Сестри Тельнюк – live краще [2009]

Сестри Тельнюк наживо – це завжди надзвичайний музичний професіоналізм та елегантна і водночас потужна енергія групи, - ексклюзивність цього вражає завжди, а надто вперше. Для багатьох перше знайомство з їхньою творчістю – це дуже своєрідний, інтимно пережитий, надзвичайно позитивний культурний шок, що не забувається. Часто, слухаючи їх, відчуваєш, що такою музикою справді варто пишатися – незалежно від особистих стильових уподобань. Ними неможливо не перейматись, їхні пісні не можуть пройти повз справжнього слухача.

Цей диск – приємна несподіванка і вдалий реліз одразу з кількох причин.
Випуск альбому, записаного наживо, для українського гурту випробування не з простих, зокрема, й через малодосвідченість багатьох звукорежисерів в такому форматі роботи; недостатнє розуміння того, як забезпечити на сцені якість звучання, близьку до студійної - у самих музикантів, що трапляється нерідко і далеко не завжди з маргіналами, і таке інше. Цих дитячих проблем не побачимо й близько у «live краще», адже на сцені – Сестри Тельнюк, а запис та мастеринг здійснено авторитетною студією «Комора».



фото by Євгенія ETOS Мащенко

Важливо також те, що це не збірка «живих» треків, а цілісно записаний концерт. Звук на цьому CD поєднує «лайвову» свіжість, активні оплески, ефект присутності з багатством фахової звукорежисури, що дає змогу насолоджуватись всіма відтінками звуку абсолютно всіх задіяних інструментів.

Меломанам з досвідом буде цікаво також знати, що на записаному концерті, так само як і в альбомі «Жовта кульбаба», звучить бас-гітара Олега Путятіна, якого дехто може знати ще за легендарним київським гуртом Цвіркунове Число, три альбоми якого ще на самому початку 90-х приємно дивували синтезом фрі-джазу, фортепіанного бугі та арт-джаз-року – жанрів навіть для сучасної України майже необжитих.

Саме арт- та джаз-роковий струмінь є визначальним для сьогоднішнього звучання Сестер Тельнюк, хоча в ролі допоміжних, вишуканих елементів можна чути немало того, що в комплексі з високопоетичними текстами дозволяє усвідомлювати стиль цього гурту як щось настільки своєрідне, що взагалі не потребує якихось термінів.
17 треків – подорож неблизька, але з найкращими концертними піснями Сестер Тельнюк час збігає непомітно, як під час медитації чи цікавої розмови.

(с) Максим Солодовник, жовтень 2009

публікація: www.rock.kiev.ua

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

ТОЛ - Клей.МО [2009] EP

Повернення групи ТОЛ - найвідомішої на українській ню-метал-сцені - до творчої активності навесні 2009 року (після більш ніж річної перерви та непевності у майбутньому) супроводжувалося двома новими офіційними релізами (EP Клей.МО та live-DVD) і значними сподіваннями фанів та прихильників. Враховуючи те, що з моменту виходу останнього на сьогодні повноформатного альбому («Утопия», 2007) минуло два роки, ці сподівання можна було охарактеризувати як значні.
Звісно, ще до релізу EP на дисках, новий матеріал опинився в мережі – можливо, навіть не без участі групи, адже на офіційному сайті ТОЛу він і зараз доступний для вільного завантаження. Така практика зараз справді є оптимальною у справі поширення різноманітних міні-релізів.



фото by rOST, www.tolmusic.com.ua

Брутальна обкладинка найновішого доробку команди продовжує «лінію» дизайну, започатковану ще альбомом-дебютником Синдром бажання, будучи водночас відповідною саунду цього диску – експериментальному, багатому як різноманітними звуковими «фішками», так і великими дозами агресії, відчаю та деструктивних енергій, що складають ідейно-настроєву атмосферу альбому.

Можна сказати, що серед українських релізів навряд чи можна швидко пригадати подібний до цього EP за рівнем симбіозу агресії, екзистенційного болю – на рівні емоційному та експериментальним підходом у композиції треків, несподіванками у їх розвитку, що межують часто із мозаїчністю. Так само традиційно для цієї групи на висоті звукорежисерська робота, яка не залишає питань щодо якості звучання.

