Другий номерний альбом київської групи «Самі Свої», лідером якої є відомий також як рок-бард Олег Сухарєв, можна сказати, майже не забарився з виходом – попередній, нагадаю, з’явився у слухачів близько двох років тому.
За цей час, однак, дещо змінилося – від складу самої групи, деяких тенденцій на українській сцені загалом до суто суспільних процесів. Останні риси якраз і склали значною мірою тематичне підгрунтя диску «Чому вниз?».
Паралельно з його створенням у світі виник привид економічної кризи, тому серед поголівної моди на «антикризовість» певна частина нових пісень «Самих Своїх» можуть сприйматися як своєрідна рефлексія з приводу цього ганебного явища.
При цьому не варто сподіватися побачити тут щось на зразок антиглобалістського хардкору, - тематично найбільшу увагу тут приділено якраз ганьбі суто локальній, українській, своїй. Так воно справді чесніше ніби.
А от музика тут тяжіє найперше до фанку, фолк- та інді-року водночас. До того ж інді геть не інфантильного розливу а-ля Franz Ferdinand (не говоримо навіть про різномасту купу збіговиськ-одноденок, що чомусь причисляють себе до інді в Україні), нагадуючи більше почерк американців Pixies або Red Hot Chilly Peppers (особливо енергійною соло-гітарою, яка, щоправда, дещо несподівано для такої музики, але цілком прогнозовано для стилю «Самих Своїх» - навіть із врахуванням значної трансформації їхнього звуку протягом останніх двох років - у 99% партій звучить чисто).
Так само як і згадані переваги, нескладно одразу помітити і два незаперечні «мінуси» диску. По-перше, запис попри безперечний досвід і натхненну гру музикантів, таки зраджує свою малобюджетність – хоч і на фоні таких самих проблем у більшості колег-українців це не виглядає аж таким конкретним ганджем. По-друге, структура альбому крім того, що не справляє враження цілісності та послідовності, то ще й викликає значні сумніви у доцільності саме такого порядку пісень у треклісті. Перший трек, принаймні, геть не нагадує хіт, яких потенційно в альбомі як мінімум три – «До 75-річчя з Дня народження Вінні-Пуха», «Слава Україні!», «Привіз глину».
«Дністрянська» попри свою гумористичність, заслабка для статусу «заспіву» диску, адже викликає певну антипатію як навколоалкогольно-побутовим «бекграундом» , який заводить вокал у непевні експерименти з читкою та імітацією розмовних інтонацій, будучи досить середньою з точки зору аранжувань та виконавських знахідок.
Олег Сухарєв, фото з порталу rock.cn.ua
Також викликає питання манера зведення, обрана гуртом – голос Сухарєва частенько домінує над всім іншим, не будучи на ділі найкращим серед інструментів групи. Найбільшого драйву піддають згадана вже гітара Макса Коханова, скрипка Віри Бондар, саксофон Вови Рєзніка, які додають чудових, несподіваних звукових барв музиці гурту, не лише акомпануючи основній «лінії» композиції; інколи тішить також і ритм-секція незвичайним розміром чи яскравою «фішкою», як-от подибувана деколи гра слепом басиста Юри Гриняка. Найкраще було б у подібній ситуації місцями «занурити» вокал в інструментальний вихор задля «альтернативнішого» акцентування деяких логічно-смислових наголосів у текстах, уникаючи водночас певної монотонності вокальної манери, яка попри всі природні засоби виразності (інтонування, іронічність), справляє таке враження.
Розчарує також диск і прихильників жорсткого соціального року – жанру в Україні на сьогодні мертвого попри всі ризики та випробування, яких зазнають українці в щоденному житті, незважаючи на весь економічний та моральний визиск, блюзнірство з боку олігархічних зграй та їхніх посіпак. Пропорційної відповіді – брутального, нещадного хардкору/хейткору, панку чи знавісніло-озлобленого гранжу ми тут, на жаль, не знайдемо, і це не дивує, зважаючи на «ліричний» характер гурту.
