети "Хрещатик" (м.Київ)


Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Найдемократичніший live «Мертвого Півня»

Photobucket


Напевно, саме після цього концерту в нас, українців, нарешті з’являться гарні асоціації з виборами. Всі мали нагоду переконатися, що “Мертвий Півень” – одна з кількох справді культових українських груп –
по-справжньому, що називається, “словом і ділом” цінує народну думку про їхню творчість.


Як сказав Місько Барбара у своєму недавньому інтерв´ю для каналу 1+1, цей рік група почала зі звернення до публіки на своєму офіційному сайті, , запропонувавши протягом двох з половиною місяців (починаючи з лютого і майже до концерту 13 квітня) голосувати за будь-які 13 композицій гурту, які, на думку слухача, є найкращими. Таким чином було сформовано альбом “зе бесту”, який записали наживо під час виступу в київському “Докер Пабі”. Він дістав єдино можливу для такого диску назву – “Вибраний народом”.

Судячи з відповідей на форумі, визначитися було важко, адже доробок групи досить значний – все ж таки 18 років історії. Улюбленого було явно більше за 13 треків, але водночас це великою мірою дозволило чітко визначити пріоритети. Темпи голосування відразу були не надто великими, але згодом чи то з приходом весни, чи то зі збільшенням згадок про це в інтернеті, картина вподобань постала з усією виразністю.

Результати мають принаймні два цікаві аспекти. По-перше, перемога пісні “Ми помрем не в Парижі” на слова Наталки Білоцерківець, за яку проголосувало понад 120 відвідувачів сайту (тобто дві третини), була дещо несподіваною як для гурту, так і для багатьох шанувальників. Пісня походить з першого альбому “Ето” (1990), не виконувалася багато років на концертах і була перевидана на компакті лише раз – у збірці “Рок-легенди України” (2003). Можливо, свою немалу роль в такому виборі відіграла повна mp3-дискографія “Мертвого Півня”, що була видана наприкінці 2005 року і на сьогодні є у більшості фанів.

По-друге, висловлені багатьма побоювання, що “Вибраний народом” стане повторенням “Рок-легенд” за змістом, не справдилися. До нового диску ввійшло лише чотири пісні, які були й там.

Багато хто закликав не голосувати за пісні з останнього альбому 2006 року, адже вони й так “свіжі”, а цікаво почути давні пісні, оновлені сучасним складом гурту . Та все ж два перші хіти “Пісень мертвого півня” не уникнули визнання й тут – “And everybody fucks you” та “Without you”.

Звісно, в кожного смак свій, тому немало голосів було віддано за пісні, які відомі не всім; яких не вимагають сотні прихильників на концертах. Принаймні, склалося враження, що потужний гранж-період в історії групи загалу маловідомий і поціновується небагатьма.

Також до альбому потрапили дві чудові пісні про кохання – “Гобелен” та “Поцілунок” (обидві – на слова Віктора Неборака). Вони вперше з’явилися в альбомі “Міський бог Ерос” (1997), який було записано без Міська Барбари.
Він тоді тривалий час був у США, а вокалістом гурту був один з його засновників – Любко Футорський.

Кілька пісень були на межі проходження до концерту і відповідно – альбому, але їм так і не вистачило кількох голосів.

Отже, свій третій live-альбом (дев’ятий за загальним ліком) “Мертвий півень” зіграв, як і було заплановано, 13 квітня. “Докер Паб” був заповнений вщент радісними і співаючими людьми. За оцінкою менеджера гурту Богдана Логвиненка, там було близько 500 “півнеманів”. Думаю, що насправді трохи менше, але найголовніше, що ніхто не лишився на вулиці, і заклад, так би мовити, витримав. Маю певність, за умови ширшої реклами можна було б зібрати набагато більший майданчик, адже справжній масштаб такої події явно більший за клубний.