Але водночас найновіший диск ТОЛу виявився не зовсім вільним як від стандартів жанру, так і типових для самої групи тем – насамперед у текстах. Різноманітності тут не чути і надривно-суїцидальна атмосфера від цього дещо втрачає на переконливості, компенсуючи це, втім, надзвичайно впізнаваним, вибуховим вокалом лідера Прозорова.
Також неодноразово з моменту виходу цього диску можна натрапляти на інтернет-форумах численні думки про те, що ТОЛ природніше звучить з українськими текстами.

Отже, «Клей.МО» - реліз суперечливий і, попри те, що, безперечно, заслуговує на увагу з низки перерахованих тут причин, залишає забагато сумнівів щодо «букви і духу» майбутнього повнотривалого альбому.

(с) Максим Солодовник, жовтень 2009

публікація: www.rock.kiev.ua

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

VooVoo & Гайдамаки [2009]

Спільний альбом провідних команд сусідніх держав – явище нечасте на сьогодні, окрім хіба радикальних музичних течій та стилів, найрізноманітніших представників інді-сцени, де подібна практика є дуже поширеною.
Легендарна польська команда VooVoo, що дебютувала на аудіоринку ще далекого 1986 року, і на рахунку якої тепер кількадесят лише офіційних релізів на сьогодні є водночас і однією з найавторитетніших у Польщі і , безперечно, дедалі відомішою у світі.
«Гайдамаки» ж для України фактично перша група, що змогла вже у новому столітті самостійно вийти як на численні європейські концертні майданчики (від клубів до багатотисячних фестів), так і на рекординговий ринок, яскравим свідченням чому було перевидання там Перверзії (під маркетингово-прорахованою назвою Ukraine calling) та аж на тиждень скорший, ніж в Україні, реліз диску Кобзар одразу в Польщі та Німеччині, вже не кажучи про його запис у польській, повністю аналоговій студії.
Причини рідкісного «сплітування» відомих команд, на мою думку, - суто комерційні, а точніше – стосовні до стереотипів роботи лейблів-мейджорів. Однак цього разу перед нами симбіоз не тільки успішний в
сенсі поширення альбому, а й з точки зору саунду. Диск швидкісно розлітався у Польщі, а в Україні вперше був представлений на початку вересня на фестивалі Джаз-Коктебель.

CD таки вдався: перші ж враження від нього – це відмінна звукорежисерська робота + професійність команд та цікаве враження єдності, цілісності диску. Ніби й неодмінні передумови якісного альбому як такого, проте ж як часто можна подибувати далекі від цього результати – і не лише в Україні.
Багатий – навіть за європейськими стандартами – буклет вже викликає симпатію навіть аудіофілів зі стажем, вже не кажучи про «шеренгових» слухачів.
Цілісність цієї роботи груп справді найбільше впадає в око, і альбом завдяки цьому дуже рівно слухається, зблискучи то там, то там знайомими мотивами східнослов’янського (і не лише) фолку. Але водночас таку особливість можна – дещо парадоксально - записати і «в мінус», адже неможливо позбутися присмаку певної монотонності та стриманості, яка не була властива раннім роботам Гайдамаків, вже не кажучи про драйв та перець «Перверзії», сміливі екcперименти з традицією, з якими група підкорювала українського слухача.
Можна з великою мірою певності сказати, що попри вдале втілення проекту з VooVoo (який, безперечно, вже зараз є подією в музичному житті обох країн), цей диск продовжив започатковану у повній мірі ще альбомом «Кобзар» тенденцію орієнтування на західного слухача середнього віку, з властивими йому класичними вподобаннями у сфері фолку та world music.

(с) Максим Солодовник, жовтень 2009

публікація: www.rock.kiev.ua

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Самі Свої – Чому вниз? [2009]

Другий номерний альбом київської групи «Самі Свої», лідером якої є відомий також як рок-бард Олег Сухарєв, можна сказати, майже не забарився з виходом – попередній, нагадаю, з’явився у слухачів близько двох років тому.

За цей час, однак, дещо змінилося – від складу самої групи, деяких тенденцій на українській сцені загалом до суто суспільних процесів. Останні риси якраз і склали значною мірою тематичне підгрунтя диску «Чому вниз?».

