KRIEGSHETZER - Panzer vorwärts (2011)

Навряд чи хтось з обізнаних слухачів сьогодні сумнівається в потужності українського black metal : самими релізами харківських корифеїв стилю можна обставити немалу полицю. Проте вихід альбому групи, що грає націонал-соціалістичний блек (NSBM) є справді рідкісним явищем для наших реалій. Причини цього різні і загалом зрозумілі : мала кількість націонал-соціалістів серед українських музикантів ; низький рівень популярності цих ідей (в масштабах всього суспільства) на пострадянському просторі, де побутовий алкоголізм, лінь і жадоба до наживи не один рік домінують над будь-якими ідеями взагалі ; зрештою – банальна цензура євробюрократів, які створюють митцям додаткові перешкоди. Та і в самому середовищі українських правих є люди із найрізноманітнішими музичними смаками, частина з яких взагалі не слухає екстремальну музику. Однак андеграундість ніколи не шкодила black metal-групам, часто будучи прикметною ознакою їхнього протистояння суспільним нормам та стереотипам, без якого black metal, за великим рахунком, - просто ще один з численних музичних стилів.

Групу KRIEGSHETZER сформували Anders та Taragorm навесні 2009 року в місті Донецьку. Влітку 2010 року було записано повноформатник "Panzer vorwärts". В грудні 2010 року було підписано контракт з німецьким лейблом ''Darker Than Black Records'' на випуск альбому.

Складно оминути увагою дебютник KRIEGSHETZER – окрім непересічного саунду (про який йтиметься далі), його вирізняє повністю німецькомовна лірика. Вона в цьому альбомі однозначно на своєму місці – це тексти німецьких військових пісень періоду Другої світової війни. Це сприяє переконливості – навряд чи сучасному автору вдалося б наблизитись до автентичного тексту.

В музичному плані "Panzer vorwärts" являє собою надзвичайно агресивний і швидкісний блек з різким і суворим вокалом, що звучить в середньому діапазоні. Прикметно, що в ньому не чути недоречних тут істеричних інтонацій. Композиціям цього лонгплею властиві водночас як досить аскетичний набір інструментів (лише гітари, вокал, бас і барабани), так і вражаюча густота звучання – особливо цьому сприяє висока швидкість і шалені бластбіти живих барабанів . Попри це, альбом не назвеш одноманітним, адже одразу помітна продуманість композицій, в яких є місце досить непростим елементам, які не шкодять цілісності матеріалу. Впевнений саунд команди підкреслює гарна робота звукорежисера : вся ця штурмова міць звучить не лише виразно, а й забалансовано. Думаю, читач вже здогадується, що на такому диску не може бути жодного «мєдляка» чи ембіентних «привалів». Чого хотілось би більше – це соло-гітари.

Чесність, безкомпромісність і надзвичайна енергійність – характерні риси цього альбому. "Panzer vorwärts" - справді чоловіча музика, яка може сподобатися навіть тим, хто не захоплюється блеком (досить дивно писати це про альбом, якому не бракує традиційних ознак цього стилю). "Panzer vorwärts" не пройшов повз увагу світової музичної преси, зокрема авторитетного часопису Ablaze.

Звісно, ліберали і фани комуністичного минулого навряд відчують силу музики цих донеччан, але всі інші мають змогу відкопати його в інтернеті, а також замовити на CD за адресою : kriegshetzer@ukr.net

© Максим Солодовник, липень 2011

Публікація: www.rock.kiev.ua

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора. З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Трекліст:

01. Unser Rommel
02. Der Gott
03. Flamme Empor
04. Wenn Alle Untreu Werden
05. Hohe Nacht Der Klaren Sterne
06. Schwarz Ist Unser Panzer
07. Mutspruch
08. Mutter
09. Kameradschaft
10. Einmal Im Jahr
11. Panzerlied

KRIEGSHETZER
Panzer vorwärts
Darker Than Black Records
2011

Тотем – Ком у горлі (2011)

Нестандартність і оригінальне мислення – риси, що завжди вирізняли незалежну музику. Але не лише ці ознаки привертають нашу увагу до цьогорічного альбому київського проекту Тотем, який є продуктом сольної творчості Володимира Кучинського.

