Навіть перший (неофіційний) анонс нового альбому Drudkh став сенсацією у світі екстремальної музики, хоча й не протримався на приватній фейсбук-сторінці шефа лейблу Season of Mist і доби. Його варто частково процитувати (в перекладі українською) - хоча б тому, що подібні месиджі затираються Часом, а в нашому випадку маємо справу з вдалим формулюванням, до постулатів якого ми ще звернемося нижче : «Запис похмурий. Більш похмурий, ніж зазвичай. У ньому є щось, чого нема в попередніх. Чого ж іще чекати від української групи, до країни якої вдерлися, і яка напряму втягнута до конфлікту? Мені здається, записувати black metal в той час, коли твоя країна у стані війни – це не те ж саме, що писати його у своєму скандинавському домі від Ikea.» Поява цього тексту наприкінці грудня 2014 р. дала старт кількамісячному напруженому очікуванню, поступово розкривалися деталі десятого повноформатника культових харків’ян, і 20 квітня диски та вініли рушили до найдисциплінованіших фанів.
За два роки, що минули з моменту релізу попереднього лонгплею Drudkh, а точніше – у бурхливому 2014 р. , ми мали змогу почути у їхньому виконанні два інструментальні фолк-треки для ініційованої Романом Саєнком тематичної збірки «One And All, Together, For Home», а також три нові кавери для спліту з англійцями Winterfylleth, який дістав назву «Thousands Of Moons Ago / The Gates». Крім того, паралельно в один день зі сплітом побачила світ CD-компіляція, яка містила згадані свіжі кавери та треки з двох ЕP («Anti-Urban» та «Slavonic Chronicles»). Її назву – «Eastern Frontier In Flames» – можна безсумнівно вважати пророчою для України, враховуючи дату релізу (17 січня). Крім того, символіка цієї назви, яка стала містичним у своїй точності передчуттям, впевнено детермінує образно-тематичну систему найновішого повноформатника.
Друге очевидне і традиційне для Drudkh джерело свіжого альбому – поезія видатних українських поетів ХХ ст. Цього разу ліричні орієнтири визначили тексти Василя Стуса (зі збірки «Палімпсести», 1986), Святослава Гординського (зі збірки «Вітер над полями», 1938), Олега Ольжича (зі збірки «Рінь», 1935), а також Миколи Вінграновського та маловідомого нині Михайла Ситника, убитого в м.Чікаго чекістами у 1959 р. Прикметно, що у назві лонгплею – вперше за всю немалу дискографію Drudkh! – вжито дієслово. І раніше уважний слухач нерідко міг помітити, як цій без перебільшення геніальній групі вдається за допомогою зокрема й витриманої часом поезії розвивати свій месидж одразу у двох площинах : ретроспективній (конкретно-історичній) та в сьогочасній. На мій погляд, цей процес значно масштабніший за актуалізацію класичної та модерної української поезії, а саме – творення міфоепічного позачасового простору музики Drudkh, яке викрешує зі слухацьких душ навіть те, що вони самі допіру не сподівалися віднайти. Наприклад, завдяки цій особливості в альбомі «Відчуженість» (2007) відобразився не лише дух визвольної боротьби ОУН, а й героїзм епохи злету правої Європи, тож в екзистенційному вимірі цей диск - величальна пісня зухвалості виклику, що його кидає ворожому світові молодий, по-ніцшеанському суворий і аскетичний воїн. У свіжому ж альбомі Drudkh категорія героїчного також відіграє не останню роль (слухайте 3-й і 4-й треки), але цього разу це є фрагмент більш складної картини, де є місце і зраді, і ганьбі. Коротко пройдемося треклістом для більш детального поняття про те, що чекає на тих, хто нової платівки ще не чув.
