пʼятниця, 17 грудня 2010 р.

Drudkh – Пригорща зірок (Handful of Stars) [2010]



Група Drudkh, культова для слухачів як в Україні, так і в багатьох країнах світу, є унікальним явищем як в усій українській музиці загалом, так і в контексті харківського блек металу. Почувши про котрийсь її новий реліз, можна, геть не вагаючись, замовляти його собі на матеріальному носії – CD чи вінілі, адже рідкісна розкіш полягає в тому, що Drudkh – це завжди найвищий рівень, який щоразу, починаючи з другого свого альбому-шедевру «Autumn Aurora» (2004), перевершує всі сподівання. Попри немасовий статус такої музики в сучасному, багато в чому ганебно здеградованому, суспільстві, попит на їхні альбоми серед тих, хто розуміється на справжньому мистецтві, достоту нестримний – вони видаються і перевидаються на авторитетному Season of Mist, незважаючи на відомий всім сьогоднішній занепад прибутковості рекордингової галузі, не кажучи вже про неміряне поле інтернет-слухачів.

Для унікального стильового почерку групи, в якому є і натурфілософія перших двох альбомів («Forgotten Legends» (2003), «Autumn Aurora» (2004) ), і абсолютно відчайдушна атмосфера альбомів «Лебединий Шлях» (2005), «Кров у наших криницях» (2006), «Відчуженість» (2007), злютована з лірикою українських поетів-класиків ; і навіть мінімалістично-акустичний, багато в чому фолковий альбом «Пісні скорботи і самітності» (2006), минулорічний диск «Microcosmos» став своєрідним синтезом відомих та нових для Drudkh елементів - із традиційно вражаючим результатом.

І от, менш ніж через рік по виході «Microcosmos», у вересні 2010 року з’являється на світ «Пригорща зірок / Handful of Stars», а за місяць до цього офіційного релізу альбом ще й просочується у непоганій якості в інтернет – щоправда, спершу без бонусного EP. Такий витік інформації лише підігрів інтерес до нового диску, адже після його прослуховування не лишалося жодного сумніву в тому, що він – своєрідна революція для саунду Drudkh.

Записана навесні 2009 року, «Пригорща зірок» справді дуже несхожа на своїх попередників, незважаючи на те, що кожен альбом цієї групи має своє виразне обличчя. В новому альбомі подекуди трапляються окремі композиційні елементи, що можуть нагадати «Microcosmos», але вони не впливають на загальну картину, яка чітко засвідчує суттєвий відхід Drudkh від блекового звучання та виразну інтерференцію цього оновленого стилю групи з рисами пост-металу і шугейз-думу. Особливо важливо зазначити, що названі зміни жодним чином не вплинули на вокальну манеру, властиву Drudkh і на загальну продуману складність композицій. Вокал, традиційно колосально далекий від «чистого», у новому контексті, позбавленому щільного гітарного шквалу, звучить настільки несподівано виразно і розбірливо, як ніколи досі. Сміливі експерименти на цьому не закінчуються – гітарний саунд, зазнавши серйозних змін, часто підкидає тут справжні несподіванки для давніх слухачів, які при цьому органічно вписуються в оновлене звучання. Приміром, гітарний мотив у середині «Ореолу з сутінок» зробив би честь навіть монстрам гранджу.

Важливими особливостями нового альбому, що одразу звертають на себе увагу, є його переважно розмірений темп і цілковита відсутність будь-яких фолкових елементів – як на рівні семплів-запозичень, так і в самих композиціях. Intro («Холодні краєвиди») та Outro («Слухаючи тишу») цього разу є вкрай мінімалістичними і короткими творами, без яких, однак, складно, уявити «Пригорщу зірок» - альбом, традиційно для Drudkh, написаний вкрай цілісно, і який відповідно найкраще слухати від початку до кінця. Уважне слухання цей диск сповна віддячує, занурюючи до своєї системи образів і надовго відбиваючи охоту слухати когось іще.

Так само незвичний, як і оновлене звучання, дизайн цього альбому, автором якого, як і малюнків у ньому, є художник Fursy Teyssier, який працював, наприклад, над оформленням дисків тих же Alcest, з якими так часто тепер порівнюють «Пригорщу зірок». Містично-фентезійний характер оформлення, звісно, є симпатичним і цікавим, проте дуже несподіваним в контексті Drudkh, які досі, як знаємо, завжди надавали перевагу фотографіям української природи та картинам класичних художників. Наскільки він відповідає настрою та тематиці альбому, також можна небезпідставно сперечатись, але сама по собі професійність поза сумнівом.

Композиція нового альбому є дуже стрункою : чотири досить епічні треки в обрамленні зі згаданих аскетичних Intro та Outro. Авторів лірики цього разу всього два : Олекса Стефанович та Святослав Гординський – обидва маловідомі в сучасній Україні, практично не перевидані та не досліджені через постколоніальні чинники та українську лінь, обидва з суворого XX століття, обидва – постаті великого масштабу та значення.
Поезія «Пригорщі зірок», написана в інтервалі 1923-1943 рр., вочевидь дібрана з гарним смаком та розумінням задуму альбому, попри «подвійне» авторство, становить ідейно-тематичну та стилістичну єдність. Їхній монументально-епічний і водночас лаконічний, класичний стиль та тематична домінанта непримиренної боротьби нагадують нам специфіку творчості самого Олега Ольжича – їхнього сучасника та однодумця, в поезіях якого не знайдемо ні сентиментальності, ні нарікань, яких було аж забагато в українській літературі доби романтизму. Кредо цього, «зовсім іншого» (за визначенням Євгена Маланюка), нового – в ментальному і в творчому сенсі - покоління вдало сформулював у своєму вірші «Ольжич» сам спостережливий Олекса Стефанович :

Багато він був більш,
ніж сірий і камінний його вірш.
Не тільки бо вознесла на прапорі,
а й в серці йому випекла мета
ту заповідь, що кликала все д’горі :
«Одвага. Непохитність. Чистота.»

Не можемо, однак, не згадати про єдину ваду свіжого альбому – в кількох місцях вокал трохи переінакшує оригінал поетичного тексту, ви це зрозумієте, послухавши альбом та порівнявши почуте з текстами в його буклеті. Шкода, що ці помилки з якихось причнин не виявили на стадії запису і лишили невиправленими.



Новий альбом вийшов одночасно з бонусним ЕР Slavonic Chronicles, який містить дві кавер-версії (груп Sacreligium та Master’s Hammer), що саме по собі є сенсацією, бо досі Drudkh ніколи не видавали каверів, до того ж другий з них має польський текст, а в стильовому сенсі вони є своєрідним букетом рис різних альбомів групи, який, однак, далекий від строкатості і справляє солідне враження. Кавер на пісню культових для польського блеку «Sacreligium» звучить взагалі значно потужніше за оригінал – як за якістю запису, так і суто в композиторському сенсі.

«Пригорща зірок / Handful of Stars» - великий здобуток і водночас колосальна інтрига в плані непередбачуваності стильового розвитку групи, джерело великої естетичної втіхи, що впливає і на думки, і на емоції. Звісно, хочеться, щоб він лишався окремішнім експериментом, не переростаючи в новий магістральний напрям їхньої музики, адже Drudkh завжди вміють уникати самоповторів.



© Максим Солодовник, листопад 2010

Публікація: www.rock.kiev.ua

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

понеділок, 18 жовтня 2010 р.

Nokturnal Mortum – Голос Сталі [2009]



З перших треків цього диску досвідченому слухачеві стає зрозуміло, що «Голос Сталі» - то багато в чому нова сторінка творчості харківських авторитетів блек-металу. Окрім традиційних для їхньої музики останніх кількох років симфонічного звучання з фолковими елементами, рідновірської тематики та світосприйняття, «Голос Сталі» демонструє нам помітну інтерференцію блек-металу означеного штибу з прогресивом та арт-роком. Хоча особливо виразно цю тенденцію чути в аранжуваннях клавішних, вона, безперечно, впливає і на загальну структуру композицій.

Цей процес однозначно пішов на користь альбому – він справді різноманітний, небанальний і цікавий. Більше того, цю музику цікаво слухати навіть тоді, коли текст пісні до неї «не дотягує». На жаль, абстрагуватись від текстових особливостей доводиться тут не раз : у пісні «Шляхом Сонця» маємо дієслівні рими, що є моветоном для гарного поетичного тексту, а пісня «Україна» за всієї своєї щирості таки дещо затягнута за часом, її приспів встигає набриднути. В такі моменти краще звертати більшу увагу на інструментальну частину альбому. Звісно, це зовсім не означає, що тексти позбавлені поетичних знахідок – чого вартий хоча б перший рядок в альбомі : «Співала нам сталь / про війну, про печаль…»

Одразу помітною також є особливість, яку можна назвати однією з сильних сторін альбому: усі інструменти тут чути реально рівномірно, жоден з них відчутно не акцентується, відповідно маємо водночас «густе» та гармонійне звучання, яке відповідає переважно баладному жанру пісень «Голосу Сталі». Екстремальне, потужне звучання інструментів становить необхідний до цього явища контраст – звукорежисерська робота близька до досконалості.