Можливо, розчарування й не було б, якби соціальна тема не анонсувалась як провідна у новому альбомі, який хоч і не назвеш легким за звуком (який порівняно з попередніми піснями значно поважчав та урізноманітнився), а тексти не балансували між констатацією («Бабуся і онук» та ін.) та неагресивною, багато в чому грайливою іронією («Зустріч кандидата в народні депутати з мешканцями села Дружбанівка», «Пісенька про крадунця» та ін.) Подібні художні засоби хоч і мають немалу традицію як в українській літературі, музиці та творчості Олега Сухарєва зокрема, але навряд чи пробуджують у слухача бажання щось змінювати та боротись.
Звісно, теоретично хороший «соціальний» альбом, та ще й в сучасних умовах, має послуговуватись значно «важчим» арсеналом і саме ця невідповідність турбує в альбомі «Чому вниз?» - нам усім вже давно не до сміху. Принаймні, легкого та іронічного. Звісно, вимагати від музики того, чого в ній засадничо нема – шлях непродуктивний, але неможливо й ігнорувати власний слухацький «обрій сподівань». Отже, маємо дискурс, що дуже добре виглядав би в Україні середини 90-х, а на сьогодні, під час неоголошеної, «повзучої», однак цілком реальної війни на знищення – влади проти власного народу, виглядає дещо музейно, незважаючи на шати сучасного і безперечно драйвового звуку.
Проте, попри всі згадані суперечності, альбом дає нам багато хороших та цікавих пісень, однозначно вартих уваги та уважного слухання.
Найбільш цікавими видаються «Зустріч кандидата в народні депутати з мешканцями села Дружбанівка» (нагадує стиль «Братів Гадюкіних», вдале пародіювання передвиборної агітації, багата ритмомелодика), «До 75-річчя з Дня народження Вінні-Пуха» (швидкісність та драйв, вдалий текст, тривалість, що прийнятна навіть для радіоформату), «Слава Україні!» (відмінна інтенсивність, стьоб, гра на контрастах, одна з найтехнічніших партій саксофону в альбомі) та «Привіз Глину» (рок-кавер пісні Тризубого Стаса). Добре перемикають слухацьку увагу також своєрідні «пісні-інтермедії» «Танґо», «100% весна», «Мить».
Отже, маємо цікавий, геть не одноманітний альбом, який загалом непогано слухається, але попри це, з одного боку, демонструє досить традиційні засоби інтерпретації суспільної проблематики, із суто композиційного – нагадує більше збірку «зе бест» за певний період творчості саме через таку неоднорідність.
За цей час, однак, дещо змінилося – від складу самої групи, деяких тенденцій на українській сцені загалом до суто суспільних процесів. Останні риси якраз і склали значною мірою тематичне підгрунтя диску «Чому вниз?».
Паралельно з його створенням у світі виник привид економічної кризи, тому серед поголівної моди на «антикризовість» певна частина нових пісень «Самих Своїх» можуть сприйматися як своєрідна рефлексія з приводу цього ганебного явища.
При цьому не варто сподіватися побачити тут щось на зразок антиглобалістського хардкору, - тематично найбільшу увагу тут приділено якраз ганьбі суто локальній, українській, своїй. Так воно справді чесніше ніби.
А от музика тут тяжіє найперше до фанку, фолк- та інді-року водночас. До того ж інді геть не інфантильного розливу а-ля Franz Ferdinand (не говоримо навіть про різномасту купу збіговиськ-одноденок, що чомусь причисляють себе до інді в Україні), нагадуючи більше почерк американців Pixies або Red Hot Chilly Peppers (особливо енергійною соло-гітарою, яка, щоправда, дещо несподівано для такої музики, але цілком прогнозовано для стилю «Самих Своїх» - навіть із врахуванням значної трансформації їхнього звуку протягом останніх двох років - у 99% партій звучить чисто).
Так само як і згадані переваги, нескладно одразу помітити і два незаперечні «мінуси» диску. По-перше, запис попри безперечний досвід і натхненну гру музикантів, таки зраджує свою малобюджетність – хоч і на фоні таких самих проблем у більшості колег-українців це не виглядає аж таким конкретним ганджем. По-друге, структура альбому крім того, що не справляє враження цілісності та послідовності, то ще й викликає значні сумніви у доцільності саме такого порядку пісень у треклісті. Перший трек, принаймні, геть не нагадує хіт, яких потенційно в альбомі як мінімум три – «До 75-річчя з Дня народження Вінні-Пуха», «Слава Україні!», «Привіз глину».