Паралельно з його створенням у світі виник привид економічної кризи, тому серед поголівної моди на «антикризовість» певна частина нових пісень «Самих Своїх» можуть сприйматися як своєрідна рефлексія з приводу цього ганебного явища.

При цьому не варто сподіватися побачити тут щось на зразок антиглобалістського хардкору, - тематично найбільшу увагу тут приділено якраз ганьбі суто локальній, українській, своїй. Так воно справді чесніше ніби.

А от музика тут тяжіє найперше до фанку, фолк- та інді-року водночас. До того ж інді геть не інфантильного розливу а-ля Franz Ferdinand (не говоримо навіть про різномасту купу збіговиськ-одноденок, що чомусь причисляють себе до інді в Україні), нагадуючи більше почерк американців Pixies або Red Hot Chilly Peppers (особливо енергійною соло-гітарою, яка, щоправда, дещо несподівано для такої музики, але цілком прогнозовано для стилю «Самих Своїх» - навіть із врахуванням значної трансформації їхнього звуку протягом останніх двох років - у 99% партій звучить чисто).

Так само як і згадані переваги, нескладно одразу помітити і два незаперечні «мінуси» диску. По-перше, запис попри безперечний досвід і натхненну гру музикантів, таки зраджує свою малобюджетність – хоч і на фоні таких самих проблем у більшості колег-українців це не виглядає аж таким конкретним ганджем. По-друге, структура альбому крім того, що не справляє враження цілісності та послідовності, то ще й викликає значні сумніви у доцільності саме такого порядку пісень у треклісті. Перший трек, принаймні, геть не нагадує хіт, яких потенційно в альбомі як мінімум три – «До 75-річчя з Дня народження Вінні-Пуха», «Слава Україні!», «Привіз глину».
«Дністрянська» попри свою гумористичність, заслабка для статусу «заспіву» диску, адже викликає певну антипатію як навколоалкогольно-побутовим «бекграундом» , який заводить вокал у непевні експерименти з читкою та імітацією розмовних інтонацій, будучи досить середньою з точки зору аранжувань та виконавських знахідок.



Олег Сухарєв, фото з порталу rock.cn.ua

Також викликає питання манера зведення, обрана гуртом – голос Сухарєва частенько домінує над всім іншим, не будучи на ділі найкращим серед інструментів групи. Найбільшого драйву піддають згадана вже гітара Макса Коханова, скрипка Віри Бондар, саксофон Вови Рєзніка, які додають чудових, несподіваних звукових барв музиці гурту, не лише акомпануючи основній «лінії» композиції; інколи тішить також і ритм-секція незвичайним розміром чи яскравою «фішкою», як-от подибувана деколи гра слепом басиста Юри Гриняка. Найкраще було б у подібній ситуації місцями «занурити» вокал в інструментальний вихор задля «альтернативнішого» акцентування деяких логічно-смислових наголосів у текстах, уникаючи водночас певної монотонності вокальної манери, яка попри всі природні засоби виразності (інтонування, іронічність), справляє таке враження.

Розчарує також диск і прихильників жорсткого соціального року – жанру в Україні на сьогодні мертвого попри всі ризики та випробування, яких зазнають українці в щоденному житті, незважаючи на весь економічний та моральний визиск, блюзнірство з боку олігархічних зграй та їхніх посіпак. Пропорційної відповіді – брутального, нещадного хардкору/хейткору, панку чи знавісніло-озлобленого гранжу ми тут, на жаль, не знайдемо, і це не дивує, зважаючи на «ліричний» характер гурту.

Можливо, розчарування й не було б, якби соціальна тема не анонсувалась як провідна у новому альбомі, який хоч і не назвеш легким за звуком (який порівняно з попередніми піснями значно поважчав та урізноманітнився), а тексти не балансували між констатацією («Бабуся і онук» та ін.) та неагресивною, багато в чому грайливою іронією («Зустріч кандидата в народні депутати з мешканцями села Дружбанівка», «Пісенька про крадунця» та ін.) Подібні художні засоби хоч і мають немалу традицію як в українській літературі, музиці та творчості Олега Сухарєва зокрема, але навряд чи пробуджують у слухача бажання щось змінювати та боротись.