Ком у горлі анонсовано як завершальний у немалій дискографії Тотему, що веде свій відлік від 2004 року. Сам Володимир каже, що ідеї та напрацювання, які він отримав за роки роботи над "Тотемом", неодмінно знайдуть своє місце у музиці групи Ворождень. ( Як перший зі сторонніх осіб, хто вже почув демо-версію альбому Neue Ordnung, робота над яким зараз триває на їхній студії, можу це підтвердити.)

Це, звісно, зовсім не означає, що «Ком у горлі» чимось поступається своїм попередникам, - навпаки, він відкриває нам нове звучання, досі незнане для «Тотему». Витриманий у стилістиці альтерантивного року/неоромантики/«нової хвилі», він суттєво відрізняється від попередніх альбомів, які мали електронне звучання, останнім часом – техно-індустріального штибу. Інструменти відповідно також переважають «живі», зокрема й барабани, які є ще однією окрасою нового доробку.

«Ком у горлі» подекуди нагадує то деякі альбоми «Ворождня», то навіть «пізній» Dead Faith , що, зрештою, не є дивиною, адже проекти поєднує між собою спільний фронтмен і провідний автор. Однак «Ком у горлі» сподобається і тим, хто досі за ними не слідкував - мелодії цього альбому не можуть залишити байдужими, а порівняти його саунд можна, наприклад, з пізніми дисками Dolphin, ще більш доречні паралелі з The Cure. Однак настрій альбому переважно є далеким від густих сутінок російського генія – якщо спробувати описати його у двох словах, то це меланхолійна романтика, створити яку допомагають поетично майстерні тексти пісень. Усім цим неможливо не перейнятися тим, хто має вуха та мистецьке чуття. До того ж, я не пригадую настільки ж цікавого українського альбому у схожій стилістиці.

Все перераховане результує у велике слухацьке задоволення – попри невелику тривалість диску (трохи більше 33 хвилин). Кожна з 9 пісень відрізняється своєрідністю – «прохідних номерів» тут нема, а от хітів вдосталь (особливо гарними є перший і останній треки). Дістати альбом дуже просто – наразі він вийшов як інтернет-реліз.

© Максим Солодовник, червень 2011

Публікація: www.rock.kiev.ua

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Мертвий Півень – Радіо Афродита (2011)

Безперечно, це один з релізів, на які український слухач найбільше чекав цієї весни.
Десятий повноформатник легендарного «Мертвого Півня» майже цілком складається з переспівів найрізноманітніших пісень і вперше (!) не містить жодного треку на слова Юрія Андруховича. Однак, ані перше, ані друге не можна назвати мінусами.

«Афродита» – короткохвильова (43 м) радіостанція УПА, організована влітку 1943 р. для ознайомлення західного світу з боротьбою ОУН. Розгромлена НКВД 7 квітня 1945 р. «Радіо Афродита» – це спроба реконструкції того, що було знищене. Спроба уявити, що радіостанцію з такими позивними не розгромили у 1945 році і вона працює досьогодні.

Альбом із таким партизанським лейтмотивом містить всього одну пісню власне партизанської тематики («Машинґвери»), переважну більшість інших складають пісні про любов, серед яких такі знані гіти як «Гуцулка Ксеня», «А ми удвох» (дуетом з Андрієм Середою з «КОМУ ВНИЗ»), «Минає день, минає ніч». Попри те, що Місько Барбара у декількох інтерв’ю попереджав, що новий альбом є радше «інтелігентною» поп-музикою в рок-прочитанні, все одно аж до самого моменту «здибанки» зі свіжим релізом не полишала надія на те, що в ньому таки буде пара пісень героїчної тематики – та ж «Лента за лентою» чудово «вписалася» б до альбому з такою назвою. Однак задум його інакший.

Відкриває диск енергійна «Ой Марічко, чичері», яка через свою досить стандартну композицію (куплет-гітарний штурм-куплет) та аж ніяк не видатний фольклорний текст, є номером відверто прохідним (хоч і добре зіграним). Проте далі трекліст цілком складається зі справжніх гітів, першим з яких є чудовий дует з Середою.
«Гуцулка Ксеня» - одна з найпопулярніших пісень на концертах «півнів» вже не один рік, хоча в записі була доступна лише на live-альбомі «Вибраний народом». Студійне її втілення артистичне і перфектне, пісня звучить багатше. Четвертий номер диску – «Ми – хлопці з Бандерштадту», як легко здогадатися, є кавер-версією батярської пісні «Братів Гадюкіних». Попри давню симпатію до «гадів», цей кавер мені подобається навіть більше за оригінал – замість стьобних інтонацій Кузі і дещо розслабленого саунду маємо бадьорий, рОковий, батярсько-хуліганський трек.