Попри те, що альбом складається всього з семи пісень та одного інструментального інтро (де можна почути трембіту), його тривалість є значно більшою за одну годину, адже пісні втілено справді епічно – група тут нікуди не поспішає, хоч і звучить подекуди швидкісно. Однойменний до назви альбому другий трек – безперечний хіт і одна з найкращих пісень групи.

Окремо варто сказати про буклет. Попри певну еклектичність, що проглядає з його сторінок, головні візуальні теми добре прочитуються, і єдиною його суттєвою вадою можна назвати те, що між зрозумілістю та естетичністю шрифтів група обрала естетику. Дрібні руноподібні літери там дуже складно розібрати, і якщо з назвами треків усе зрозуміло, то з прочитанням нових для слухача текстів раз по раз виникають пробуксовки.

Великою і приємною несподіванкою є майже суцільна україномовність текстів нового альбому – в ньому лише одна пісня російською, що є однозначним свідченням прогресу групи, адже українська група має співати насамперед українською мовою, та ще й така національно свідома, як сучасна Nokturnal Mortum. Хочеться сподіватись, що ця тенденція стане для них доброю традицією і Nokturnal Mortum здобуватиме нових прихильників як в Україні, так і за кордоном.


© Максим Солодовник, жовтень 2010

публікація: www.rock.kiev.ua

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail:
gycel86(равлик)gmail.com

середа, 13 жовтня 2010 р.

Blood of Kingu - Sun in the House of the Scorpion [2010]

Free Image Hosting at www.ImageShack.us


«Sun in the House of the Scorpion» - не просто ще одна українська музична свіжина, це другий повноформатний альбом найновішого з проектів Романа Саєнка – визнаного (в тому числі й далеко за кордонами України) харківського майстра блек-металу ( Drudkh, Hate Forest), знаний і його сольний dark ambient-проект Dark Ages.

Blood of Kingu в цьому багатому контексті має своє окреме місце і призначення, і також починався як one-man-band, адже вся музика та всі партії інструментів дебютного альбому, що вийшов 2007 року і мав кілька видань на різних носіях , створені та записані Романом Саєнком особисто.

Проте, другий альбом, який зараз перед нами, є вже «продуктом» колективної творчості майже всіх теперішніх учасників Drudkh. Попри всю силу і незвичайність альбому De Occulta Philosophia, його наступнику такий склад однозначно пішов на користь. Крім трохи довшого хронометражу і такій самій цілісності та чіткій відпрацьованості навіть найменших звукових деталей, новий альбом демонструє нам розвиток закладеного на «De Occulta Philosophia» особливого стилю, при збереженні всіх помітних «фішок» дебютника : шаманський саунд, скажені ритми, «багатошарові» гітари, жваві перкусії між треками, які поєднують їх в єдине полотно.

Назва групи натхненна шумерською, єгипетською та індо-арійською міфологією. Кінгу - бог у вавилоно-аккадській міфології, він був вбитий богом Мардуком, щоб з його крові створити людство. Вже звідси починаються відмінності між Hate Forest, Drudkh та Blood of Kingu - кожна з цих груп має власну, лише їй властиву специфіку. Проте більше парелелей в саунді при бажанні можна знайти між Hate Forest та Blood of Kingu.

Така своєрідна семантика назви зумовлює і особливості саунду проекту в обох альбомах, які вирізняють його не лише серед всього огрому різноманітного блеку, а й серед проектів Романа Саєнка та компанії. Найприкметнішими рисами, які довзоляють говорити про особливий стиль цих альбомів є особливий «шаманський», нерозбірливий, але від того чи не більш харизматичний вокал, який має на меті не ідейно-смислове «навантаження», а драйв та атмосферу; дуже цікаві гітарні мотиви, з яких, попри всю потужність, а подекуди й брутальність та натиск, досить складно виокремити якісь найбільш помітні через їх своєрідну поліфонію; та ритм-секцію, яка далеко не завжди звучить швидкісно та агресивно, що однак, є частиною вдало втіленого задуму.

Єдине, що є сумнівним у цьому релізі – кавер на Beherit, точніше кажучи, сама його присутність – якість музики, звісно, поза конкуренцією. Одна річ – міфологія та рефлексії щодо містики та оккультизму, інша – респекти в бік групи, яка стоїть на позиціях сатанізму як з точки зору естетики, так і суто ідеологічно. Думаю, харківські «священні монстри» могли б обійтися як без жанрово-стильових стереотипів, так і без суто релігійних фішок, які в контексті такого альбому виглядають дивно. Зі змістовою заангажованістю цього треку все цілком зрозуміло хоча б з його тексту, де є рядки «Ave Satan, Ave Lucifer» і таке інше, подані з усією серйозністю та пафосом. Це схоже на щось, що надто попахує релігійною заангажованістю та пропагандою, що дещо псує гарні враження від альбому. Але це трохи розлоге зауваження стосується суто текстової частини – сам по собі кавер не слабший за інші треки нового диску.

Отже, «Sun in the House of the Scorpion», який привертає увагу вже використаною в його дизайні картиною Здислава Бексінскі, переважно оминаючи стереотипи жанру, поєднує в собі силу та споглядальність, перевершуючи сподівання тих, хто має почути його вперше.


© Максим Солодовник, жовтень 2010

публікація: www.rock.kiev.ua

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

четвер, 2 вересня 2010 р.

Gamardah Fungus - The Way To Build Your Future [2010]



«The Way To Build Your Future» - перший повноформатник дніпропетровського дуету з химерною назвою. Попри це музиканти, що його творять, далеко не новачки у цій справі. Гітарист із псевдонімом Absurd Maers пограв мало не в десятку груп найрізноманітнішої спрямованості – від тріп-хопу до панку, а електронник Ігор Ялівець може бути відомий українському слухачу як один із засновників скажено експериментального нойз-проекту Submatukana.

Найперший офіційно виданий трек проекту з’явився на світ минулої осені у складі спліту з проектом Voida. Він називався «Requiem For A Summerman» (з присвятою Єгору Лєтову) і змусив чітко запам’ятати їх саме завдяки тим рисам, які насамперед помітні і в повноформатному альбомі : меланхолійність саунду, мінімалізм, значна повільність у розвитку композиції, певна похмурість, стриманість і циклічне переплетіння («на території» експериментального дроун-ембіенту) гітарної мелодики – з одного боку та електронного нойзу, «польових записів» і навіть радянських аналогових синтезаторів - з іншого. І якщо на згаданому спліті електронна складова була попри всю свою красу все більше вдалим обрамленням і доповненням гітарних тем, то на альбомі вони взаємодіють значно тісніше. Як влучно охарактеризував результат інший рецензент цього альбому, Ігор Сидоренко, це «електронний нойз, на фоні якого гітарист неквапливо перебирає струни». Іноді цей звук достатньо «густий» для того, щоб пригадались класичні релізи тієї ж Nadja, але фішка тут не в експерименті як такому – головним у цьому альбомі є занурення в його атмосферу.

Настрій, що створює слухання цього диску, можна вважати вдалим для роздумів, спогадів та глибокої медитації. Окремо слід відзначити вдале використання в альбомі «польових записів» - коли ви прослухаєте диск, ця теза стане цілком зрозумілою.

Приємно зустріти такий зрілий реліз, що викликає багато асоціацій (наприклад візуальних образів) і своєю унікальністю в українському контексті засвідчує те, що наша експериментальна музика дуже непогано розвивається навіть без відчутної до неї уваги з боку слухачів, яким симпатичніші більш звичні форми музичної творчості. Як кажуть самі музиканти Gamardah Fungus, проект живе і творить «без амбіцій на тотальну знаменитість, але заради душевного блага її потенційних прихильників».


© Максим Солодовник, вересень 2010

публікація: www.rock.kiev.ua

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

середа, 1 вересня 2010 р.

Hexenmeister - ... and Life in Insomnia [2010]

Free Image Hosting at www.ImageShack.us


Перед нами дебютний повноформатник досі практично невідомого, непублічного one-man-бенду, виданий, до того ж, на дуже молодому, незалежному, андеграундному українському лейблі ARX Productions, що спеціалізується на найрізноманітнішій «темній» музиці – від авангардного, депресивно-меланхолійного блеку до фьюнерал думу, дум-дезу та сладжу.
Виходу альбому передував у поточному році самвидавний спліт з Bergrizen, з якого досвідчений слухач також міг скласти уяву про високу перспективність проекту.

Вражаюча, відчайдушна, надривна атмосфера крайнього напруження душевних сил та вигадливі, новаторські, експериментальні структури композицій – прикметні риси альбому. Попри те, що якісний запис сучасний слухач сприймає як належне, відзначимо, що альбом більш ніж переконливий і з цієї точки зору. Не так часто можна почути такий саунд у one-man-бенду, що видає свій перший альбом.