«Дністрянська» попри свою гумористичність, заслабка для статусу «заспіву» диску, адже викликає певну антипатію як навколоалкогольно-побутовим «бекграундом» , який заводить вокал у непевні експерименти з читкою та імітацією розмовних інтонацій, будучи досить середньою з точки зору аранжувань та виконавських знахідок.
Також викликає питання манера зведення, обрана гуртом – голос Сухарєва частенько домінує над всім іншим, не будучи на ділі найкращим серед інструментів групи. Найбільшого драйву піддають згадана вже гітара Макса Коханова, скрипка Віри Бондар, саксофон Вови Рєзніка, які додають чудових, несподіваних звукових барв музиці гурту, не лише акомпануючи основній «лінії» композиції; інколи тішить також і ритм-секція незвичайним розміром чи яскравою «фішкою», як-от подибувана деколи гра слепом басиста Юри Гриняка. Найкраще було б у подібній ситуації місцями «занурити» вокал в інструментальний вихор задля «альтернативнішого» акцентування деяких логічно-смислових наголосів у текстах, уникаючи водночас певної монотонності вокальної манери, яка попри всі природні засоби виразності (інтонування, іронічність), справляє таке враження.
Розчарує також диск і прихильників жорсткого соціального року – жанру в Україні на сьогодні мертвого попри всі ризики та випробування, яких зазнають українці в щоденному житті, незважаючи на весь економічний та моральний визиск, блюзнірство з боку олігархічних зграй та їхніх посіпак. Пропорційної відповіді – брутального, нещадного хардкору/хейткору, панку чи знавісніло-озлобленого гранжу ми тут, на жаль, не знайдемо, і це не дивує, зважаючи на «ліричний» характер гурту.
Можливо, розчарування й не було б, якби соціальна тема не анонсувалась як провідна у новому альбомі, який хоч і не назвеш легким за звуком (який порівняно з попередніми піснями значно поважчав та урізноманітнився), а тексти не балансували між констатацією («Бабуся і онук» та ін.) та неагресивною, багато в чому грайливою іронією («Зустріч кандидата в народні депутати з мешканцями села Дружбанівка», «Пісенька про крадунця» та ін.) Подібні художні засоби хоч і мають немалу традицію як в українській літературі, музиці та творчості Олега Сухарєва зокрема, але навряд чи пробуджують у слухача бажання щось змінювати та боротись.
Звісно, теоретично хороший «соціальний» альбом, та ще й в сучасних умовах, має послуговуватись значно «важчим» арсеналом і саме ця невідповідність турбує в альбомі «Чому вниз?» - нам усім вже давно не до сміху. Принаймні, легкого та іронічного. Звісно, вимагати від музики того, чого в ній засадничо нема – шлях непродуктивний, але неможливо й ігнорувати власний слухацький «обрій сподівань». Отже, маємо дискурс, що дуже добре виглядав би в Україні середини 90-х, а на сьогодні, під час неоголошеної, «повзучої», однак цілком реальної війни на знищення – влади проти власного народу, виглядає дещо музейно, незважаючи на шати сучасного і безперечно драйвового звуку.
Проте, попри всі згадані суперечності, альбом дає нам багато хороших та цікавих пісень, однозначно вартих уваги та уважного слухання.
Найбільш цікавими видаються «Зустріч кандидата в народні депутати з мешканцями села Дружбанівка» (нагадує стиль «Братів Гадюкіних», вдале пародіювання передвиборної агітації, багата ритмомелодика), «До 75-річчя з Дня народження Вінні-Пуха» (швидкісність та драйв, вдалий текст, тривалість, що прийнятна навіть для радіоформату), «Слава Україні!» (відмінна інтенсивність, стьоб, гра на контрастах, одна з найтехнічніших партій саксофону в альбомі) та «Привіз Глину» (рок-кавер пісні Тризубого Стаса). Добре перемикають слухацьку увагу також своєрідні «пісні-інтермедії» «Танґо», «100% весна», «Мить».
Отже, маємо цікавий, геть не одноманітний альбом, який загалом непогано слухається, але попри це, з одного боку, демонструє досить традиційні засоби інтерпретації суспільної проблематики, із суто композиційного – нагадує більше збірку «зе бест» за певний період творчості саме через таку неоднорідність.
(с) Максим Солодовник, вересень 2009
публікація: www.rock.kiev.ua
публікація: www.rock.kiev.ua
Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com