(кадр з промо-фотосесії до альбому, фото Кирила Кислякова)

«Минає день, минає ніч» Миколи Мозгового (як і «Гуцулку Ксеню») хто тільки не співав з українських музикантів (особливо естрадних), але версія «Мертвого Півня» настільки сильна, що порівнювати її можна хіба з оригіналом. Переспів звучить характерно - саунд групи впізнається з перших акордів. «Над морем» Володимира Іваюска уже давно належить до репертуару «півнів» - в альбомі «Шабадабада» (1998) вона була швидшою і не такою атмосферною. Перевага однозначно на боці нового треку, хоча партії інструментів практично не змінилися. Переосмислення раніше записаних композицій, як бачимо, теж буває цікавим.

«О, панно Інно» (на вірш Павла Тичини) – шикарна лірична пісня, зі слухання якої (у виконанні Віктора Морозова) в Міська Барбари, за його ж словами, взагалі виникло бажання співати. Йдеться про сольний акустичний альбом Віктора Морозова, що вийшов на вінілі 1989 року. Версія «півнів» заспівана без нього, хоча певною мірою їм вдалося надолужити це на цьогорічному львівському «Прокиданні з Мертвим Півнем», на яке завітав старший колега. Пісня, безперечно, належить до перлин у доробку групи.
«Машинґвери» - єдина власне партизанська пісня «Радіо Афродити». Прямолінійний, народний текст її нагадує нам, як слід чинити зі зрадниками і сексотами, а рок-саунд їй дуже личить (дивно, що досі нікому з рок-музикантів не спало думку з нею поескпериментувати).

Знайшлося місце і для пісні на слова Сергія Жадана – до того ж, це справжній вальс («Я помру від застуди»). Як сказав Місько Барбара, пісня вийшла «петлюрівською» і попри всю приблизність такого порівняння, воно є доречним.
Десятий і останній трек «Радіо Афродити» («Шахтарочка») є стьобним, а місцями і відверто знущальним переспівом продукту недолугого радянського агітпропу (такий прийом вже траплявся у творчості ранніх «півнів»). До того ж задум хитрий : мета цього стьобу стає зрозумілою лише наприкінці пісні.

Отже, «Радіо Афродита» - це обрамлені двома розважальними треками вісім шедеврів, що слухаються жадібно і кайфово. До того ж з точки зору звукозапису цей «ефір» можна назвати найкращим диском групи, принаймні протягом «цифрової» епохи. Саунд гармонійний і соковитий, звукорежисерам респект.

© Максим Солодовник, травень 2011

Публікація: www.rock.kiev.ua

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

KHORS - Return to Abandoned (2010)

Харківська група KHORS ще від своїх початків демонструє нам оригінальний стильовий почерк, який вирізняє її з-поміж багатьох інших, що творять приблизно в тому ж фарватері. За останні роки він суттєво еволюціонував від оригінального паган-блеку до не менш своєрідного pagan metal, що було виразно помітно вже в альбомі Mysticism (2008), а найновіший доробок групи, що втілився у Return to Abandoned, засвідчує розвиток закладеного в альбомі-попереднику стилю, але вже на новому рівні.

Новий альбом, що вийшов наприкінці 2010 року одразу на двох різних лейблах – американському та російському, привертає до себе увагу вже починаючи з назви. Як знаємо, повернення у фізичному та мисленнєвому світі – не одне й те саме. Семантика назви альбому, як і його (традиційно для KHORS) англомовні тексти, говорить нам саме про філософський аспект цього поняття.