«... and Life in Insomnia» вирізняє стильовий симбіоз, який, однак, завдяки композиторському талантові не виглядає як еклектична строкатість. Тут водночас спостерігаємо і елементи пост-блек-металу (експериментальні структури копозицій), і більш традиційного блеку (височезний, досить швидкий і часто протяжний скрімінг, до речі, дуже впевнений), депресив-блеку (екзистенційна тематика пісень і загальний настрій), які разом складають тут явище меланхолійного блеку, і елементи більш віддалених стилів – приміром, ритм-секція своїм напором цілком виразно нагадує хардкор. Гітари, з якими інколи корелюють фоном клавішні, тут є впевненою основою всієї музики альбому і вони найрізноманітніші : від швидких і простих блекових акордів до густої, майже шугейзової «стіни» звуку та пронизливих соло, подекуди тут «знайшося місце» навіть для акустичної гітари (приміром, у «Silence is Broken» її партія натякає на неокласику), і для деяких цілком «чистих» мелодійних мотивів (як у вступі до «Where You will Stop, and I'll Keep Falling» ). Сольні ж партії є особливою прикрасою цього альбому, хоч їх загалом не так і багато. Попри те, що емоції тут «через край» , цей диск цікаво слухати навіть з суто композиційної точки зору. Прикінцевий трек, що є кавер-версією, сприймається загалом як бонус, але з точки зору стильового симбіозу та звучання не відрізняється від оригінальної частини дебютника.

Диск слухається на одному диханні, має як продуману загальну структуру, так і справді майстерне втілення навіть найменших звукових «фішок» та деталей, що свідчить про те, що ця робота зроблена з душею. Цим релізом проект із харизматичною назвою Hexenmeister довів нам , що сумніватись у його славному майбутньому зовсім не варто, і вже сьогодні його можна вважати якщо не «лідером сцени», (бо її в нас для цього напряму екстремальної музики поки нема), то зразком для українських музикантів, що зважаться продовжити експерименти з синтезом цих стилів. З іноземних проектів - як паралель більш настроєва, ніж стилістична, спадає на думку перший альбом французького «Pensees Nocturnes» - теж, до речі, one-man-бенду.

Насамкінець варто сказати, що попри звичну для сьогодення практику онлайн-релізів, цей альбом вийшов на диску (як і решта релізів цього лейблу), до того ж його оформлення таке ж нетипове й асоціативне, як і музика, а отже він безперечно стане окрасою вашої фонотеки.


© Максим Солодовник, вересень 2010

публікація: www.rock.kiev.ua

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

пʼятниця, 14 травня 2010 р.

Jurij Andruchowycz i Karbido - Cynamon z dodatkiem Indii [2009]



Одна з них впадає в око (точніше – у вухо) чи не з перших звуків «Цинамону»: значна кількість різноманітних саунд-ефектів (від звуків природи до суто електронних), що створюють відповідний настрій і додають трекам виразності. Я певен, що це більше, ніж просто орнамент, адже музика «Цинамону» дуже атмосферна, а від того водночас цілісна і часто несподівана. Тут ніби нема гострих кутів, тонка й майстерна музика утримує увагу слухача від перших нот до останніх. Погодьмося, це непересічна якість для авангардного диску, і трапляється вона нечасто.


(рецензія - за лінком на Літакценті)

© Максим Солодовник, квітень 2010

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com


Пов'язані матеріали:

Андрухович та Karbido – Самогон [2008]

вівторок, 30 березня 2010 р.

Oneyroid – Giftstoffe [2009]

Free Image Hosting at www.ImageShack.us


Як не напружуй пам’ять, - а великої кількості українських груп, окремих музикантів чи проектів, що творять у стилі індустріального року, нізащо не згадаєш. Надто ж, коли йдеться про мілітарі індастріал з жорстким, агресивним альтернативним звуком. Загалом, найвідомішими для слухачів, які слідкують за індустріальною сценою (хоча, знову ж таки, цей термін для України є перебільшенням через мізерну кількість стабільних потужних проектів) є або групи етно-індустріального штибу ( «пізні» КОМУ ВНИЗ, Вінки, Audi Sile ), або електронні one-man-band – проекти, що розвивають лінію мартіал-індастріалу ( Багряний Шлях, Surma та інші ). Що характерно, друга категорія творців значно активніша в останні кілька років.

Малочисленність цієї ніші в українській музиці (попри багатство як пост-індустріальних пейзажів, яких чимало не лише на Сході та Півдні держави, і багатство історичних подій, нерідко трагічних та кривавих) пояснити досить легко, аж до банальності – іншими традиціями та ментальністю сучасників.

Очевидна та повсюдна схильність до етно-музики та фолк-року, підсилена сплеском їх популярності у світі з початку 2000-х та переважна миролюбивість українців (принаймні, у сфері сучасної культури), зумовлена як релігійними чинниками, так і важким сьогоденням, роблять свою справу. Тобто українська група, яка сьогодні розивається в індустріальному руслі – це точно щасливий виняток, ніж тверде правило.

Єдиний широко відомий виняток з цієї практики за останні кілька років – це нова група всенародно улюбленого Сашка Піпи @TRAKTOR, яка грає дуже яскравий і брутальний індастріал-панк. «Трактористи» вже мають свою армію прихильників, яка, судячи з концертів, не лише чимала, а й не забуває приростати.

Є вона і в полтавської групи Oneyroid, яка за кілька місяців до свого 17-річчя, а саме у жовтні 2009 року видала надзвичайно сильний, концептуальний і несподівано жорсткий альбом «Giftstoffe» (у перекладі з німецької – «отруйні речовини»).
Жорсткий він і об’єктивно – всіма своїми ядучими, апріорно нестандартними рифами, ритмами і обома вокалами (чоловічим та жіночим), що міняться то сумною іронією, то спустошеністю, то похмурою констатацією, то застереженням, то справжнім непостановочним шоком-божевіллям, від якого нерідко справді мороз іде шкріою.


Free Image Hosting at www.ImageShack.us


Ігор - барабанщик групи Oneyroid, фото by Юрій


Жорсткий він і в контексті попередньої творчості групи Oneyroid, що із завжди притаманними їм любов’ю до створення геть несхожих та різностильових альбомів та концептуальністю, яка, практично ніколи не покидаючи сфер психоделічного року, еволюціонувала від сюрреалістичного авангард- та пост-панку 90-х до танцювальних ритмів light-індастріалу альбому «Бетон» та інтровертного за своїм характером пост-року альбому «LeD» другої половини 2000-х. В кожному разі «Giftstoffe» - птах екзотичний та аж ніяк не випадковий у дискографії мега-досвідчених полтавців.

Його саунд-продюсуванням займався теперішній онейро-гітарист і водночас лідер, засновник та єдиний постійний учасник відомої на всю Україну групи «Арахнофобія» Валерій Власенко. Групи-ровесники «Арахнофобія» та Oneyroid, які були на початку 90-х засновниками полтавської рок-сцени у сучасному розумінні і єдині з того першого відчайдушного ешелону залишаються творчо активними і сьогодні, Валерію вдається гармонійно поєднувати. Власенко – це найперший фахівець з рок-саунду у Полтаві, особливо якщо говорити про студійну роботу. У тандемі з його особливим фірмовим гітарним «почерком» «Giftstoffe» є альбомом надзвичайної сили та якості – і не лише за українськими стандартами, планка яких досить відносна через загальновідомі причини, а і за світовими.

Без жодних перебільшень, маємо збіг усіх чинників для нового музичного бестселеру: потужний, зіграний склад учасників, які справді живуть своєю музикою; відмінна звукорежисура, різноманіття інструментів (від струнних та ударних до духових та електронних ефектів-оздоб), концептуальність задуму та текстів, неповторна атмосфера альбому, вдалий хронометраж, шикарні бонус-треки. За таких умов питання популярності групи – це лише питання часу та готовності самих слухачів до такого рівня альтернативної музики, яка є космічно далекою як від примітивного ню-металу з емо-кором, так і від решти того, що в Україні за звичкою вважають альтернативою.

На дві найбільш прикметні особливості альбому «Giftstoffe» вказує вже його назва – по-перше, тематика диску присвячена різноманінтим отрутам (а саме багатьом бойовим газам та ЛСД ), а по-друге, альбом переважно двомовний (російська та німецька).

Якщо мовна особливість і може знайти небагаті паралелі навіть в історії української альтернативної музики (пригадаймо андеграундну київську групу середини 90-х «Повільне кермо», що також використовувала німецьку для дублювання своїх текстів), то тематична концепція «Giftstoffe» претендує на унікальність, в чому досить легко переконатись, порадившись зі всезнаючим гуглом. Звісно, тут ми не враховуємо невербальні проекти екстремальної електроніки, хоча б тому, що це геть інший жанр (для якого всіляка похмура техногенна естетика та сюжети є традиційним плідним грунтом для звукових алюзій та інтерпретацій) і жанр, як ми щойно згадали, невербальний.