Звісно, теоретично хороший «соціальний» альбом, та ще й в сучасних умовах, має послуговуватись значно «важчим» арсеналом і саме ця невідповідність турбує в альбомі «Чому вниз?» - нам усім вже давно не до сміху. Принаймні, легкого та іронічного. Звісно, вимагати від музики того, чого в ній засадничо нема – шлях непродуктивний, але неможливо й ігнорувати власний слухацький «обрій сподівань». Отже, маємо дискурс, що дуже добре виглядав би в Україні середини 90-х, а на сьогодні, під час неоголошеної, «повзучої», однак цілком реальної війни на знищення – влади проти власного народу, виглядає дещо музейно, незважаючи на шати сучасного і безперечно драйвового звуку.

Проте, попри всі згадані суперечності, альбом дає нам багато хороших та цікавих пісень, однозначно вартих уваги та уважного слухання.
Найбільш цікавими видаються «Зустріч кандидата в народні депутати з мешканцями села Дружбанівка» (нагадує стиль «Братів Гадюкіних», вдале пародіювання передвиборної агітації, багата ритмомелодика), «До 75-річчя з Дня народження Вінні-Пуха» (швидкісність та драйв, вдалий текст, тривалість, що прийнятна навіть для радіоформату), «Слава Україні!» (відмінна інтенсивність, стьоб, гра на контрастах, одна з найтехнічніших партій саксофону в альбомі) та «Привіз Глину» (рок-кавер пісні Тризубого Стаса). Добре перемикають слухацьку увагу також своєрідні «пісні-інтермедії» «Танґо», «100% весна», «Мить».

Отже, маємо цікавий, геть не одноманітний альбом, який загалом непогано слухається, але попри це, з одного боку, демонструє досить традиційні засоби інтерпретації суспільної проблематики, із суто композиційного – нагадує більше збірку «зе бест» за певний період творчості саме через таку неоднорідність.

(с) Максим Солодовник, вересень 2009

публікація: www.rock.kiev.ua

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Обійми Дощу - Елегія [2009]

Київський гурт з оксюморонно-романтичною назвою «Обійми Дощу» на сьогодні не назвеш початківцями попри те, що «Елегія» - їхній дебютний повноформатний альбом. Це цілком зріла у творчому сенсі формація, хоча її учасники і не так багато років разом. «Обійми Дощу» досить активно концертують як в клубах, так і на фестивалях, і там (так само як і в онлайн-спільнотах) можна легко переконатися, що армія прихильників та фанів вже чимала.

Осінь вони зустрічають виходом лонгплею «Елегія», що демонструє нам, певно, найсильнішу сторону цього гурту – грунтовну, ефектну та ефективну роботу в студії. Ще навіть при слуханні різних демо, які гуляли інтернетом задовго до появи LP, часто спадало на думку, що найкраще ця музика розкриється саме у серйозному студійному втіленні.

Попри появу взимку EP «Під хмарами», хіба наївні сподівалися на швидку появу альбому. Через складність матеріалу та значну кількість інструментів, запис та підготовка до виходу «Елегії» тривали з лютого по серпень 2009 року, зі слів самих музикантів – це понад 200 годин у студії.

Влучна самохарактеристика «Обіймів Дощу» як гурту, що «грає місцями важку та сумну, але дуже ліричну музику з впливами різних стилів та напрямків» найбільш лаконічно дає поняття про природу їхнього саунду.



фото із вконтактної спільноти "Обіймів Дощу"

Варто додати, що проростає все це завдяки елегантному синтезу багатьох елементів прогресиву, неокласики, неофолку на міцній основі темно-романтичного року з відчутним впливом doom. Все це разом звучить переважно «густо», але без натяку на надмірність чи звукову атаку. Неможливо не відзначити мелодійне багатство альбому. Він не перестає тішити свого слухача красивими, виваженими і водночас сміливими у своїй різноманітності композиційними структурами, які дають змогу відчути живі почуття, що нуртують в його сутності.

Окремо варто відзначити текстову та вокальну складові диску, які грають важливу роль у враженні від нього як від цілісної, дуже особистісної історії, що веде слухача через глибини суму до флеру надії. Досить прості, незашифровані у поетичному сенсі тексти врівноважує чи не ідеальний для такого жанру вокал Володимира Агафонкіна. Власне, у простоті і певній фольковій образності текстів полягає багато в чому і їхня зворушливість.