Дуже багато аспектів «Return to Abandoned» свідчать про те, що цей альбом наразі є найкращим в усьому доробку групи. Поєднання динаміки раннього The Flame Of Eternity's Decline з атмосферністю «Mysticism» тут виглядає не як проста сума складників, а органічне переплетення досить жорсткого вокалу з майже арт-роковими соло клавішних, акустичних та електричних гітар - і все це з вигадливими, цікавими аранжуваннями, дещо несподіваною (особисто для мене) піднесеністю та романтичністю. Особливо в плані композиторської майстерності варто відзначити найдовший тут трек - «The Seas Burn of Omnipotence», який є справжньою перлиною свіжого альбому.

Диск, хоч, на мою думку, і не несе з собою приголомшуючого катарсису, слухається на одному диханні та лишає по собі стійке враження, що він є найбільш цілісною та зрілою студійною роботою команди.
Безсумнівно, «Return to Abandoned» виводить групу на новий етап творчості, поставивши планку професійності як ніколи високо.

© Максим Солодовник, березень 2011

Публікація: www.rock.kiev.ua

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Drudkh – Microcosmos [2009]

Цю рецензію було написано ще у травні 2010 року, але через певні організаційно-технічні проблеми публікую її лиш зараз. Попри цей момент, вона не втратила своєї актуальності.

Юліус Евола ще у 60-роках минулого століття в одній зі своїх найвідоміших книжок («Осідлати тигра») загалом оцінював стан сучасного мистецтва (маючи на увазі насамперед модерн) як цілковиту деградацію – порівняно з мистецтвом традиційних часів. А найважливішою ознакою такого стану, який він розглядав як логічну складову загальноєвропейського цивілізаційного занепаду, вважав «тенденцію до відображення так званих «душевних переживань», які є характерним вираженням жіночої ментальності, яка не бажає знати нічого про рівень, на якому діють великі історичні та політичні сили, і через свою хворобливу чутливість (…) намагається знайти прихисток у світі приватного суб’єктивного життя художника, визнаючи цінність лише за тим, що може бути цікавим з естетичної та психологічної точок зору.»

Звісно, якщо говорити як про теперішній музичний мейнстрім у найширшому розумінні терміна, так і про великою мірою фальшиву «альтернативу», то ця заувага з роками стала лише більш актуальною та слушною - сьогодні у цьому нескладно переконатись. Однак так само очевидною є наявність приємних винятків з цієї закономірності, які вказують нам на те, що теза барона Еволи, проте, не має абсолютної слушності.

Про один з цих винятків якраз і йдеться наразі. Вихід нового повноформатного альбому однієї з найбільш помітних і, на думку багатьох, найкращої в українському black metal групи Drudkh (із незмінним Романом Саєнком на чолі неї) наприкінці 2009 року став значною подією для слухачів, що цінують силу справжньої музики.

Альбом «Microcosmos» - потужний і практично бездоганний реліз одразу з кількох точок зору. Найперше, на що звертаєш увагу – це абсолютно вражаючий, суперпрофесійний саунд цього диску - навіть як для «Drudkh» з їхньою повсякчас якісною студійною роботою. Якщо поглянути на цей аспект ретроспективно, у контексті дискографії групи, то слід відзначити баланс у саунді «Microcosmos» атмосферної складової (яка так тішить, скажімо, у ранньому альбомі «Autumn Aurora» [2004]) та відмінної енергії рифів і ритмічних структур, які багато де у новому альбомі чітко вказують на свою чітку спорідненість з прогресив-блеком. З цієї точки зору «Microcosmos» можна назвати однозначно вдалою роботою та новим словом в еволюції стилю групи, який міниться то атмосферністю ранніх альбомів групи, то відчайдушною надривністю дисків «Лебединий Шлях» [2005] чи «Кров у наших криницях» [2006], то акустичною стриманістю «Пісень скорботи і самітності» [2006] і т.ін. І в усьому цьому різноманітті почерк «Drudkh» завжди є впізнаваним.