Концепція виявляється і в треклісті: кожен з десяти основних треків альбому називається так само, як один з отруйних і наднебезпечних продуктів. Оскільки абсолютна більшість з них – продукти військової промисловості, мілітарний, нервовий і агресивний саунд диску є цілком логічним в такій «компанії».

Нестандарність текстів не могла не спровокувати і надзвичайно цікавих підходів до вокалів – тут вони коливаються від «холодної», харизматичної читки до відчайдушних і зневірено-пристрасних, таких, що межують з криком або командами. Їхня дуальна – фемінно-маскулінна природа створює стійке враження універсальності звучання при різноманітності манер та перманентній концентрації на провідній темі, що в сукупності по-справжньому не дає слухачеві розслабитися і цим дуже відрізняється від типового «психоделу». При чому, сенси такої тематики багатошарові і не доступні для однозначного тлумачення – позірна простота текстів відлунює нарізноманітнішими сенсами: від екзистенційних до громадсько-політичних, і точка зору тут залежить від власної інтерпретації слухачем почутого.

Тут би й подумати читечеві, що маємо надважкий за звуком продукт – але така думка далека від реальності. «Giftstoffe» не є важким навіть для сприйняття, попри досить жорсткий і безжальний звук, - навпаки, він всотується ніби мимоволі – воістину як отруйний газ.


Free Image Hosting at www.ImageShack.us

Фелікс, фото by Максим Солодовник

До речі, найкраще слухати цей диск на максимально можливій гучності і, звісно, на якісній апаратурі.

Окремо слід сказати про три бонус-треки : записані тим самим складом, що і головна частина альбому, вони є справді бонусами – тобто відносно «Giftstoffe» є стороннім продуктом - про щойно почуте нагадує хіба в чомусь подібний саунд та присутні тут німецькомовні елементи. Прикметно, що два бонуси україномовні – вони є провісниками альбому «Ходень», який є одним із найсвіжіших проектів, що група втілює зараз у студії та найновішою концертною програмою після «Giftstoffe». Звук його буде також відмінним від попередників : синтез стилів на основі оригінального трактування етно-року.

Для всіх мешканців Мережі, якими ми всі зараз тією чи іншою мірою є, буде близьким бонус-трек «Клавіатор», назва якого говорить багато в чому сама за себе. Це один з найхітовіших треків альбому.

«Giftstoffe» практично з моменту виходу дістає позитивні і вражені відгуки як слухачів, так і фахівців.
Починається і візуалізація «Giftstoffe» - на початку 2010 року в інтернеті було презентовано офіційний відеокліп на пісню «Зоман».

Підсумовуючи сказане, можемо однозначно сказати, що цей реліз є одним із найпотужніших здобутків української рок-сцени, вирізняючись оригінальністю задуму та гідним його втіленням.
Гадаю, зайвим буде нагадувати, що пропустити концерт групи Oneyroid у своєму місті може тепер хіба що ледачий або глухий.


© Максим Солодовник, березень 2010

Публікація: www.rock.kiev.ua

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com


офіційні сторінки ONEYROID в Мережі :

Bandcamp

Вконтакті

Facebook

Livejournal

пʼятниця, 5 лютого 2010 р.

Валерій Власенко (групи Арахнофобія, Oneyroid) : "І ніколи не їжте з їхніх столів..."



Валерій Власенко,
фото by Ромко Suc Коба


Коротка передмова інтерв’юрера:

Валерій Власенко ось мало не два десятиліття очолює полтавський рок-рух, будучи засновником, лідером (а на сьогодні і єдиним учасником) відомої в Україні та далеко за кордоном групи «Арахнофобія», яка, маючи на сьогодні лише один повноформатний альбом, брала участь у численних фестивалях, збірних концертах, видана на найрізоманітніших збірках української музики, а в Полтаві є однією з двох надпотужних формацій, які дійшли до нашого часу від самих початків рок-сцени в цьому місті. Другим таким гуртом-ровесником є Oneyroid, в якому Валерій зараз є гітаристом та саундпродюсером. З ним група вперше з 1998 року видала офіційний повноформатний альбом «Giftstoffe»(2009) (з німецької - Отруйні речовини), який вже через кілька місяців по виході є найуспішнішим LP у довгій історії Oneyroid, що стає дедалі популярнішим через свій концептуальний задум і його гідне, на світовому рівні, студійне втілення.
І попри деякі песимістичні оцінки, які тут звучать (інтерв’ю було взяте за рік до виходу альбому), зараз студійна та репетиційна робота також кипить – пишуться два зовсім різні нові студійні альбоми , розробляється ще одна нова концертна програма Oneyroid, подібна картина і в Арахнофобії – лише без «живого» складу.

За довгі роки життя обох гуртів було опубліковано гектари інтерв’ю з Валерієм Власенком як у друкованій, так і в онлайн-пресі , але мало які з них є справді цікавими, професійними та різноманітними. Причини зрозумілі – вони полягають у тому, як працюють українські журналісти, не кажучи вже про те, що майже ніхто з них не пише спеціально про музику.
Як менеджер групи Oneyroid і водночас вільний журналіст, я, звісно, мав покращити таку ситуацію.

Цю нашу з Валерієм розмову було записано ще 13 листопада 2008 року, але вона досі залишається актуальною, адже говорили ми про творчість, музику і життя в музиці та інші, також завжди актуальні речі.

Увага: текст відповідей містить ненормативну лексику.


- Власне, перше питання, яке я хотів би тобі поставити…

- …чому воно називається «Арахнофобія»? (сміємось)

- Нє, ну я на особливу альтернативність не претендую, але питання побудував інакше.Відразу хотів би запитати про більш загальні речі, потім заглиблюватимемось.

- Питай.

- У чому, на твою думку, головні відмінності незалежного музичного руху, зокрема, в Україні початку 90-х і сьогодні?

- Зараз нема незалежного руху в Україні, тим і відрізняється, всьо, відповідь дана.

- Ясно, мені подобається такий початок розмови :)

- Нема ніхріна.

- Шо, зовсім нічого?

- Нічого.

- А «Арахнофобія»?

- Та й «Арахнофобії» немає. Тому шо незалежного руху немає, тому й «Арахнофобії» немає.

- Зрозуміло. Ну, ми до цієї теми ще повернемося.
Наскільки перспективним тобі здається стан сучасної полтавської сцени? Кого б ти виділив, крім «ДМЦ», яких не раз хвалив? Кого тобі подобається слухати під час спільних виступів?


- Ну, як всі старі дядьки, які роблять свої чарти, наливаючи в чарку :) , можу виділити такі гурти. Перший – «ДМЦ», тому цей гурт як молоде деревце, що тягнеться до світла, з кожним днем все більше і більше. Поважаю також гурт "Транс-Формер". Там якісь ню-метал команди, головною з яких є «PINS», хоча от вони, правду кажучи, не дуже і полтавські.

- …ну, так, кременчужани…

Подобаються також «Контрабас» і «Талісман». Була ще така група «Нове покоління» , але я не знаю, що вони зараз роблять. «Майор Пронін», до речі. Є ще група «Молочай», десь у Чернігові. І ставлю на 9, 10 чи яке там місце групу «Арахнофобія», яка вічно жива, і яку я можу назвати попереду всіх, тому шо вона найвідоміша. Хоч як я не люблю «Oneyroid», але не можу назвати її групою номер три хоча б, тому що в них нічого поки що нема. В нас нема.

- А шо на твою думку, мало би бути?

- Мала би бути пісня, яка б об´єднувала людей навколо цієї команди. Її немає просто – творчість заради творчості.

- А, зрештою, хіба це головне?

- Ти назви будь-яку команду, в якої є пісня і в якої немає пісні. За шо люблять команду? За те, шо в неї є пісня.

- От купував сьогодні з рук Fender Jazz Bass, ну не собі звісно, для гурту «Щастя», для басиста їхнього, так чувак, що продавав, розповів, що першим хазяїном цього басу, якому вже 37 років, був учасник якоїсь полтавської групи, яка у 80-х була десь такою ж популярною в місті, як зараз «ДМЦ».

- Чудово. А «Щастя» ще існують?

- Так, звісно, другий альбом пишуть, він практично готовий, але ще не знають яким чином його випустити.
- А не здогадуєшся хоч приблизно, яка б це група з полтавських могла бути?Бо в нас з ним відмостей про назву нема.


- «Квентін Дорвард»… «Екзема» – була така група…

- Це все періоду 80-х?

- Та це і 80-ті, і 90-ті, 90-ті це просто золоті роки для мене, 80-ті для мене нічого не значать, бо я ще був пацаном. «Авантюра» була ще…
- Ти зрозумій одну річ, це зараз здається, що тут засіла страшна кількість гуртів. А насправді раніше їх було більше і пробитися було набагато важче. Як би всі малолєтки не кричали. Чи від того, що зуби ще не повиростали, чи від того шо ще не повибивали, вони ще ніхто – нулі, вони не можуть пробитися, тому шо вони нулі.