До концерту кожен, напевно, міг зустріти немало знайомих і друзів, багато з яких не бачив не один місяць. Особисто я помітив у залі багато поетів-двотисячників, яких добре знаю ще з часів університету. Телевізійна преса була вкрай активною, брала багато інтерв’ю і постійно щось знімала. Під час одного з таких я помітив Романа Чайку – незмінного і незамінного соло-гітариста “півнів”, одного з засновників гурту, що стояв, поблискуючи своїм знаменитим перснем. Напружене очікування початку тривало півгодини. За цей час в залі, а особливо під сценою, ставало все тісніше. Хто був у цьому закладі, знає, що сцена там розташована за барною стійкою, що дуже ускладнює бачення того, що відбувається на ній, а в цьому разі ще й майже унеможливило танці й слем, які на концертах “Мертвого півня” є органічними. Несмак брутального інтер’єру посилювало й те, що розташовані по боках від сцени величезні екрани весь час транслювали М1 навіть під час виступу групи.

Першим на сцені з’явився Роман Чайка, чаклуючи коло своїх гітарних ефектів. Публіка привітала його оплесками, а незабаром під нестихаючі крики радості вийшла й уся група у власних фірмових футболках. У Ромка та Джона – з лого “Знову, курва, радіо, телебачення, курва, преса”, у Міська – червона “Old Soldier is very drunk” і так далі. Лише Юрко Чопик становив у компанії своїх колег стримано-класичний контраст. Місько, привітавшись з публікою, закликав купувати такий небанальний одяг на вході “за сущі галімі капєйки”, а також нагадав, що кожен охочий, підтримуючи гурт своїми оплесками і вигуками, може таким чином закарбувати свій голос назавжди на майбутньому диску. Хоча і без цього публіка зовсім не мовчала, впізнаючи улюблені композиції з перших нот. Цікаво також те, що звукорежисером на концерті працював Владислав Малюгін з “Кому вниз”.

“Мертвий Півень” почав давнім ритм-н-блюзом “Річка” (на слова Юрія Андруховича) з альбому 1993 року, і це стало першою несподіванкою цього вечора. Звучання його стало більш енергійним (завдяки чудовим партіям басу та барабанів) та “густим” (третя гітара Мар’яна), а вокал Міська, ще раз переконуюсь, з часом набув багатьох притягально-психоделічних рис. І саме під час виконання давніх пісень це можна відчути повною мірою.

Пісню, з якої починається дискографія “Мертвого півня” – “Ето”, Місько співав разом із залом.
Після “Франсуа” Роман Чайка сказав: “Хочемо вперше подякувати Ірині Білик за таку дебільну пісню”.

Photobucket

фото by lj-user eversummer


Прозвучала також і прем´єра – зі спільного проекту з Андруховичем “Кримінальні сонети” – “Про Зиновія Блюма”, яка, як попередив одразу Місько, не містить жодного антисемітизму. Вона нагадала мені панк-шансон покійного Василя Гонтарського (“Вася Клаб”), а також здивувала своїм швидким темпом.

Окремою інтригою було те, кого з відомих українських солісток “півні” запросять заспівати у композиціях, де потрібен жіночий вокал (“Коли ти смієшся...” та “Ми помрем не в Парижі”). Нагадаю, що Ярка Якуб´як, що довгий час була вокалісткою гурту, тепер мешкає у США і не завжди має змогу приєднатися до виступів давніх друзів. Опитування, що проводилось порталом vydelka.com, запрошувало спробувати відгадати, хто ж це буде, а кому це вдасться – обіцяло ексклюзивний приз від гурту. Варіанти часом були карколомними – від Андруховича з Морозовим до іноземних монстрів. В результаті на сцену вийшла Каша Сальцова (фронтвумен “Крихітки Цахес”), заспівавши порівняно мало, але викликавши хвилю оплесків і шквал емоцій в її фанів.

Двоє дівчат, що вгадали, отримали по футболці, на яких був зображений чистий нотний стан та фраза-цитата Life is a long song.Одна з них, підтримана публікою, навіть не побоялася її одягнути прямо на сцені, позбувшись верхнього одягу. До речі, сам Місько на цей раз не влаштував традиційного міні-стриптизу, лише Мар’ян зняв футболку, енергійно створюючи звуковий шквал своєю гітарою.

Пісень з останнього альбому було аж чотири – крім уже названих і очікуваних, першою серед тих, що виконувались на біс, зіграли “Old Soldier is very drunk”. Особливо потішив слух “фірмовий” фідбек від Чайки нарпикінці “Without you”. Забійник, відомий в народі як “Брат, піво кончілось!”, Роман грав не на своєму традиційному чорному Fender Telecaster, а на гітарі специфічної конструкції, звучання якої подібне до акустичної (сайлент-гітара Yamaha SLG100S). До того ж, кілька куплетів провів на сцені сам з Міськом, і лише згодом додалися всі решта.