Тематика і настрій альбому «Microcosmos» цілком відповідають його назві і завдячують цим чотирьом поезіям більш чи менш відомих сьогодні великих українських поетів (Івана Франка, Олега Ольжича, Богдана Рубчака, Олега Зуєвського). Такий вибір текстів виглядає як естетична опозиція до частого серед багатьох black metal-проектів текстів низького рівня, які нерідко пишуться самими музикантами, для яких така творчість не є органічною, що видно і з «шаблонів жанру», і з елементарного браку фантазії, які бачимо в таких «саморобних» текстах. Водночас це засвідчує високий світоглядний рівень Drudkh та особисто Романа Саєнка, адже сучасні українські музиканти, що надихаються вітчизняною класичною та й навіть модерною поетичною спадщиною – явище настільки ж рідкісне, як і відрадне. І для різноманітної екстремальної музики у цій спадщині – майже незвідана, невідкрита досі глибина, про яку багато хто не підозрює. Наочним свідченням цієї тези є, приміром, надзвичайної краси альбоми Drudkh на вірші Тараса Шевченка та Олега Ольжича («Лебединий Шлях» [2005] та «Відчуженість» [2007] відповідно), окремі їхні пісні на вірші Ліни Костенко, Олександра Олеся, Юрія Клена ( «Кров у наших криницях» [2006] ) – і , як бачимо, ця прекрасна тенденція триває.

Тексти українських поетів-класиків у поєднанні з унікальним оформленням альбомів, в якому використані картини знаних художників минулого, виглядає тим більше привабливо як дієва історико-мистецька тяглість, що поєднує різні часові площини і актуалізує нашу класику, що набуває у цьому контексті оновленого і нерідко дивовижно іманетного звучання – приміром, як це відбувається із бунтівним козацьким духом Шевченкової поезії.

Повертаючись до атмосфери альбому «Microcosmos», не можна не помітити, що її виразною домінантою є почуття меланхолійного-сумовитого спектру, а провідними тематичними модусами його поезій – безжальний час та хід життя, побачені саме з трагічного «мікрокосмосу» душі поета, що відчуває подібні явища завжди безпомилково виразно та об’ємно. І невелика кількість текстів ув альбомі зовсім не заважає йому бути вражаюче багатим як з боку тропів (поетичних засобів виразності), так і з боку ідейно-тематичної глибини – перо майстрів вкотре засвідчує свою ефективність та культурне значення.

Структура треклісту альбому «Microcosmos» також дуже цікава : короткі «фолк-ембіентні» вступний та завершальний треки (запозичені уривки з українського фільму «Атентат», композитор Володимир Гронський), що звуться «Минулі дні» та «Вдовина скорбота», з чотирма оригінальними black metal-композиціями між ними. Подібне рішення теж є однозначно вдалим, воно дає альбому додатковий шарм і підкреслює цілісність його концепції.

Помітною ознакою нового диску є відмінні від попередніх принципи зведення музичного матеріалу, що виражається насамперед у більш виразному акценті на ритм-секції, ніж це було досі, яка тут розвивається переважно у середньотемповому як для такої музики руслі, і в специфічному звучанні вокалу, який попри навіть більшу ніж дотепер експресивність, більш «занурений» в інструментальні «полотна», а відповідно майже не піддається однозначному розумінню на слух без паралельного читання текстів. Це, втім, не становить проблеми в епоху інтернету, не кажучи вже про власників оригінальних дисків з буклетом. Назване - ознаки зазначеного тут вище балансу атмосферності та ритмічності. Ці риси відрізняють «Microcosmos» від альбому «Лебединий Шлях» з його виразним і ядучим вокалом (який цілком суголосний трагічній соціально-історичній тематиці) і загальною брутальністю подачі.

Не знаю, що сказав би видатний мислитель-традиціоналіст барон Евола про «Microcosmos», якби був зараз серед нас, але жодної індивідуалістичної інфантильності у месиджі цієї музики не відчутно – лише різнобічний екзистенційний біль, приголомшуюче майстерно спроектований на слухача засобами музики та поезії. А Drudkh, що досі більш відомий за кордоном, ніж в Україні (де ще не видано жоден з альбомів групи) безперечно, знову вдалося зробити диск, що посідає гідне місце в історії української музики, перевершуючи водночас абсолютну більшість її теперішніх зразків. Залишається сподіватись, що серед музичних проектів Романа Саєнка Drudkh залишатиметься основним і надалі, адже він того вартий.

© Максим Солодовник, травень 2010

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Тотем - Синдром 2012 [2010]

Попри світові тенденції, в Україні електронний рок і сьогодні не належить до стилів, які активно розвиваються. Так само, якщо говорити про загальну картину, не надто помітні спроби синтезувати його з іншими напрямками попри часте використання електронних інструментів та засобів обробки звуку в записі альбомів «живих» груп. Проект «Тотем», який вже не перший рік творить лідер груп Ворождень та Dead Faith Володимир Кучинський, являє собою приємний виняток з такої практики.