А тут у нас конкуренція така жорстка була – вони ж не знають, вони ж тіки з піськи вилазили. І багато хто з них шось пукає, і навіть не знає, хто їм допомагає. А допомагає тільки Валєра Власенко цим всім непродвінутим чувакам. Підсвідомо і на рівні реаліті. А от хто допомагає практично, дієво, так це Валєра та Роман з групи "Транс-Формер",котрі випускають за власний кошт збірку "Євшанзілля", пропонуючи участь у ній нарівні зі знаними і потрібними людям групами нікому ще невідомим,або забутим виконавцям. Хай вони знають своїх героїв.

Героїв 90-х, які продвинули рок-музику в нас на Полтавщині. Всі інші групи існували, напевно, на рівні Полтави, ну і Полтавазаводбуд. А іще були групи попсового формату, які просунули Україну у всесоюзне звучання, той же «Фрістайл», або Льоня Сорокін, який робив озвучку багатьох совєтських фільмів, які ти бачив. Музика до «Мушкетерів», «Острову скарбів» - це все він записував. І була ще група «Фестиваль» в кінці 80-х. Більшість учасників цих груп або грають по кабаках, або спилася. Про 90-ті ти знаєш, десятку я називав. Все решта задихнулось, здохло, їх нема. Ще є великий чувак – Саша Тригуб, барабанщик всіх часів і народів, вибуховий чувак.

- А де він грав?

- Та він грав всюди, не треба навіть перераховувати, я просто його просто поважаю як музиканта, дуже крутий музикант.

- Ти плавно перейшов до нашого наступного питання: з ким із наших музикантів тобі було найцікавіше працювати?

- Ну, я не можу так відповісти. В мене було 16 складів, і всі вони різні. І всі вони записані, зафіксовані. Не так як у групи «Oneyroid» (кривляється). Я зараз Бурліка теж спонукаю, бо я зараз з ними.

- Ну так, там теж приблизно така ж кількість людей грала.

- Так, треба ж писати, а то воно так іде собі в пил. А то все заради тупця-дупця, три чоловіки там посиділо на репетиції, подрочили в кулак і пішли, - і все, на цьому все закінчилось. Випили по пляшці коньяку і всі про все забули. А фіксації нема. А вічність вимагає фіксації. Тому ще раз – треба фіксувати.

- Є ж проекти, в яких студійна робота на першому плані, той же «Ворождень»…

- Ну, насправді є випадки, які це поєднують. І тоді все добре.

- Коли якась лажа з виступами, то можна хоч у студії це надолужити…

- Дивись, є гурти, які існують тільки «на гітарі». Тобто заспівав пісню у дворі, - її запам´ятали. І потім шість тисяч горлянок, чи шістсот тисяч чи мільйон – кому вже як пощастить – співають разом чи на твоєму, чи на якомусь збірному концерті.

- А коли ти сам це відчув?

- Найголовніше визнання – це коли я виглянув на балкон у своїй роздовбаній квартирі, а тут під моїми вікнами пацани на лавочці співають мою пісню. Я кажу : шо за хуйня? Шо за хуйова така пісня, гівно. А вони мене нахуй посилають і продовжують далі співати. Я почав ржати, вони не зрозуміли зразу, чого я ржу, ми потім познайомились і випили не один літр.Оце є дійсно визнання…

Коли ти приїжджаєш на коцерт гурту «Пілот» в Пітері і виступаєш тринадцятим номером, тебе ніхто не знає, а ти кажеш: все добре, пацани, я знайду своє місце у вашому ряді. І ти завойовуш увагу – співаєш пару пісень, і весь зал розуміє, шо ти їхній. А вони – твої. Оце реальне підтвердження. Іще раз повторюю, що головне - це пісня. Або стиль, або щось іще. Але в кожної команди була своя пісня – одна. Так завжди було, з цього починається популярність.

- Тут я з тобою цілком згоден. Отже, загалом про сцену ми поговорили. Як, на твою думку, змінився з роками слухач?

- Абсолютно не змінився. Нічим. Ані інтернет їх не псує, ані візуальна техніка. Будь-яку свою справді круту пісню заспівай десь у натовпі – і неодмінно знайдеться людина, яка тебе підтримає. Якщо у виконавця є харизма – на цю харизму знайдуться оси. І будуть своїми жалами пити речовини для підтримання тонусу.

- Хороший образ.

- Нічого не міняється. Так само можна скидати в інтернет таку пісню – і тебе помітять. Але важливо, щоб помітили люди, які стоять над цим всім натовпом, прихильниками та виконавцями. Люди, які вкладають свої кревні. І як тільки така людина з´явиться, коли виграєш якийсь конкурс, скажімо, або достукаєшся до серця дочки Кучми, - тоді всі дороги відкриті (сміємось).

- Якось ти згадував, що на рішення стати рок-музикантом вплинуло те, що ти побачив фільм «Взломщік». Про що він?

- Ну, для мене все починалося з пітерського року. Фільм про долю музиканта, який в соціумі нуль, голяк повний, людина яка не має нічого крім сцени. Людина, яка в житті п´є каву і ніколи не закусює його, скажімо, тістечком. Людина, в якого батя алкоголік, - слава Богу, в мене не так. Моя мама, до речі, була першою, хто підтримав мене в цьому виборі, дай Боже їй багато років здоров´я, щастя та процвітання. І ця людина на сцені є королем всього цього руху. Мене це і підкупило. Я побачив чесність в цьому фільмі. Коли я побачив Костю Кінчева на сцені пітерського рок-клубу, я собі сказав: я стану таким самим, і я став таким самим. Я навіть не знаю, хто режисер цього фільму, подивись в інтернеті.

- Чи важко тоді було знайти однодумців? Бо зараз ти величина, і багато хто знає…

- Ну, величина, прямо скажемо, 50 на 50. А знайти тоді однодумців було легше ніж зараз, тому шо люди не думали про гроші. А думали про те, як самореалізуватися, як кайфонуть без грошей, що називається, «на крише дома своєво». І перші репетиції проходили отут поряд, на 9-поверхівці. Ми залазили на дах, я тоді не вживав алкоголю, пив тільки сливовий сік, якого купували три літри. Всі решта були значно старші за мене. Одразу була група «Фаетон», а потім «Аварія» - «Дискотека аварія» з´явилася значно пізніше :) (але про нас ніхто не знав, а от про них дізналися всі).

- Це назви угруповань, в яких ти починав грати?

- Ну, так, я в них був клавішником, з цього починав, бо всі знали у дворах , шо я граю на цьому. Ходив у музичну школу – значить неодмінно маю грати на клавішних інструментах (іронізує). Ну, з часом ця бодяга розпалася, лишилось три незалежних чєла, як кажуть тепер, і разом ми створили «Арахнофобію». Чому саме «Арахнофобію» - тому що хтось шепнув, що це круте слово. Все дуже просто (сміється)

- Хто, крім тебе, входив до першого складу?

- Діма Берегєзов – бас, Юра Климко – акустична гітара, я - акустична гітара. Ще був Вася Гірка – гітара, Максим Юхно – бонги, барабани, Ігор Гєнкін, який до недавнього часу грав у «Транс-Формері», був першим барабанщиком гурту «Фаетон», ну і «Арахнофобії» відповідно. І ще був скрипаль Саша Попов, який зараз працює звукорежисером. Неслабий склад був. І Фєдя Акатов був, теж вокал і гітара. Грали часто на дві гітари. Я тоді ще співати не вмів абсолютно. (кривляється)

- А якісь тодішні пісні до нашого часу дійшли?

- Аякже! «Засиделись», «Рисуй» - це взагалі третя пісня в моїй кар´єрі. Ще «Тоскою убиты» - всього три.

- Цікаво, я думав, то вже пізніші речі…

- Ні, це все хіти саме того часу, як живуть досьогодні. Співаються по дворах.

- Де переважно тоді полтавські команди собі знаходили притулок для репетицій?

- Розумієш, раніше з притулками якраз було набагато складніше . Зараз простіше стало.

- Ну, я здогадуюсь.

- Зараз складніше собі знайти співплемінників та інше, а от з репетиційними приміщеннями не так. А раніше платити треба було немало – 15 рублів тоді на місяць було дорого. Тому це були ПТМЗ, кооперативний інститут, там була своя «комора», з якої ми крали інструменти і потім їх приносили назад через третій поверх; другий хлібзавод був. Репетиційне приміщення було на кожному дебільному заводі нашої держави, включаючи «Електромотор». Можна було репетирувати всюди, тільки треба було знати якогось «дядю» або платити потрібній людині. От і все.

- Які основні етапи ти б виділив у довгій історії гурту?

- Етап становлення – хороший, жорсткий, харизматичний, красивий, етап надії, убойний, угарний, коли тебе нахуй посилають і все решта. І етап занепаду, під час якого ти перетворюєшся, по суті, в пеньок. Найкрутіший етап зараз – коли ти відроджуєшся знов. Люди, які нас знають, все це пам´ятають.


