Drudkh – Microcosmos [2009]

Цю рецензію було написано ще у травні 2010 року, але через певні організаційно-технічні проблеми публікую її лиш зараз. Попри цей момент, вона не втратила своєї актуальності.

Юліус Евола ще у 60-роках минулого століття в одній зі своїх найвідоміших книжок («Осідлати тигра») загалом оцінював стан сучасного мистецтва (маючи на увазі насамперед модерн) як цілковиту деградацію – порівняно з мистецтвом традиційних часів. А найважливішою ознакою такого стану, який він розглядав як логічну складову загальноєвропейського цивілізаційного занепаду, вважав «тенденцію до відображення так званих «душевних переживань», які є характерним вираженням жіночої ментальності, яка не бажає знати нічого про рівень, на якому діють великі історичні та політичні сили, і через свою хворобливу чутливість (…) намагається знайти прихисток у світі приватного суб’єктивного життя художника, визнаючи цінність лише за тим, що може бути цікавим з естетичної та психологічної точок зору.»

Звісно, якщо говорити як про теперішній музичний мейнстрім у найширшому розумінні терміна, так і про великою мірою фальшиву «альтернативу», то ця заувага з роками стала лише більш актуальною та слушною - сьогодні у цьому нескладно переконатись. Однак так само очевидною є наявність приємних винятків з цієї закономірності, які вказують нам на те, що теза барона Еволи, проте, не має абсолютної слушності.

Про один з цих винятків якраз і йдеться наразі. Вихід нового повноформатного альбому однієї з найбільш помітних і, на думку багатьох, найкращої в українському black metal групи Drudkh (із незмінним Романом Саєнком на чолі неї) наприкінці 2009 року став значною подією для слухачів, що цінують силу справжньої музики.

Альбом «Microcosmos» - потужний і практично бездоганний реліз одразу з кількох точок зору. Найперше, на що звертаєш увагу – це абсолютно вражаючий, суперпрофесійний саунд цього диску - навіть як для «Drudkh» з їхньою повсякчас якісною студійною роботою. Якщо поглянути на цей аспект ретроспективно, у контексті дискографії групи, то слід відзначити баланс у саунді «Microcosmos» атмосферної складової (яка так тішить, скажімо, у ранньому альбомі «Autumn Aurora» [2004]) та відмінної енергії рифів і ритмічних структур, які багато де у новому альбомі чітко вказують на свою чітку спорідненість з прогресив-блеком. З цієї точки зору «Microcosmos» можна назвати однозначно вдалою роботою та новим словом в еволюції стилю групи, який міниться то атмосферністю ранніх альбомів групи, то відчайдушною надривністю дисків «Лебединий Шлях» [2005] чи «Кров у наших криницях» [2006], то акустичною стриманістю «Пісень скорботи і самітності» [2006] і т.ін. І в усьому цьому різноманітті почерк «Drudkh» завжди є впізнаваним.

Тематика і настрій альбому «Microcosmos» цілком відповідають його назві і завдячують цим чотирьом поезіям більш чи менш відомих сьогодні великих українських поетів (Івана Франка, Олега Ольжича, Богдана Рубчака, Олега Зуєвського). Такий вибір текстів виглядає як естетична опозиція до частого серед багатьох black metal-проектів текстів низького рівня, які нерідко пишуться самими музикантами, для яких така творчість не є органічною, що видно і з «шаблонів жанру», і з елементарного браку фантазії, які бачимо в таких «саморобних» текстах. Водночас це засвідчує високий світоглядний рівень Drudkh та особисто Романа Саєнка, адже сучасні українські музиканти, що надихаються вітчизняною класичною та й навіть модерною поетичною спадщиною – явище настільки ж рідкісне, як і відрадне. І для різноманітної екстремальної музики у цій спадщині – майже незвідана, невідкрита досі глибина, про яку багато хто не підозрює. Наочним свідченням цієї тези є, приміром, надзвичайної краси альбоми Drudkh на вірші Тараса Шевченка та Олега Ольжича («Лебединий Шлях» [2005] та «Відчуженість» [2007] відповідно), окремі їхні пісні на вірші Ліни Костенко, Олександра Олеся, Юрія Клена ( «Кров у наших криницях» [2006] ) – і , як бачимо, ця прекрасна тенденція триває.