Тотем заслуговує на увагу не лише меломанів, а й ширшого кола слухачів, уже хоча б з трьох вагомих причин: якісний електронний саунд, переплетення кількох стилів, яке водночас вдало уникає як еклектики, так і надмірної експериментальності, а також талановиті україномовні тексти, яким властиві точність та лаконізм образів.

Сам Володимир Кучинський так каже про історію «Тотему» :

Проект "Тотем" цілком можна вважати дітищем "Помаранчевої революції"...доки революціонери революціонували по майданах, у нас відбувалася революція в мізках! І тому, замість іти кричати "...Ющенко, Ющенко!..", для нас було цілком логічно використати кіпу вільного часу для студійної роботи над проектом, ідея якого була проста, як двері - зробити поп-музику інтелектуальною і справді цікавою.

Звичайно ж, ми не обмежували себе строгими жанровими рамками і мішали стилі, як бетон у бетономішалці. Найвагомішим на наше звучання був вплив техно-індустріальної музики часів 80-х, що відразу ж позначилося на першому альбомі 2004 року "Парадокс вільного падіння". Попри усю його "сирість" він визначив основний напрямок проекту.
2005-2006 роки стали часом пошуків та експериментів, від нео-романтики до постпанку. Головним чином ми прагнули створити "настроєву" музику, легку для сприйняття, поетичну і інтелектуальну водночас. Таке прагнення вилилося згодом у найромантичніший наш альбом "Тотем 2007".

Сучасний саунд проекту здебільшого ж тяжіє до індастріалу, а тексти насичені екологічною та пост-апокаліптичною тематиками. Та попри це яскравою ниткою через усю музику проходить її танцювальна складова.»

Практично з перших треків нового диску «Синдром 2012» стає зрозуміло, що на сьогодні це найкращий та водночас найрізноманітніший альбом «Тотему», який, до того ж, увібрав вдалі риси попередників.

Тим, хто ще його не чув, можна справді позаздрити – «альбом-катастрофа» (як його представлено на оф.сайті «Тотему») не лише на всі 100 відповідає власній тематичній концепції, дуже вдалий з композиційної точки зору, але і має досить незначну тривалість (трохи більше 35 хвилин) – все ці якості забезпечують слухання його «на одному диханні». Годі й говорити, що такий диск, одного разу зустрівшись зі своїм слухачем, точно не припадатиме пилом в його фонотеці.
Останній вислів, звісно, досить образний, оскільки альбом, як і більшість незалежної музики в Україні, не видавався на фізичному носії, поширюючись виключно завдяки інтернету.

Поза сумнівом, «Синдром 2012» належить до найкращих українських релізів 2010 року, а у своїй негустозаселеній стильовій ніші реально не має конкурентів. Кожен із 10 його треків є водночас цілком самостійною піснею, яка залишає по собі яскраві враження, а декотрі є справжніми хітами («З висоти», «Старий мій знайомий пиздець», «Ніч довжиною в життя»). Навіть порівнюючи ці хіти, можна помітити, наскільки різноманітним є звучання і тематика альбому. «Ніч довжиною в життя», приміром, - одна з найкращих у світі пісень про кохання, - навіть на порозі наступаючого хаосу для нього знаходиться місце й час. До речі, ця пісня так і проситься в руки до талановитого кліпмейкера, але відзняти вдалий кліп на неї було б дуже складно – мистецьку планку тут поставлено високо.

Багата настроєва та стильова суміш – від жорстких ритмів техно-індастріалу до повільної, «камерної» лірики, від заскочено-зачудованого погляду на глобальні катаклізми та ледь вловну іронію – до надривного відчаю, у який цілком віриш, якби не одне «але»…

За словами автора проекту, цей альбом є своєрідною реакцією на істерію жовтої преси, інтернету та навіть кіна довкола календаря індіанців Майя та 2012 року, яка відома кожному сучаснику. Більше того, великою мірою він писався «по приколу», хоча стьоб тут можна вловити хіба зрідка (як-от у треку «Летить…»), і то не надто очевидно. Хоча, зрештою, це не така й дивовижа, адже причина й результат у творчості одне за одного «не відповідають». І чим щиріший та багатогранніший результат творчої роботи – тим краще для слухача.