Free Image Hosting at www.ImageShack.us

Валерій Власенко,
фото надане ним


- У 2006 році в Арахнофобії вийшов дебютний повноформатний альбом на лейблі COMP. Що відчував ти, вперше взявши його до рук?

- Ну, я кінчив! (сміємось).
Як кінчає чоловік, який вперше має жінку. От така точно була ситуація. Чьотко. Але вперше це було, коли підписав контракт з EMI, які зараз для мене нічого не роблять. Щоправда, як і я для них. Але попри це є надія на те, що наша Україна прорветься кудись далі.

- Але ж ви зараз з ними ніяк не пов´язані?

- Ні, пов´язані, у нас контракт на 6 років. Вже два роки як на ньому «сидимо», бо Олег Долинський зрозумів, що раптом Україна виб´ється, йому потрібні будуть такі люди, як я. Тому що я маю на сьогодні неординарність – коли гаркну в мікрофон, то зразу зрозуміло, шо це Валєра Власенко, а не якийсь там прищ. Зараз справжніх вокалістів у нашій українській музиці зовсім мало.

- Багато хто з моїх друзів каже, що було б шикарно почути «Арахнофобію» в «альбомному» складі знов. Наскільки це реально для фанів?Варто сподіватись, що це знову буде повноформатний гурт?

- На жаль, напевно, ні, адже мені це на сьогодні абсолютно не цікаво. Живу студією, записами та експериментами. Щоб робити якийсь концерт, потрібні спонсори. Я ж спонсорів не шукаю, а мого дружка-бандита, який міг виділити на це гроші, прибили десь. Політичні партії ж здохли і заткнулися, коли я вже їм став непотрібним, ну й мені вони відповідно нахуй треба. Тому на цьому етапі поки все скінчилось, і покладаємо надії на цей сраний інтернет. Більше нема на кого…

- В який бік змінився твій власний саунд за ці роки?

- Я не змінююсь. Моя музика завжди звучить так, як і раніше, тому що я різнобічна людина – можу і так, і сяк грати. В мене дуже багато матеріалу. В мене близько тридцяти тисяч треків, які записані в різних стилях. Тому що мене пре – і я пишу. І все це знайде свого глядача та слухача.

- Знаю, що російськомовний матеріал, з яким ти зараз працюєш, може вийти під назвою «Домовые чакубашки» А хто ще в проекті? Хто тобі, можливо, допомагає?

- Ніхто.

- Тобто це чисто студійний проект? Всі інструменти пишеш сам?

- Так, всі розійшлися, шукають себе в інших напрямках у житті, вільних від «Арахнофобії». Назва символічна: «Чакубашка» - це моя екс-дружина, домовик – це я.

- Як приходять пісні, що пишуться? Наскільки важлива роль допрацювання початкового матеріалу?

- Знаєш, що таке джем?

- Знаю, так.

- Це коли грає тисяча незнайомих людей, тільки справді незнайомих, а не так я у нас робиться часто: о, я того, і цього, отого знаю, всім привіт, всі напиваються. А потім кажуть, що вони джемлять. Ні, це гівно. І не лише в нас у країні, але й на Заході. На нього не потрібно рівнятися – шо в нас гівно, шо в них, просто пахне по-різному. Головне – якщо сам себе не похвалиш, твоє гівно ніколи ніхто не буде хвалити. (сміємося) Тому я головний в цьому процесі, у полтавській каналізаційній системі.

- Ну, але ж продукти джему треба допрацьовувати…

- Хай хтось інший допрацьовує. Все що я зіграю – це золото. Я ніколи не граю просто так. Навіть коли джемлю. Кожна нота є доречною. Якщо люди чогось не розуміють, це значить вони налажали, а не я. Мене в лажі звинувачувати ніколи не треба. Тому що вони все одно програють. Лажа для Власенка – це нонсенс. Подивися мої записи в інтернеті – ти там хрін лажу побачиш. А от якщо подивишся передачу «лтавівського» телебачення чи будь-який український канал, то в будь-якої команди побачиш лажу. Чому лажа? Тому що там звуку немає, тому що там присутня одна частота з тисячі. От і все, звукорежисерам – хайль гітлер, їм треба вчитися. Хоча вони вже все нібито вміють і гроші за це отримують, на жаль. І це стосується всього українського телебачення.

- Чи багато з давніх пісень хочеться проінтерпретувати, перезаписати?

- Ну, насправді вони постійно переспівуються, бо народ вимагає, та й ти вимагаєш.
От співаю «Я - дерево», тому що це мене пре. Не тільки ж тому, що людям подобається. Вона постійно звучить по-різному. Інтерпретувати студійні записи немає сенсу – їх існує по три-чотири версії, мені воно вже не потрібно. Час минув. І кайф – записувати.

- Кажуть, працюєш зараз над сольним альбомом? Можна трохи дізнатися про його специфіку?

- Ну, буде багато пісень, багато хороших і потрібних пісень.А докладніше…
Ночами, коли можу собі дозволити сидіти зводити, приходжу на студію. Є час – ти пишешся, нема часу – не пишешся, адже грошей у мене просто не існує. Тому цей процес може затягнутися на необмежену кількість часу, а ми його маємо закінчити якнайшвидше, тому що студія EMI вимагає від нас нового альбому. І «Арахнофобія», і «Домовые чакубашки» потрібні також Росії. Тому я пишу два альбоми разом, паралельно. Крім цього, я напрягаю на це твою улюблену групу «Oneyroid». Я ж пишу свій матеріал коли мені подобається, коли я відчуваю, що ця пісня піде. І промахів не буває. От хіба з Мішою Шамраєвським добре працювати, але в людини зараз свої справи, і я поважаю його вибір шляхів самореалізації. А на записі мені практично ніколи нікого потрібно не було, вони – музиканти - мені можливо навіть заважають, тому що я хочу одне, а людина не розуміє, починаєш йому розказувати…

- А як ви познайомились із Бурліком?

- А… Колись я був барабанщиком гурту «КАА» – Клуб Анонімних Алкоголіків. І ми тоді на п´ятому поверсі фігачили панк-рок у двокімнатній квартирі. Панк найбруднішої хвилі, справжній, не такий як зараз всюди. Я їх дуже поважаю, але то вже попс, емо. То не панк-рок. Ну, може десь і зараз існує панк. І взагалі, будь-яку людину, яка взяла до рук інструмент, я вже поважаю.
Так-от, прийшов до нас Бурлік, вони тоді святкували рік гурту «Oneyroid» і їм було відомо про гурт КАА, вони їх запросили. А я ж теж туди – як же так, - штанці спадають, треба ж підтягнути (сміємося). Він говорить: «А як твоя група називається?» - Та група … «Арахнофобія». - «Арахнофобія»? Страх перед павуками тобто?
Це була перша людина, яка знала значення назви. Говорить, ну, і ти тоді береш участь. Я підстрибнув вище себе і все таке. І ми пограли, виступили на цьому святкуванні. Оце був перший виступ гурту «Арахнофобія» на публіці. Рокенрольний виступ. До цього був ще один, але то так – офіціоз у театрі Гоголя.

- Це той легендарний сейшен 1992 року на Браїлках?

- Сто процентів. Це було взагалі становлення рокенролу нинішнього, бо від цих команд походять всі інші, вони набралися від нас.

- Процес брунькування…

- А ми ж вічноживі двигуни. Люди старіють, жиріють, а в нас навіть животи не виростають. Отак. Мутація відбувається в молодих, а не в нас. Хай набираються хорошого. А ми від них будемо заряджатися. Вампіри так і живуть.

Free Image Hosting at www.ImageShack.us

Валерій Власенко у складі групи Oneyroid, 2009 р.
фото by Максим Солодовник


- Як оцінюєш сучасний «Oneyroid»?

- Сучасний «Oneyroid» крутий, він був крутий завжди. Я ж хулю «Oneyroid» не за те, що він хріновий, чи мені не подобається, чи галімий попс, а тому що мені хочеться, щоб Бурлік і пацани зрозуміли, що їм потрібно зробити запис. Тому що запис – це вписування золотими, чи хай там кам´яними, це вже питання смаку, - у Вічність. Сучасний «Oneyroid» - це ахуєть, одним словом, і так було і раніше, коли там ще грав Іван з гурту «Фреон». Але проблема в тому, що люди йдуть – і звуку немає, і цього звучання вже не повторити. Льоха (Олексій Самарін, соло-ритм гітара «Oneyroid» періоду 2000-2007 рр – М.С.) пішов – звуку нема, Ваня (Іван Оборожній, соло-ритм гітара «Oneyroid» періоду 2004-2007 рр. - М.С.) пішов – звуку нема, я піду - звуку нема. А «Oneyroid» вічний, і ніхто про нього не знає, крім тебе, мене і птахів…

- Як часто ти думаєш про майбутнє?