Тексти українських поетів-класиків у поєднанні з унікальним оформленням альбомів, в якому використані картини знаних художників минулого, виглядає тим більше привабливо як дієва історико-мистецька тяглість, що поєднує різні часові площини і актуалізує нашу класику, що набуває у цьому контексті оновленого і нерідко дивовижно іманетного звучання – приміром, як це відбувається із бунтівним козацьким духом Шевченкової поезії.

Повертаючись до атмосфери альбому «Microcosmos», не можна не помітити, що її виразною домінантою є почуття меланхолійного-сумовитого спектру, а провідними тематичними модусами його поезій – безжальний час та хід життя, побачені саме з трагічного «мікрокосмосу» душі поета, що відчуває подібні явища завжди безпомилково виразно та об’ємно. І невелика кількість текстів ув альбомі зовсім не заважає йому бути вражаюче багатим як з боку тропів (поетичних засобів виразності), так і з боку ідейно-тематичної глибини – перо майстрів вкотре засвідчує свою ефективність та культурне значення.

Структура треклісту альбому «Microcosmos» також дуже цікава : короткі «фолк-ембіентні» вступний та завершальний треки (запозичені уривки з українського фільму «Атентат», композитор Володимир Гронський), що звуться «Минулі дні» та «Вдовина скорбота», з чотирма оригінальними black metal-композиціями між ними. Подібне рішення теж є однозначно вдалим, воно дає альбому додатковий шарм і підкреслює цілісність його концепції.

Помітною ознакою нового диску є відмінні від попередніх принципи зведення музичного матеріалу, що виражається насамперед у більш виразному акценті на ритм-секції, ніж це було досі, яка тут розвивається переважно у середньотемповому як для такої музики руслі, і в специфічному звучанні вокалу, який попри навіть більшу ніж дотепер експресивність, більш «занурений» в інструментальні «полотна», а відповідно майже не піддається однозначному розумінню на слух без паралельного читання текстів. Це, втім, не становить проблеми в епоху інтернету, не кажучи вже про власників оригінальних дисків з буклетом. Назване - ознаки зазначеного тут вище балансу атмосферності та ритмічності. Ці риси відрізняють «Microcosmos» від альбому «Лебединий Шлях» з його виразним і ядучим вокалом (який цілком суголосний трагічній соціально-історичній тематиці) і загальною брутальністю подачі.

Не знаю, що сказав би видатний мислитель-традиціоналіст барон Евола про «Microcosmos», якби був зараз серед нас, але жодної індивідуалістичної інфантильності у месиджі цієї музики не відчутно – лише різнобічний екзистенційний біль, приголомшуюче майстерно спроектований на слухача засобами музики та поезії. А Drudkh, що досі більш відомий за кордоном, ніж в Україні (де ще не видано жоден з альбомів групи) безперечно, знову вдалося зробити диск, що посідає гідне місце в історії української музики, перевершуючи водночас абсолютну більшість її теперішніх зразків. Залишається сподіватись, що серед музичних проектів Романа Саєнка Drudkh залишатиметься основним і надалі, адже він того вартий.

© Максим Солодовник, травень 2010

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Тотем - Синдром 2012 [2010]

Попри світові тенденції, в Україні електронний рок і сьогодні не належить до стилів, які активно розвиваються. Так само, якщо говорити про загальну картину, не надто помітні спроби синтезувати його з іншими напрямками попри часте використання електронних інструментів та засобів обробки звуку в записі альбомів «живих» груп. Проект «Тотем», який вже не перший рік творить лідер груп Ворождень та Dead Faith Володимир Кучинський, являє собою приємний виняток з такої практики.

Тотем заслуговує на увагу не лише меломанів, а й ширшого кола слухачів, уже хоча б з трьох вагомих причин: якісний електронний саунд, переплетення кількох стилів, яке водночас вдало уникає як еклектики, так і надмірної експериментальності, а також талановиті україномовні тексти, яким властиві точність та лаконізм образів.

Сам Володимир Кучинський так каже про історію «Тотему» :

Проект "Тотем" цілком можна вважати дітищем "Помаранчевої революції"...доки революціонери революціонували по майданах, у нас відбувалася революція в мізках! І тому, замість іти кричати "...Ющенко, Ющенко!..", для нас було цілком логічно використати кіпу вільного часу для студійної роботи над проектом, ідея якого була проста, як двері - зробити поп-музику інтелектуальною і справді цікавою.