Особливим сюрпризом є відчутне симфонічне звучання, яке уможливилось завдяки участі у записі «Елегії» запрошених музикантів Олени Нестеровської (альт) та Олександра Видрі (скрипка). Особливо вдалим такий тандем є в першій пісні «Під Хмарами», що відкриває альбом зливою динаміки та свіжості. Також у записі лонгплею, окрім «реєстрових» музикантів, брала участь Ганна Кривонос (бек-вокал).

Однозначно можна сказати, що для нашої рок-сцени «Елегія» - це справді багато в чому новий підхід до творчості, що відзначається надзвичайно високим рівнем майстерності музикантів та наполегливості у розвитку власного звуку. Але водночас впевнений, що «Обійми Дощу» не загубилися б і в радіоефірі будь-якої пристойної світової радіостнації, що надає перевагу живій музиці. Поширення дебютника насамперед «за принципом Radiohead» - безпосередньо з власного оф.сайту, безперечно, лише посилює їхній старт.

(с) Максим Солодовник, вересень 2009
публікація: www.rock.kiev.ua

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Пропала Грамота – Гонор [2009]

Пропала Грамота – Гонор (Taras Bulba Entertainment,2009)

Другий повноформатний лонгплей ансамблю подільського фундаменталу «Пропала Грамота» фани та прихильники гурту чекали менше двох років (вдалий дебютник «Цейво», нагадаю, вийшов у жовтні 2007 р.), проте дорогу «Гонору» від створення до видання не назвеш легкою.

Записано цей диск було ще навесні 2008 р., але свого видавця він знайшов аж зараз. В інтерв’ю для радіопередачі «Український рокенрол» лідер «грамотіїв» Павло Нечитайло відзначив, що недарма таким видавцем став лейбл із суто гоголівською назвою «Taras Bulba Entertainment».

Характерною особливістю виходу цього диску стало те, що український слухач дістав змогу потримати в руках «свіжак» не одразу після його виходу, адже гурт поспішав на тривалі гастролі до Чехії. Але, на щастя, встиг викласти його у повному обсязі для прослуховування на last.fm, і вже після повернення з чеської експедиції, потішив чималою кількістю як сольних концертів, так і активною участю у фестивалях, де можна було почути не лише програму «Гонору», а й зовсім нещодавно створені пісні.

Стилістично другий диск демонструє слухачеві різноманіття тенденцій та напрямків, об’єднаних рисами «фірмового почерку» «Пропалої Грамоти». Багато хто не чекав подібної структури «Гонору», пам’ятаючи багатобарвність «Цейво», однак сама група з цього приводу геть не комплексує, аргументуючи такий підхід тим, що музикантам цікаво творити в різних стилях, а не шліфувати все життя один-єдиний, посилаючись при цьому, наприклад, на багатство та розмаїття подільської природи. Отже, мода на концептуальність не обходить Нечитайла та компанію, що зовсім не заважає (радше якраз навпаки), дарувати слухачу нові, драйвові пісні та щирий, органічний саунд.

Якраз ці ознаки і є визначальними для всіх 11 нових співанок та трьох реміксів, які потрапили до складу «Гонору». Попри те, що сама група не вважає цей диск зразком альтернативної музики, неможливо не помітити в цьому твердженні елемент скромності – насправді музичне полотно «Гонору» сповнене творчих знахідок, нестандартних музичних прийомів і неповторного колориту на найрізноманітніших рівнях. Безперечно, можна говорити лише про те, що гурт не грає тут експериментал чи імпровізаційну музику, однак самобутності «Пропалій Грамоті» не позичати.

Прикметно, що чи не в кожній пісні «Гонору», уважно послухавши, можна помітити поєднання і певних традиційних елементів (насамперед фолкових) із цілком оригінальними, авторськими, які переплітаються настільки елегантно-ненав’язливо, що відразу це можна помітити лише за власним настроєм, що стрімко покращується пропорційно зануренню в альбом. Маємо справу із вигадливим та впевнено зіграним ф’южн, де рівною трапляються елементи реггей, фанку, бі-бопу, софт-року, шугейзу і навіть латиноамериканської фольк-музики, вже не кажучи про питому подільську народну основу таких пісень як «Етнопалм», «Приймак», «Кармалюк».