Барбара подякував усьому стрибаючому і шаленіючому в залі: “- Не було б вас – не було б нас”. Звісно, ніхто не відпустив улюбленців з першої спроби, і всі швидко повернулися, а Місько зазначив, що “кожен музикант – кокетка”, тому грати останні пісні їм ще приємніше. Завершували піснею “Пес №2” (як і, до речі, концерт 1995 року – перший альбом наживо для команди), де на словах “бо ми святі у своїй любові” Місько недвозначно показував на себе і на шанувальників.
Надзвичайно драйвовий виступ завершився запрошенням усіх до Львова 4 травня на презентацію щойнозаписаного live та студійного диску “Кримінальні сонети” під час традиційного “Сніданку з Мертвим Півнем”.


(c) Максим Солодовник,квітень 2008

публікація: журнал "Своя музика" (м.Тернопіль), # 4 (5), травень-червень 2008


Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Оркеstр Янки Козир – Мати [Наш формат, 2007]

Photobucket
“...ми ніколи не будемо робити те, що подобається всім. Музика повинна підтягувати свого слухача, а не опускатися до нього.” Так казав кілька років тому в інтерв'ю львівській “Вечірній газеті” продюсер ОЯК Олександр Литовка. Яскрава театральність вокалу, аранжувань, нестримна енергія композицій, що, здається, можуть поєднати в кількох хвилинах усе, асимілюючи стилі, жанри, традиції...Усе, чого захоче ОЯК. І слухачі.

Другий альбом ОЯК (перший, нагадаю, вийшов 2006 року – “Шляхи”) складається з тринадцяти треків, проте не всі з них є самостійними композиціями. І це добре, адже далеко не всі представники нашої сцени демонструють “альбомне” мислення у композиції своїх релізів. Не кажучи вже про нещирі “доробки” попсовиків, які всуціль є збірками випадкових із художньої точки зору цифрових доріжок.

Як відомо, створення якісної музики, саунду – це хоч і дуже важлива, але все ж лише складова виникнення доброго альбому. Справжня платівка поряд з цим має свою внутрішню драматургію, свій внутрішній час та контрапункти, “точки кипіння”. Причина цього елементарна і полягає в особливостях людської психіки, насамперед у здатності сприймати інформацію у певних усталених формах. Художня інформація має незвичайну специфіку – вона потребує оригінальних форм втілення, і більше залежить від самого мистецького “матеріалу”, ніж будь-яка інша – від власного ж змісту.

Думаю, в ОЯК це прекрасно знають. У згаданому на початку інтерв'ю О.Литовка зазначав: “Кожна композиція має бути міні-спектаклем.” Альбом “Мати” переконливо це демонструє. Це виявляється в усьому – від складу гурту (до вокалу Янки та Олекси, майже в усіх піснях долучається хоровий спів Марини Литвинової ) до особливостей виражальних засобів.

Розташування пісень спонукає слухача до емоційної напруги у першій частині цього диску (загальна тривалість його – понад годину) – аж до восьмої – і центральної – пісні “Мати”, яка не поступається драматизмом, чуттєвістю і відчайдушними звуковими експериментами “еР і Джей”. Безперечно, хтось, маючи дещо відмінні вподобання, може виділити зовсім інші пісні, але ці дві є найсильнішими “струсами” свідомості та уявлень про можливості музики. Навіть задля них самих варто його придбати – написали б журналісти якогось інтернет-магазину. І мали б у цьому рацію.

Тематично ці композиції також найсильніші. Згадана “еР і Джей”, відома українським меломанам ще з концертів та демозаписів, що ходили по руках:

Сумною буде пісня ця.
Гучними будуть в ній волання.
В ній буде Смерть
І буде в ній Життя.
Я заспіваю вам про спалене Кохання.


В альбомній версії вона має прекрасний акустичний вступ, написаний та виконаний басистом гурту Сергієм Радзецьким на класичній гітарі. До слова, він заробляє на життя викладанням цього інструменту. Пісня заворожує поліритмією інструментальних партій та направду конгеніальним вокалом, який подекуди сягає глибин відчаю.