Звичайно ж, ми не обмежували себе строгими жанровими рамками і мішали стилі, як бетон у бетономішалці. Найвагомішим на наше звучання був вплив техно-індустріальної музики часів 80-х, що відразу ж позначилося на першому альбомі 2004 року "Парадокс вільного падіння". Попри усю його "сирість" він визначив основний напрямок проекту.
2005-2006 роки стали часом пошуків та експериментів, від нео-романтики до постпанку. Головним чином ми прагнули створити "настроєву" музику, легку для сприйняття, поетичну і інтелектуальну водночас. Таке прагнення вилилося згодом у найромантичніший наш альбом "Тотем 2007".

Сучасний саунд проекту здебільшого ж тяжіє до індастріалу, а тексти насичені екологічною та пост-апокаліптичною тематиками. Та попри це яскравою ниткою через усю музику проходить її танцювальна складова.»

Практично з перших треків нового диску «Синдром 2012» стає зрозуміло, що на сьогодні це найкращий та водночас найрізноманітніший альбом «Тотему», який, до того ж, увібрав вдалі риси попередників.

Тим, хто ще його не чув, можна справді позаздрити – «альбом-катастрофа» (як його представлено на оф.сайті «Тотему») не лише на всі 100 відповідає власній тематичній концепції, дуже вдалий з композиційної точки зору, але і має досить незначну тривалість (трохи більше 35 хвилин) – все ці якості забезпечують слухання його «на одному диханні». Годі й говорити, що такий диск, одного разу зустрівшись зі своїм слухачем, точно не припадатиме пилом в його фонотеці.
Останній вислів, звісно, досить образний, оскільки альбом, як і більшість незалежної музики в Україні, не видавався на фізичному носії, поширюючись виключно завдяки інтернету.

Поза сумнівом, «Синдром 2012» належить до найкращих українських релізів 2010 року, а у своїй негустозаселеній стильовій ніші реально не має конкурентів. Кожен із 10 його треків є водночас цілком самостійною піснею, яка залишає по собі яскраві враження, а декотрі є справжніми хітами («З висоти», «Старий мій знайомий пиздець», «Ніч довжиною в життя»). Навіть порівнюючи ці хіти, можна помітити, наскільки різноманітним є звучання і тематика альбому. «Ніч довжиною в життя», приміром, - одна з найкращих у світі пісень про кохання, - навіть на порозі наступаючого хаосу для нього знаходиться місце й час. До речі, ця пісня так і проситься в руки до талановитого кліпмейкера, але відзняти вдалий кліп на неї було б дуже складно – мистецьку планку тут поставлено високо.

Багата настроєва та стильова суміш – від жорстких ритмів техно-індастріалу до повільної, «камерної» лірики, від заскочено-зачудованого погляду на глобальні катаклізми та ледь вловну іронію – до надривного відчаю, у який цілком віриш, якби не одне «але»…

За словами автора проекту, цей альбом є своєрідною реакцією на істерію жовтої преси, інтернету та навіть кіна довкола календаря індіанців Майя та 2012 року, яка відома кожному сучаснику. Більше того, великою мірою він писався «по приколу», хоча стьоб тут можна вловити хіба зрідка (як-от у треку «Летить…»), і то не надто очевидно. Хоча, зрештою, це не така й дивовижа, адже причина й результат у творчості одне за одного «не відповідають». І чим щиріший та багатогранніший результат творчої роботи – тим краще для слухача.

Насамкінець скажу, що 2011 рік почався із несподіваної новини про закриття проекту незабаром – після релізу останнього альбому, що дістав назву Ком у горлі, і наразі активно готується до виходу. Таким чином пан Кучинський сподівається приділяти більше уваги своїм основним групам, але запевняє, що творчі здобутки «Тотему» «обов’язково знайдуть своє місце у музиці та звуці «Ворождня». Судячи з двох промо-треків майбутнього альбому, це рішення не лише не вплине негативно на його матеріал, а й відкриє нам оновлений «Тотем», який матиме справжній рок-саунд, і навіть барабани в ньому будуть вперше не електронними. Слідкуйте за новинами на офіційному сайті проекту, чекати лишилося не так і довго.