Далека від монолітності і текстова складова «гонорового» диску. Тут, як і з музичними стилями, гурт виражає себе так, як буде найбільш природно в кожному конкретному разі : маємо і літературну українську; і стилістично дотепний суржик супербойовику «Охраннік» чи найзагадковішого (для невтаємниченого у підтекст слухача) сонгу «Тітан», і давньоукраїнську від Грирогія Сковороди («Лежиш у гробі»), і навіть одного разу російську («С нами Бог»). Всі ці мовні пласти дуже вдало доповнюють відповідний колорит і атмосферу.

Єдине зауваження, що доводилося чути про цей диск від досвідчених колег-музикантів – це якість, власне, його запису та продуманість студійної роботи, які дехто вважає небездоганними. Звісно, йдеться лише про незначні нюанси, яких можна було б уникнути, якби гурт мав змогу попрацювати у студії над «Гонором» дещо довше.



фото з жж-спільноти «Пропалої Грамоти»

Усвідомлюють цей момент і музиканти, наголошуючи на близькості диску до живого звучання, зафіксованому за досить незначний час у студії, що, на мою думку, радше є перевагою, ніж хибою – досить згадати чудовий альбом «Провінційний джаз» гурту Рутенія 1998 року, який було записано під час радіоефіру без подальшої обробки звуку і який досі звучить на диво щиро і невимушено.

Окремо слід сказати про ремікси – їх на альбомі, як ми вже згадували, аж три. Оригінали цих «грамотних» пісень пішли у світ з «Цейво». Якщо ремікси пісень «Чайка» (Федір Хіврич) , «Куди» (Костя Бушинський, барабанщик «Пропалої Грамоти», мультиінструменталіст) належать до царини фолктроніки, ембіенту та world-music в першому разі і накладання суто електронних ефектів на «живе» звучання гурту в другому, то ремікс пісні «Місяць» від групи «Ворождень» цілком відрізняється як від них, так і загалом від всього грайливого стилістичного різнобарв’я «Гонору». Чуємо тут повільний, монотонно-ритуальний, надзвичайно похмуро-загадковий dark wave із сухим, аскетичним звучанням, гнітючо-депресивним бітом та направду конгеніальним для цього жанру вокалом, який цілком може позмагатись із «світлим» оригіналом цієї пісні. Однозначно можна сказати, що це один з найцікавіших треків «Гонору».

У роботі над піснями брали участь також запрошені музиканти, яких зовсім небагато – і, звісно, жодних «зірок», якими заведено в Україні хизуватися. Серед тих, хто долучився - Дмитро Скобєлєв (один з перших реперів Кам’янця-Подільського, бек-вокал у «Титані»), тромбоніст Олександр Чаркін (у «Сові»), а також дівочі бек-вокали Наталі Какаркіної та Юлі Миронової («Охраннік», «Лежиш во гробі»). Окремо слід сказати про участь Марії Микитівни Співак, яка вчила Павла Нечитайла співу та народним пісням ще змалечку. Хоч вона, на превеликий жаль, і не дожила до студійної фіксації альбому, гурт включив фрагменти її домашніх записів до таких треків як «Приймак» і «Кармалюк».

Підсумовуючи сказане, можна певно сказати, що він має всі шанси стати одним з найсильніших релізів року.

(с) Максим Солодовник, серпень 2009

публікація: журнал Культреванш, #1, листопад 2009, с.27-29,
http://www.kultrevansh.com/

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

КОМУ ВНИЗ – Реформація: 25 Пунктів [2009]

КОМУ ВНИЗ – Реформація: 25 Пунктів
(додаток до журналу «Перехід IV», No. 13 2009)

Ні, це зовсім не новий альбом культової київської команди, але – їхня нова збірка, яка вийшла дещо неочікувано для багатьох, особливо на фоні багаторічного чекання на анонсований вихід свіжого повнотривалого студійника («IDEM») та концертного DVD (наживо у львівській Опері 01/12/ 2006 р.)