- Справді не задумуюсь. Українці – найбільш незгуртована нація, нема ідеї. Коли вже щось виконано, ніколи отих мурах-воїнів своїх, заради яких це все й було, ніхто не згадає. Але всі ці підари гнойні будуть скоро сидіти в жопі, тому що вони не люблять і не цінують свій народ. Українців підняти (у 2004 році), полтавців – 17 тисяч – це ж пиздець, це був фурор, нерухомість перетворилася на «рухомість», будинки пішли, камені заворушилися… І я вперто стояв горбом за це, хоч мене й застерігали. Але тут навіть не стільки Ющенко з Тимошенко винуваті, а люди на місцях, оці всі управлінчики, котрі раніше просили Власенка заспівати в дитсадку або в школі, а зараз сховалися до своїх конур, отримують свої копійки і нахуй їм ніхто не потрібен. Але скоро прийде час, що вони стануть звати молоду кров на свої барикади. Так от від молодої крові говорю: пошліть їх нахуй дружно. І продовжуйте тоді робити своє, сріть на їхні поля, збагачуйте добривами, і ніколи не їжте з їхніх столів.

- Досвід 2004 року доводить правильність твоїх слів повною мірою…

- Жорсткіше ситуації не було. Але хтось дуже все розумно прорахував. Ото і є найкраща рок-команда. А всі інші просто співали під їхню дуду. На жаль. Хоч я щиро співав, щиро вірив. І так само й інші пацани. Ну, більшість.

- І от повернення до складу «Онейроїда» – вперше за всі ці роки. Чи були моменти, що ви грали щось спільно час від часу?

- Ну, ми тоді з Бурліком розійшлися у поглядах на життя, скажімо так. Через те, що це була абсолютно лінива група, якій постійно чогось було галімо, весь час розпадалася, нервувала… Понти понтами, а толку нема. Ну, я послав їх та й пішов робити свою справу. А коли я побачив, що концерт від концерту група росте і розвивається, нові люди прийшли – і Макс (басист - М.С.), і Гоша (барабанщик - М.С.) . І вони роблять, вміють, і звучать, і працюють…

- …аж тарілки збивають з барабанів… :)

- І Оксана (вокалістка групи Oneyroid - М.С.), яка справді може співати, і Бурлік, який став справді музикантом, а не просто медиком, що вчиться. І талановитий хірург, до речі - маму мою він врятував, спасибі йому. І от колись я прийшов до нього на репетиційну базу, тому що мені треба було репетирувати з «Арахнофобією» на Мазепу-фест. Бурлік каже - без понтів, навіть плати з мене не взяв. А потім так сталося, що гітаристи «Онейроїду» стали робити свої справи в житті, це поважні люди, це їхня позиція, діватися нікуди. Тоді Бурлік спитав, чи можу я їм допомогти. Кажу, звісно, бо знов почав любити «Oneyroid». Ну, і любив, завжди по суті. Тому що це перша команда, яка дала мені життя. І почали працювати. Дуже багато з того вже здохло, до речі. «Oneyroid» - це ж поглинання реальності. Ми зробили купу пісень, які вже здохли. І при цьому пишемо новий альбом. Я можу назвати до 40 таких пісень.

- Знаєш, що я роблю в «Онейроїді» ? Я розвиваюся як гітарист ще далі. І мене хер хто переможе в моєму стилі. В моєму стилі, зразу зазначу.

- Яку музику зі свого дитинства ти найкраще пам´ятаєш ?

- Поль Моріа. Перша платівка, яку крутила мені мама, була «Шербурзькі парасольки», з фільму. Пам´ятаю момент: я брав платівку – сам! - вмикав радіолу, мене ж привчали як кошеня, мама була в шоці, шо я сам уже беру і показую, що саме вмикнути. Вона вмикала – і я тащився і засинав під цю музику. Це була перша платівка. Альтернативи тут просто не існує жодної. Ну, ще була трохи Алла Пугачова – «Все могут короли, все могут короли!»:)

- І мала в цьому рацію, як ми зараз бачимо по тобі :)

- Як ти слухаєш музику? Чи заважає тобі слухання «чужої» музики в період творчості?


- Розумієш, я слухаю музику все менше, я може більше слухаю того ж Бурліка в машині. Або я її слухаю тоді, коли від усього гидко стало. Або з інет-порталу «Рок-герой», зовсім нову і нікому не відому, яка, можливо нікому й не стане відомою, тому що їх там, умовно кажучи, 40 тисяч. З іншого боку, мене моя власна музика дістала до того, що я не можу її слухати сам, - те, що я вже зробив.

- Якось ти на тому порталі у своєму акаунті написав, що « в моїх піснях нічого хорошого немає». Поясни.

- Це було чисто настроєве, в той час якось так було хріново на душі, перебував в якомусь іншому світі, от так і написалось. А насправді, попри те, що співав у 90-х «Oneyroid» - «майбутнього немає» - майбутнє є завжди, і хороше є, і пісень у мене хороших – захлинетесь!

- З ким би ти хотів бути на одній сцені зі світових геніїв, якби це було можливо?

- Jimi Hendrix, Janis Joplin, Doors, Queen, Thom Waits, Radiohead… Ну, і The Cure, звісно, бо це взагалі в мене найулюбленіше. Мало не забув :)

І попри все я дійшов такого кредо: ніколи не вставляй комусь палки в колеса, допомагай де можеш і совісні люди тобі завжди допоможуть, коли ти виростеш і впадеш, а ти завжди впадеш, як виростеш. А потім впадуть самі – і я їм допоможу.

Так буде, є і було. І тому в Полтаві рок-двіжняк існує, нема перших і других, всі дружимо, всі знаємося і кохаємося :), тільки в кожного жінка своя :)



(с) Максим Солодовник, лютий 2010

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com


понеділок, 1 лютого 2010 р.

Полинове Поле - Під холодним каменем - EP [2009]



Провідна на сьогодні для української сцени gothic doom metal група «Полинове Поле» на саме Новоріччя приємно здивувала слухачів, видавши на простори інтернету найновішу EP. Так само, як і повноформатний альбом «На семи вітрах» [2009], ця платівка вийшла за підтримки нового лейблу Kataklysmos Factory. «Під холодним каменем» записано у грудні 2009 року і, як зазначає сама група на своєму офіційному сайті, пісні не є зовсім новими, адже були створені під час роботи над дебютним альбомом.

Поміж цими двома доробками групи в ній відбулися певні «кадрові» зміни, а саме вихід з колективу Юрія Круп’яка, тож традиційний для вокальної концепції «Полинового Поля» гроул ми тепер чуємо з уст басиста Андрія Кіндратовича. У такому складі, звісно, і зафіксовано найновіший матеріал. Це вже третій вокаліст в історії колективу (з 2005 року), і чи пішли такі зміни цього разу на користь їхній музиці – питання достоту спірне, неоднозначне. Наразі помітним є глухувате звучання голосу (навіть для такої манери співу) та менша (порівняно з обома достоту «гуркотливими» попередниками) фактурність партій, які тепер звучать рівномірніше та врівноваженіше, що позначається на експресивності. Це чути і в моментах, коли гроул вступає, і в парних з Маріанною партіях. Сподіватимемось, що такі зміни тимчасові.



Маріанна Лаба

Структура треклісту досить проста: невелике клавішно-електронне інтро «Холод в очах», тісно пов’язане з другою композицією і власне три пісні, центральною з яких, судячи навіть з назви, є остання.

Щодо вражень від нового диску загалом, то вони також половинчасті. З одного боку, маємо певний відхід від чистої пісенності з більшою тенденцією то треків-композицій та виразний акцент на ритм-секції, що виглядає органічно та цікаво; з іншого – ознаки або намірів до суттєвих структурно-композиційних змін, або недостатньої продуманості розвитку та поєднання музичних мотивів і тем. Маємо на увазі насамперед повторювані частини композицій та спосіб їх поєднання між собою. Це нагадує прийоми «модної» готики і своєю неоднорідністю динаміки не додає, для рефренів будучи завеликим за обсягами і несприятливо впливаючи на драматизм атмосфери, яка так властива суворо-піднесеній стилістиці групи.

Згаданий процес майже не впливає на магістральне річище творчості «Полинового Поля» - це все той самий класичний gothic doom metal (щоправда, із помітним відходом від етно-елементів і тяжінням до funeral-тематиці), який (відхід) можна потрактувати як ситуативний; і тими ж образами і мотивами, що були властиві для попередньої їхньої музики. Однак в аспекті сприйняття ці деталі відчутні й можуть оцінюватись як позитивно, так і негативно залежно від кожного конкретного слухача. Зрозуміло одне: спричинені вони свідомою роботою групи.

Насправді тією зміною (порівняно з попередніми релізами), що впадає в око вже з першого знайомства з буклетом, є спільна для всіх трьох текстів тенденція до відчутного лаконізму, простіших епітетів, синтаксису, що, звісно, де в чому видозмінює вокальні прийоми.