© Максим Солодовник, січень 2011

Публікація: www.rock.kiev.ua

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Drudkh – Пригорща зірок (Handful of Stars) [2010]

Група Drudkh, культова для слухачів як в Україні, так і в багатьох країнах світу, є унікальним явищем як в усій українській музиці загалом, так і в контексті харківського блек металу. Почувши про котрийсь її новий реліз, можна, геть не вагаючись, замовляти його собі на матеріальному носії – CD чи вінілі, адже рідкісна розкіш полягає в тому, що Drudkh – це завжди найвищий рівень, який щоразу, починаючи з другого свого альбому-шедевру «Autumn Aurora» (2004), перевершує всі сподівання. Попри немасовий статус такої музики в сучасному, багато в чому ганебно здеградованому, суспільстві, попит на їхні альбоми серед тих, хто розуміється на справжньому мистецтві, достоту нестримний – вони видаються і перевидаються на авторитетному Season of Mist, незважаючи на відомий всім сьогоднішній занепад прибутковості рекордингової галузі, не кажучи вже про неміряне поле інтернет-слухачів.

Для унікального стильового почерку групи, в якому є і натурфілософія перших двох альбомів («Forgotten Legends» (2003), «Autumn Aurora» (2004) ), і абсолютно відчайдушна атмосфера альбомів «Лебединий Шлях» (2005), «Кров у наших криницях» (2006), «Відчуженість» (2007), злютована з лірикою українських поетів-класиків ; і навіть мінімалістично-акустичний, багато в чому фолковий альбом «Пісні скорботи і самітності» (2006), минулорічний диск «Microcosmos» став своєрідним синтезом відомих та нових для Drudkh елементів - із традиційно вражаючим результатом.

І от, менш ніж через рік по виході «Microcosmos», у вересні 2010 року з’являється на світ «Пригорща зірок / Handful of Stars», а за місяць до цього офіційного релізу альбом ще й просочується у непоганій якості в інтернет – щоправда, спершу без бонусного EP. Такий витік інформації лише підігрів інтерес до нового диску, адже після його прослуховування не лишалося жодного сумніву в тому, що він – своєрідна революція для саунду Drudkh.

Записана навесні 2009 року, «Пригорща зірок» справді дуже несхожа на своїх попередників, незважаючи на те, що кожен альбом цієї групи має своє виразне обличчя. В новому альбомі подекуди трапляються окремі композиційні елементи, що можуть нагадати «Microcosmos», але вони не впливають на загальну картину, яка чітко засвідчує суттєвий відхід Drudkh від блекового звучання та виразну інтерференцію цього оновленого стилю групи з рисами пост-металу і шугейз-думу. Особливо важливо зазначити, що названі зміни жодним чином не вплинули на вокальну манеру, властиву Drudkh і на загальну продуману складність композицій. Вокал, традиційно колосально далекий від «чистого», у новому контексті, позбавленому щільного гітарного шквалу, звучить настільки несподівано виразно і розбірливо, як ніколи досі. Сміливі експерименти на цьому не закінчуються – гітарний саунд, зазнавши серйозних змін, часто підкидає тут справжні несподіванки для давніх слухачів, які при цьому органічно вписуються в оновлене звучання. Приміром, гітарний мотив у середині «Ореолу з сутінок» зробив би честь навіть монстрам гранджу.

Важливими особливостями нового альбому, що одразу звертають на себе увагу, є його переважно розмірений темп і цілковита відсутність будь-яких фолкових елементів – як на рівні семплів-запозичень, так і в самих композиціях. Intro («Холодні краєвиди») та Outro («Слухаючи тишу») цього разу є вкрай мінімалістичними і короткими творами, без яких, однак, складно, уявити «Пригорщу зірок» - альбом, традиційно для Drudkh, написаний вкрай цілісно, і який відповідно найкраще слухати від початку до кінця. Уважне слухання цей диск сповна віддячує, занурюючи до своєї системи образів і надовго відбиваючи охоту слухати когось іще.

Так само незвичний, як і оновлене звучання, дизайн цього альбому, автором якого, як і малюнків у ньому, є художник Fursy Teyssier, який працював, наприклад, над оформленням дисків тих же Alcest, з якими так часто тепер порівнюють «Пригорщу зірок». Містично-фентезійний характер оформлення, звісно, є симпатичним і цікавим, проте дуже несподіваним в контексті Drudkh, які досі, як знаємо, завжди надавали перевагу фотографіям української природи та картинам класичних художників. Наскільки він відповідає настрою та тематиці альбому, також можна небезпідставно сперечатись, але сама по собі професійність поза сумнівом.