Насамкінець скажу, що 2011 рік почався із несподіваної новини про закриття проекту незабаром – після релізу останнього альбому, що дістав назву Ком у горлі, і наразі активно готується до виходу. Таким чином пан Кучинський сподівається приділяти більше уваги своїм основним групам, але запевняє, що творчі здобутки «Тотему» «обов’язково знайдуть своє місце у музиці та звуці «Ворождня». Судячи з двох промо-треків майбутнього альбому, це рішення не лише не вплине негативно на його матеріал, а й відкриє нам оновлений «Тотем», який матиме справжній рок-саунд, і навіть барабани в ньому будуть вперше не електронними. Слідкуйте за новинами на офіційному сайті проекту, чекати лишилося не так і довго.

© Максим Солодовник, січень 2011

Публікація: www.rock.kiev.ua

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Drudkh – Пригорща зірок (Handful of Stars) [2010]

Група Drudkh, культова для слухачів як в Україні, так і в багатьох країнах світу, є унікальним явищем як в усій українській музиці загалом, так і в контексті харківського блек металу. Почувши про котрийсь її новий реліз, можна, геть не вагаючись, замовляти його собі на матеріальному носії – CD чи вінілі, адже рідкісна розкіш полягає в тому, що Drudkh – це завжди найвищий рівень, який щоразу, починаючи з другого свого альбому-шедевру «Autumn Aurora» (2004), перевершує всі сподівання. Попри немасовий статус такої музики в сучасному, багато в чому ганебно здеградованому, суспільстві, попит на їхні альбоми серед тих, хто розуміється на справжньому мистецтві, достоту нестримний – вони видаються і перевидаються на авторитетному Season of Mist, незважаючи на відомий всім сьогоднішній занепад прибутковості рекордингової галузі, не кажучи вже про неміряне поле інтернет-слухачів.

Для унікального стильового почерку групи, в якому є і натурфілософія перших двох альбомів («Forgotten Legends» (2003), «Autumn Aurora» (2004) ), і абсолютно відчайдушна атмосфера альбомів «Лебединий Шлях» (2005), «Кров у наших криницях» (2006), «Відчуженість» (2007), злютована з лірикою українських поетів-класиків ; і навіть мінімалістично-акустичний, багато в чому фолковий альбом «Пісні скорботи і самітності» (2006), минулорічний диск «Microcosmos» став своєрідним синтезом відомих та нових для Drudkh елементів - із традиційно вражаючим результатом.

І от, менш ніж через рік по виході «Microcosmos», у вересні 2010 року з’являється на світ «Пригорща зірок / Handful of Stars», а за місяць до цього офіційного релізу альбом ще й просочується у непоганій якості в інтернет – щоправда, спершу без бонусного EP. Такий витік інформації лише підігрів інтерес до нового диску, адже після його прослуховування не лишалося жодного сумніву в тому, що він – своєрідна революція для саунду Drudkh.

Записана навесні 2009 року, «Пригорща зірок» справді дуже несхожа на своїх попередників, незважаючи на те, що кожен альбом цієї групи має своє виразне обличчя. В новому альбомі подекуди трапляються окремі композиційні елементи, що можуть нагадати «Microcosmos», але вони не впливають на загальну картину, яка чітко засвідчує суттєвий відхід Drudkh від блекового звучання та виразну інтерференцію цього оновленого стилю групи з рисами пост-металу і шугейз-думу. Особливо важливо зазначити, що названі зміни жодним чином не вплинули на вокальну манеру, властиву Drudkh і на загальну продуману складність композицій. Вокал, традиційно колосально далекий від «чистого», у новому контексті, позбавленому щільного гітарного шквалу, звучить настільки несподівано виразно і розбірливо, як ніколи досі. Сміливі експерименти на цьому не закінчуються – гітарний саунд, зазнавши серйозних змін, часто підкидає тут справжні несподіванки для давніх слухачів, які при цьому органічно вписуються в оновлене звучання. Приміром, гітарний мотив у середині «Ореолу з сутінок» зробив би честь навіть монстрам гранджу.