Photobucket


Янка Козир - фото Ромка 'Suc' Коби

Можу сказати, що жоден музичний твір на теренах України (а цілком можливо – і набагато далі) не висловлював таким чином трагедію хворих на СНІД. Хоча це можна зрозуміти і як більш загальний символ приреченості. До того ж “еР і Джей” – не суто асоціативна назва (як це буває в електронних стилях та альтернативному році), а алюзія, посилання до шекспірівської традиції – Ромео і Джульєтта. Написання цих імен лише ініціалами, на мою думку, має вказувати на узагальненість ситуації і сучасність, котрій байдужа доля окремих людей. Така художня закономірність зумовлює змалювання урбанічних деталей на початку “еР і Джей”.

Загалом те, що об'єднує цей різноманітний альбом, досить легко помітити – універсальність проблем (головною з яких є екзистенційна болюча самотність у різних виявах) та діалогічність, що найбільше надає їхній музиці рис театральності. Діалогічність, до того ж, у досить широкому розумінні –відповідь переважно слід уявити самому, пісні ставлять питання і передають настрої, майже неодмінно до когось звертаючись. Недарма “В 4-х стінах”, якою починається альбом, є молитвою, поєднаною з потоком свідомості, а “Цвіте терен” заспівує Олекса Ткачук.

Окремо слід сказати про синтез стилів та інтерпретацію фольклорних джерел. Ці процеси в альбомі взаємопов'язані. Фольклорні тексти та мелодії зазнають трансформацій, поєднуючись з елементами етно-джазу, world-music і навіть треш-металу (приміром, агресивне звучання гітар у “Цвіте терен”). Цікавим є виконання вірша Івана Франка “Земле моя” у фанковій манері.

Композиції, де виразно присутній фолковий струмінь, недаремно завершують альбом (потім тільки промовисті “Кінець” та акапельний фінал), розвантажуючи увагу слухача від перенапруги. “Свічечка”, “Два когути червоненькі”, “Латимба” не справляють враження концептуальних, проте є не менш вдалими.

За останні роки етно у світі сягнуло піку популярності, тому присутність таких мотивів водночас наче накладає штамп моди на будь-який музичний продукт, який ці мотиви має. Але це лише на позір. Насправді все залежить від того, як розробляє їх митець. Мотиви етно в ОЯК виникають за тим самим принципом, що й ознаки інших стилів – за потребою та художньою доцільністю, відповідністю задуму. Стиль не тяжіє над музичним полотном, а виступає лише однією з фарб на палітрі. Можливо, саме це і є рецептом еклектики.

Крім того, будь-яка традиція, задля того, щоб бути живою, має породжувати цікаві плоди та відгалуження.
До речі, чудова причина послухати ОЯК навіть тим, хто не є прихильником такого бачення музики.


(c) Максим Солодовник, серпень 2007 р.

публікація: журнал "Золота Доба" (м.Київ), # 5, жовтень 2007


Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

«Жовту кульбабу» - новий альбом «Сестер Тельнюк» почуло п'ять українських міст



Сестри Тельнюк - Жовта кульбаба - СOMP music, 2007


...Ще раз з'явилась нагода переконатися, що справді великі імена виникають тільки в результаті наполегливої творчої праці. Гранди сучасної музики – гурт “Сестри Тельнюк”, видавши свій сьомий альбом на одному з провідних українських лейблів Comp EMI, вирушили в концертний тур на його підтримку (12-21 липня 2007).

Подію можна вважати непересічною не тільки через те, що власної якісної музики Україні все ж бракує (це окрема тема) і в такому контексті кожен новий альбом музикантів такого рівня не може пройти непоміченим. Є кілька прикметних особливостей.

Насамперед цікавим є маршрут, вибраний групою для свого туру: Дніпропетровськ – Донецьк – Харків – Полтава – Одеса. Про це дещо згодом.
По-друге, “Сестер Тельнюк” не так часто можна послухати наживо в Україні, адже вони є чи не єдиною українською групою, яка має немало успішних виступів у США та Канаді, а також активно співпрацює з тамтешніми музикантами. По-третє, вихід “Жовтої кульбаби” відбувся не відразу. Спочатку реліз був запланований на початок року і мав іншу назву, але останньою була написана концептуально найважливіша пісня. Це спричинило зміни, і нову роботу слухачі змогли дістати тільки влітку.