Неможливо не відзначити мелодійне багатство диску, створене тут насамперед перфектним сопрано Маріанни Лаби, клавішними Олега Рубанова та дещо меншою мірою – гітарою Миколи Максименка, яка виходить з густого атмосферного звучання на виразніші «оберти» лиш де-не-де. Це, безперечно, також частина концепції звучання EP «Під холодним каменем» і якщо говорити про мелодії, які справді чіпляють у ньому найбільше, залишаючись у пам’яті надовго – це саме вокальний політ Маріанни, чистий етер, який хочеться наспівувати ще і ще. У цьому сенсі пісенність нікуди не поділась.

Отже, яким буде майбутній альбом, можна лише здогадуватись, адже розвиток для «Полинового Поля» - річ природня і невпинна.


(c) Максим Солодовник, січень 2010

публікація: www.rock.kiev.ua


Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com


Пов'язані матеріали:


Полинове Поле – На семи вітрах [2009]


Полинове Поле – Чисті душі - EP [2008]

Полинове Поле – Чисті душі - EP [2008]

Під час рецензування EP "Під холодним каменем" [2009], відшукав текст рецензії на найперший їхній реліз. І хай ця рецензія далека від вичерпності, але оскільки вона була чи не першою про цей диск, наводжу його тут у первісному вигляді.


Free Image Hosting at www.ImageShack.us


Нечасто можна побачити в Україні такі перспективні, стиглі дебюти. Те, що молода симфо-дум-метал команда зі Львова спрешу видала саме EP – невипадково. «Чисті душі» - а саме так називається нове кружальце – демонструють нам як значний творчий потенціал «Полинового Поля» , так і серйозний підхід до студійної роботи над музичним матеріалом. Їхній повнотривалий альбом, що також має вийти цього року, зводитимуть у Швеції.

Багато хто пам’ятає витуп команди на “Рок-січі» 2006 року і стан цілковитої прострації від почутого потужного мистецького катарсису. Тоді група мала дещо інший склад. З того часу «Полинове Поле» рокинув чудовий соло-гітарист (місце якого зайняв клавішник), а також цілком змінився склад вокалістів. Їх у гурті два – гаркітливий гроул Юрія Круп’яка та оперний вокал Маріанни Лаби. Така зміна породила і зміщення акценту у вокальних партіях з гроулу (який у попереднього вокаліста – Вадима Юника – був значно потужнішим), на оперний вокал Маріанни, котра, навпаки, володіє ним вправніше за свою попередницю.

До синглу ввійшли чотири композиції: «Вітер з Півночі», «З попелу», «Та, що танцює на могилах» та «Чисті душі». Провідним у проблематиці текстів є звертання до межових станів людської психіки та містично метафізики, які увиразнюють прагнення людини до екзистенційної свободи духу. З точки зору структури композицій це породжує багаті ритми, похмурі гітарні рифи, які поєднуються з різними звуками природи (приміром, сингл починається і завершується звуками догоряючого багаття).
Одне слово, буяння суто готичної атмосфери складає осердя творчості «Полинового Поля», заповнюючи цю досі небагатолюдну нішу в українському музичному просторі.


(с)Максим Солодовник, червень 2008
публікація: журнал «Своя Музика» # 6 (7), липень-серпень 2008


Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

пʼятниця, 29 січня 2010 р.

Ворождень - Психо [2009]



Саломон Самсонович. Щас врем'я таке дурне, у всіх нєрви, всі лікуються, якихось прізраків та фантомів бачать, а я от скіки живу - жодного не бачив. А ви, діду?

Лесь Подерв'янський, "Казка про рєпку, або Хулі не ясно?"


Один з надійних шляхів лишатися поза всім кітчем – це повільна, похмура, атмосферна, інтелекутально насичена музика, що не встидається бути авангардовою, немасовою.
Така характеристика є близькою до природи творчості київського гурту Ворождень, що, відзначивши цієї осені своє 11-річчя, видав 13-й повноформатний альбом, який одержав назву «Психо». Традиційно для себе – у вигляді інтернет-релізу.

Альбом інсталюється на ПК як звичайна віндовз-програма (характерно, що варіанту для користувачів «яблук» створено не було) з сайту релізу, де можна серед іншого також побачити відео на один з треків «Психо». Несподівано для самих учасників гурту, воно спричинило кепський резонанс зовсім не мистецького штибу. Коктейль «скандалу» простий: використання кадрів з фільмів Лені Ріфеншталь та невігластво багатьох глядачів – від українських музикантів до єврочиновників.

Володимир Кучинський

На головній сайту читаємо вступне слово лідера «Ворождня» Володимира Кучинського: "...я не хотів писати "черговий" альбом - я хотів написати пісні про наше життя, наші душі, болі, страхи, недуги, злети і поразки. Хто зна чи в мене вийшло? І хто зна чи в нас вийшов досконалий альбом? Оцінювати Вам... "

Кажучи загалом, неможливо не відчути під час слухання «Психо» , що цей альбом – сумарний результат щирої творчості та відмінної фахової роботи зі звуком – однозначно стоїть на найсучаснішому рівні. «Психо» залишає враження, що саме так все тут і має звучати. А так часто в українській музиці натрапляємо на слабке зведення, мастерінг та купу питань до аспектів аранжування.

Створений непоспіхом, цей диск припадає до смаку поєднанням певної різноплановості ( у тематико-стилістичних межах) із послідовною цілісністю саунду та концептуальністю задуму. Як зрозуміло навіть із назв пісень та непересічного дизайну альбому, провідною темою «Психо» є душа (як власне і звучить це слово у перекладі з грецької) з усією її глибинною темрявою, божевіллям та парапсихологією. Повсюдність душевних проблем в сучасних соціальних реаліях, модель соціуму як суцільної божевільні – також проекції цього диску. Годі й казати, теми й сюжети належать до магістральних в модерній культурі ще з дофрейдистських часів. А саме непроговореність, непережитість модерної проблематики під дією історичних чинників так часто відчувається на різних рівнях українського життя.

Пригадати лишень хоч найпомітніші аспекти соціальної дійсності та інфантильну тенденцію уникати рефлексій щодо неї у більшості гравців культурного поля – і сумніви в актуальності цієї тематики зникають навіть у затятих скептиків. Звісно, кожному своє, але необжитість певних обріїв на рівні національного контексту спонукає саме до таких спостережень.

група Ворождень

Отже, «Ворождень» не лише органічно почувається на цих ментально незатишних просторах, а і майстерно розкриває їх перед слухачем – часто на рівні образів-архетипів. Слухаючи «Психо», постійно відзначаєш для себе цю насиченість впізнаваними образами (змій, порожнеча, туман, хрести, револьвер з останньою кулею і багато інших), лаконічними й точними метафорами, які, складаючи основу візій, що постають перед нами, актуалізуються в цілком оригінальний спосіб – відчуття несподіванки не відпускає протягом усього хронометражу диску і тут полягає головна відмінність між «Психо» і якимось трилером. Жодної іронії, навмисного епатажу чи грубого тиску на психіку засобами звуку.

Рівний, збалансований саунд альбому, його атмосферність та своєрідна медитативність вокалів у поєднанні із філігранно доречними деталями (навмисне не уточнюватиму, якими саме, щоб не представити читачеві музичний задум дискретним) і загальна настроєва атмосфера, що дотична найдивовижнішим чином і до ритуального ембіенту так і, приміром, до звучання SWANS кінця 80-х. Отже, якщо «Психо» і божевільня, то цілком спрятлива для парадоксальних роздумів, інтровертності та рефлексій, а в українського слухача є шикарна нагода не забути, що являє собою справжня інтелектуальна музика.

Насамкінець кілька цікавих фактів про LP «Психо»:

1) одна з найпомітніших рис «Психо» - мелодійне багатство (що не виключає рефренів та циклічних структур) на фоні справді вишуканих басових партій .

2) «Психо» - остання частина трилогії, розпочатої альбомами «Містика» та «Чорні крила», має з ними чимало зв’язків та паралелей.

3) Присутність загаданих тут SWANS особливо відчутна у треку «Бувальщина», який де-факто є заспівом усього альбому. Річ у її подібності до «Failure» SWANS, що вгадується найперше у тексті. Власне, помічена клавішником Максимом Солтисом текстова паралель і породила саме таку версію «Бувальщини», що вперше з’явилась на альбомі «Погана кров" (завершальний трек), будучи тоді майже рок-піснею. Тобто, музичні паралелі тут – результат свідомої стилізації, незавуальована алюзія.

4) Власне, пісня із назвою «Психо» була написана під час створення альбому , але до нього так і не ввійшла , лишившись на короткому «Психосинглі», який також є інтернет-релізом.

Отже, маємо рідкісний для української музики диск, з яким необхідно ознайомитись кожному, хто причетний до музичних полотен, насамперед музикантам та звукорежисерам. Їм, безперечно, є чому тут повчитись, хоч коло слухачів, на щастя, не дорівнює лише їм.


(с) Максим Солодовник, січень 2010
повна версія, скорочену див. на www.rock.kiev.ua


Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com