Важливими особливостями нового альбому, що одразу звертають на себе увагу, є його переважно розмірений темп і цілковита відсутність будь-яких фолкових елементів – як на рівні семплів-запозичень, так і в самих композиціях. Intro («Холодні краєвиди») та Outro («Слухаючи тишу») цього разу є вкрай мінімалістичними і короткими творами, без яких, однак, складно, уявити «Пригорщу зірок» - альбом, традиційно для Drudkh, написаний вкрай цілісно, і який відповідно найкраще слухати від початку до кінця. Уважне слухання цей диск сповна віддячує, занурюючи до своєї системи образів і надовго відбиваючи охоту слухати когось іще.

Так само незвичний, як і оновлене звучання, дизайн цього альбому, автором якого, як і малюнків у ньому, є художник Fursy Teyssier, який працював, наприклад, над оформленням дисків тих же Alcest, з якими так часто тепер порівнюють «Пригорщу зірок». Містично-фентезійний характер оформлення, звісно, є симпатичним і цікавим, проте дуже несподіваним в контексті Drudkh, які досі, як знаємо, завжди надавали перевагу фотографіям української природи та картинам класичних художників. Наскільки він відповідає настрою та тематиці альбому, також можна небезпідставно сперечатись, але сама по собі професійність поза сумнівом.

Композиція нового альбому є дуже стрункою : чотири досить епічні треки в обрамленні зі згаданих аскетичних Intro та Outro. Авторів лірики цього разу всього два : Олекса Стефанович та Святослав Гординський – обидва маловідомі в сучасній Україні, практично не перевидані та не досліджені через постколоніальні чинники та українську лінь, обидва з суворого XX століття, обидва – постаті великого масштабу та значення.
Поезія «Пригорщі зірок», написана в інтервалі 1923-1943 рр., вочевидь дібрана з гарним смаком та розумінням задуму альбому, попри «подвійне» авторство, становить ідейно-тематичну та стилістичну єдність. Їхній монументально-епічний і водночас лаконічний, класичний стиль та тематична домінанта непримиренної боротьби нагадують нам специфіку творчості самого Олега Ольжича – їхнього сучасника та однодумця, в поезіях якого не знайдемо ні сентиментальності, ні нарікань, яких було аж забагато в українській літературі доби романтизму. Кредо цього, «зовсім іншого» (за визначенням Євгена Маланюка), нового – в ментальному і в творчому сенсі - покоління вдало сформулював у своєму вірші «Ольжич» сам спостережливий Олекса Стефанович :

Багато він був більш,
ніж сірий і камінний його вірш.
Не тільки бо вознесла на прапорі,
а й в серці йому випекла мета
ту заповідь, що кликала все д’горі :
«Одвага. Непохитність. Чистота.»

Не можемо, однак, не згадати про єдину ваду свіжого альбому – в кількох місцях вокал трохи переінакшує оригінал поетичного тексту, ви це зрозумієте, послухавши альбом та порівнявши почуте з текстами в його буклеті. Шкода, що ці помилки з якихось причнин не виявили на стадії запису і лишили невиправленими.



Новий альбом вийшов одночасно з бонусним ЕР Slavonic Chronicles, який містить дві кавер-версії (груп Sacreligium та Master’s Hammer), що саме по собі є сенсацією, бо досі Drudkh ніколи не видавали каверів, до того ж другий з них має польський текст, а в стильовому сенсі вони є своєрідним букетом рис різних альбомів групи, який, однак, далекий від строкатості і справляє солідне враження. Кавер на пісню культових для польського блеку «Sacreligium» звучить взагалі значно потужніше за оригінал – як за якістю запису, так і суто в композиторському сенсі.

«Пригорща зірок / Handful of Stars» - великий здобуток і водночас колосальна інтрига в плані непередбачуваності стильового розвитку групи, джерело великої естетичної втіхи, що впливає і на думки, і на емоції. Звісно, хочеться, щоб він лишався окремішнім експериментом, не переростаючи в новий магістральний напрям їхньої музики, адже Drudkh завжди вміють уникати самоповторів.

© Максим Солодовник, листопад 2010

Публікація: www.rock.kiev.ua

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com