Зрештою, такий підхід тільки на користь альбому, адже він справляє враження сильного і “настояного”. Жодних “недольотів”, стиглий, гармонійний плід. Але гармонія його не холодна й неприступна, не породжує зайвої дистанції. Автором музики всього альбому є Леся Тельнюк, більшості текстів – її сестра Галина. “Жовтій кульбабі” властиве вдале поєднання різних настроїв, що виявляється і на рівні тематики, і на рівні експериментів зі звуком та стилями. З-поміж них найбільш виразно помітний джаз-роковий струмінь завдяки участі Олега Путятіна (бас) та Євгена Бортничука (гітара), які професійно займаються такою музикою не перший десяток років .

Photobucket

фото з сайту www.telnyuk.info


Сестри Тельнюк у своїх інтерв'ю підкреслюють, що їхня група є цілісним творчим організмом, інші учасники ні в чому не обмежені. Світова практика дає дуже багато прикладів ефективності такого погляду на творчість.Саме тому цей гурт – це не тільки здобуток двох прекрасних жінок із загадковими очима.

Концерт у Полтаві мені вдалося відвідати. Зала обласної філармонії була заповнена, на жаль, лише на кілька відсотків попри значну кількість афіш у місті та належну організацію вечора мистецькою агенцією Арт-Вертеп та Українсько-Британським підприємством КОМОРА. Як людина, яка тут народилася і не перший рік живе, я можу сказати, що це типова ситуація. Людей, що цінують живу, якісну та серйозну українську музику тут справді обмаль, це одиниці, еліта.Причини, гадаю, відомі всім. Річ навіть не у зросійщенні та суржику основної маси полтавців, а в неготовності сприймати непопсову, глибоку творчість. Пам'ятаю, як на прекрасному понад двохгодинному сольнику легенди полтавського андеграунду – гурту Онейроїд (майже поспіль російськомовному) два місяці тому було 15 чоловік. Що, втім, створило затишок і найкращі умови для сприйняття.Так було й тут.

Протягом години були виконані пісні як з нового альбому (“Дівчатко-кленчатко”, “Голос Твій...” “Я знаю...” “Жовта кульбаба.Harlem”, “Вечірник”), так і з попередніх (альбоми “Жар-птиці”, “Тиша і грім”). Однією з останніх була “Назавжди” на слова Богдана-Ігоря Антонича, яку сестри зіграли без музикантів. Мінімалізм і камерність (два вокали та клавішні) композиції вражають, адже одразу згадуєш як цей вірш Антонича привабив свого часу харківський гурт Калєкція. Їхня інтерпретація звучить вітально, розкуто. Леся та Галя натомість надали слову поета несподіваного драматизму та напруженості.

Цікаво, що на концерті гурт був у дещо іншому складі (порівняно з тим, що писав альбом). З'явився новий гітарист – Роман Суржа та барабанщик – Микола Томасишин, який є наймолодшим учасником. Попри це помітно, що він має непоганий досвід, музичне чуття, сильний удар. Посилює мелодійність саунду “Сестер Тельнюк” відомий клавішник Іван Небесний. Прикметно, що на концерт “Жовта кульбаба” припав його день народження.
Приємним було те, що ті тридцять слухачів, що прийшли на концерт, були не випадковими, підтримка музикантів і розуміння, контакт відчувалися постійно. Серед них помітив Сергія Буланого - лідера відомого в місті гурту Контрабас. Кілька дівчат подарували сестрам троянди, а музикантам –соняшники. Звук, що забезпечував звукорежисер команди Костянтин Костенко, був якісним навіть під сценою, в перших рядах, що є рідкістю на будь-якому виступі.
Наприкінці зал довго аплодував стоячи, а самі сестри, з якими мені вдалося поспілкуватися, були в доброму гуморі. На запитання, чому був вибраний саме такий маршрут, адже в цих регіонах їх мало знають, Леся відповіла, що це було спільне бажання відвідати Східну Україну з новою програмою.Також вона повідомила, що Київ побачить восени дві презентації альбому – спочатку “вузьку”, а потім – для всіх охочих. Група вже веде активну роботу над наступним диском, що викликає осообливу повагу, враховуючи, що “Сестри Тельнюк” ніколи не були й не будуть комерційним проектом.


(c) Максим Солодовник, липень 2007 р.

публікація: журнал "Золота Доба"(м.Київ), # 3, серпень 2007


Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com