Альбом відкривається полум’яною інвективою «Прокляті Сини» (в основі перших двох композицій - відомий багатьом ще зі шкільної лави вірш Василя Стуса «За літописом Самовидця»). Безсумнівно, цей диптих – один з найбільш шедевральних витворів за весь час активності групи. До того ж, він надзвичайно гостро корелює з сучасністю – те ж саме можна сказати про увесь найновіший альбом, але тут ці паралелі є особливо вбивчими. Хоча починається він швидкісно і агресивно, ближче до кінця його другої частини ми все ж чуємо короткий інструментальний фолк-фрагмент – єдиний у цьому альбомі.
«Епосі Нескорених Поетів»: почерк Святослава Гординського у цьому сонеті впізнається одразу, нагадуючи нам пісню «Прийде День» з альбому «Пригорща Зірок». Схожі за настроєм і навіть тематично, треки доповнюють одне одного в уяві слухача, але, на відміну від альбому 2010 року, саунд Drudkh знову безкомпромісно важкий – жодних натяків на пост-рокову «повітряність» попри прекрасні мелодії та динамічні рифи. Хоча мені як слухачу близькими є обидва підходи до звучання.
Наступний трек - «Тліючий Попіл» - є головною причиною того, що дещо вище ми згадали альбом «Відчуженість», оскільки він виглядає своєрідною післямовою до нього, а в контексті свіжого альбому – застереженням усім ворогам України, прозорим натяком на марність їхніх зазіхань. У ньому йдеться про 12-річну запеклу війну. Про вірш Олега Ольжича, який є серцевиною цієї композиції, декілька років тому слушно сказала відома журналістка, а нині – боєць ДУК Правий Сектор Олена Білозерська : «…війною і репресіями вибили всіх кращих. Але вже ростуть їхні діти, які візьмуть реванш. Аналогія з Ромулом і Ремом, вигодованими вовчицею, зрозуміла.»
«Безчестя»: black metal на тексти Миколи Вінграновського – варіант насправді несподіваний, особливо із врахуванням того, що Drudkh досі не зверталися до його творчості. Втім, жодної невідповідності в матеріалі тут нема. Як і у випадку зі Стусом, маємо диптих. Він незначним чином поступається першому в композиційній динаміці та експресії (попри море бластбітів), але, я певен, це також є частиною задуму. Трек у певному сенсі з «подвійним дном» : навіть сон, про який йдеться в другій половині диптиху, є тривожним та оманливим, адже «кулям сняться голови й серця». Як і в першому диптиху, сильною тут є паралель із сучасністю, зокрема – з другим етапом нинішньої визвольної війни, який триває під виглядом цинічного «перемир’я».
«Поки Не Засиплють Чужою Землею Очі» - трек про вигнанців. Лірика представника покоління, яке боролося в нерівному протистоянні, але все ж програло свою війну і мусило хоронитися від ворожої розправи по світах, закинуте далеко від окупованої Батьківщини. З одного боку, це медитація на вічну тему Vae victis, з іншого – спадщина цього покоління робить його безсмертним, творячи реванш у сфері духу і надихаючи нащадків, адже, як відомо, немає міцнішого фундаменту для перемог як колишні поразки.
Незмінний протягом років склад групи визнаних гросмейстерів, шикарний екстремальний вокал Thurios’а, найбільший серед усіх лонгплеїв Drudkh хронометраж – все це спонукає до неодноразового уважного слухання альбому. Епічність його пісень зумовила не менш епічне оформлення, запозичене музикантами з солідного видання поеми «Слово о полку Ігоревім» (Київ, 1986). Символіка незвично дієслівної назви платівки завдяки ньому (і з огляду на все вищезгадане) стає ще зловіснішою. Одне слово, ця Музика вам точно не збреше.
© Максим Солодовник
Пов'язані матеріали :
DRUDKH - український феномен
[стаття в журналі "Український Тиждень"] :
Drudkh – Вічний Оберт Колеса (2012)
[рецензія для Київського Рок Клубу] :
Drudkh – Пригорща зірок (2010)
[рецензія для Київського Рок Клубу] :
З питань співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com
Передруки матеріалів цього блогу можливі виключно з письмової згоди автора.