Спосіб її виходу у світ досить цікавий, незвичний для України – маємо диск-додаток до найновішого числа журналу «Перехід IV». Оминаючи зміст та стиль його текстів, маємо зазначити, що подібна практика з поширення власної музичної творчості (особливо різноманітних компіляцій) нерідко трапляється і в інших країнах – певно, багато хто з нас пригадує нещодавній реліз Sigur Ros – «We play Endlessy» у складі відомого тижневика.

Однак такий підхід водночас є амбівалентним: апелюючи до уваги ширшої, ніж, приміром, на власних концертах, авдиторії – тобто насамперед не лише до фанів та людей, що знають гурт давно, - можна набути як нових прихильників-однодумців, так і зустрітися з байдужістю до своєї музики. Отже, вже навіть з цього можна сказати, що подібний реліз потребує впевненості у важливості та цінності власного «меседжу» і водночас його чи не універсального, глибинного змісту. Не певен, чим саме мотивувалися того разу видатні ісландці, а от «КОМУ ВНИЗ» цих рис якраз не позичати.

Центральною особливістю «реформаційного» доробку є переплетенння добре відомих пісень гурту з уривками ведичної «Бхагавад-ґіти» (мелодекламацією в українському перекладі Миколи Ільницького) - найважливішої сакральної книги індоарійської культури. Харизматичний голос Андрія Середи гідно актуалізує давні з походження та вічні за своїм значенням настанови. Переплетення це здійснено в цілком правильний спосіб – на початку кожного (окрім першого, де є хрестоматійний вірш Богдана-Ігоря Антонича «Молитва») з 13 треків звучить короткий текст на незначному інструментальному фоні, співвідносячись водночас з композицією на зразок епіграфа в літературі. Таким чином, мудрість «"Бхагавад-Ґіти"» не проходить навіть повз тих слухачів, які цікавляться насамперед музичною складовою. Варіант дещо малоймовірний (як на слухачів «КОМУ ВНИЗ»), та все ж він свідчить про добру продуманість компіляції.

Також цю ж рису можна помітити і в якісному (а подекуди ще й відчутно модернізованому порівняно з попередніми – навіть альбомними - версіями) зведенні та аранжуванні. Щоправда, це не стосується всіх композицій (і навіть не більшості), але таке оновлення безперечно підсилило музику високого духу, додало їй войовничості. Цікаво, що одразу після прослуховування свіжого диску пригадалося одне з недавніх інтерв’ю з Андрієм Середою, в якому він згадував саме такий вектор розвитку саунду «КОМУ ВНИЗ» як дуже важливий для гурту.

Ще однією важливою прикметою нового релізу «Кому Вниз» є поява студійних версій пісень, що належать до найновішого – електронно-індастріального – періоду творчості. Частина з них, зрештою, була відома як з концертів, так і з mp3-записів, які «ходили» в різній якості серед прихильників, особливо після появи офіційної mp3-добірки «Кому Вниз» на початку 2006 року ( «Шива», «Ліра», «Нива»); частина взагалі видається вперше – «Мажа-віра», «Білі демони», «Заповіт Арійській Людині». Текст останньої в цьому ряді композиції – вірш Ред’ярда Кіплінга в перекладі Дмитра Донцова . На мою думку, присутність її саме наприкінці збірки є дуже доречною, адже її прості та мудрі слова змінюють дискурс образів та символів (більшість пісень диску) на мову конкретних настанов. Як нескладно здогадатися, останній трек збірки – «Від Києва до Ольстера».

Насамкінець варто зазначити, що ця збірка виглядає не менш цілісною роботою за всі попередні. Окрім того, «КОМУ ВНИЗ» тут гідно впоралися як з дещо експериментальним жанром (поєднання пісень з мелодекламацією, які, до того ж, мають значні відмінності в поетиці), так і з ідейною складовою такого поєднання. Отже, цей цілком самостійний та самоцінний «аудіододаток» , що вже починаючи з обкладинки закликає «до глибин, до коренів, до першоджерел Віри», слід було б визнати чи не найпотужнішим українським музичним релізом за перше півріччя 2009 року. Звісно, зважаючи на малу кількість новинок у цій галузі, вартість подібної оцінки дещо знижується, але «КОМУ ВНИЗ» завжди роблять музику, яку слухатимуть незалежно від чисел на календарі.

(с) Максим Солодовник, липень 2009
публікація: www.rock.kiev.ua

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com