Композиція нового альбому є дуже стрункою : чотири досить епічні треки в обрамленні зі згаданих аскетичних Intro та Outro. Авторів лірики цього разу всього два : Олекса Стефанович та Святослав Гординський – обидва маловідомі в сучасній Україні, практично не перевидані та не досліджені через постколоніальні чинники та українську лінь, обидва з суворого XX століття, обидва – постаті великого масштабу та значення.
Поезія «Пригорщі зірок», написана в інтервалі 1923-1943 рр., вочевидь дібрана з гарним смаком та розумінням задуму альбому, попри «подвійне» авторство, становить ідейно-тематичну та стилістичну єдність. Їхній монументально-епічний і водночас лаконічний, класичний стиль та тематична домінанта непримиренної боротьби нагадують нам специфіку творчості самого Олега Ольжича – їхнього сучасника та однодумця, в поезіях якого не знайдемо ні сентиментальності, ні нарікань, яких було аж забагато в українській літературі доби романтизму. Кредо цього, «зовсім іншого» (за визначенням Євгена Маланюка), нового – в ментальному і в творчому сенсі - покоління вдало сформулював у своєму вірші «Ольжич» сам спостережливий Олекса Стефанович :

Багато він був більш,
ніж сірий і камінний його вірш.
Не тільки бо вознесла на прапорі,
а й в серці йому випекла мета
ту заповідь, що кликала все д’горі :
«Одвага. Непохитність. Чистота.»

Не можемо, однак, не згадати про єдину ваду свіжого альбому – в кількох місцях вокал трохи переінакшує оригінал поетичного тексту, ви це зрозумієте, послухавши альбом та порівнявши почуте з текстами в його буклеті. Шкода, що ці помилки з якихось причнин не виявили на стадії запису і лишили невиправленими.



Новий альбом вийшов одночасно з бонусним ЕР Slavonic Chronicles, який містить дві кавер-версії (груп Sacreligium та Master’s Hammer), що саме по собі є сенсацією, бо досі Drudkh ніколи не видавали каверів, до того ж другий з них має польський текст, а в стильовому сенсі вони є своєрідним букетом рис різних альбомів групи, який, однак, далекий від строкатості і справляє солідне враження. Кавер на пісню культових для польського блеку «Sacreligium» звучить взагалі значно потужніше за оригінал – як за якістю запису, так і суто в композиторському сенсі.

«Пригорща зірок / Handful of Stars» - великий здобуток і водночас колосальна інтрига в плані непередбачуваності стильового розвитку групи, джерело великої естетичної втіхи, що впливає і на думки, і на емоції. Звісно, хочеться, щоб він лишався окремішнім експериментом, не переростаючи в новий магістральний напрям їхньої музики, адже Drudkh завжди вміють уникати самоповторів.

© Максим Солодовник, листопад 2010

Публікація: www.rock.kiev.ua

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Nokturnal Mortum – Голос Сталі [2009]

З перших треків цього диску досвідченому слухачеві стає зрозуміло, що «Голос Сталі» - то багато в чому нова сторінка творчості харківських авторитетів блек-металу. Окрім традиційних для їхньої музики останніх кількох років симфонічного звучання з фолковими елементами, рідновірської тематики та світосприйняття, «Голос Сталі» демонструє нам помітну інтерференцію блек-металу означеного штибу з прогресивом та арт-роком. Хоча особливо виразно цю тенденцію чути в аранжуваннях клавішних, вона, безперечно, впливає і на загальну структуру композицій.

Цей процес однозначно пішов на користь альбому – він справді різноманітний, небанальний і цікавий. Більше того, цю музику цікаво слухати навіть тоді, коли текст пісні до неї «не дотягує». На жаль, абстрагуватись від текстових особливостей доводиться тут не раз : у пісні «Шляхом Сонця» маємо дієслівні рими, що є моветоном для гарного поетичного тексту, а пісня «Україна» за всієї своєї щирості таки дещо затягнута за часом, її приспів встигає набриднути. В такі моменти краще звертати більшу увагу на інструментальну частину альбому. Звісно, це зовсім не означає, що тексти позбавлені поетичних знахідок – чого вартий хоча б перший рядок в альбомі : «Співала нам сталь / про війну, про печаль…»

Одразу помітною також є особливість, яку можна назвати однією з сильних сторін альбому: усі інструменти тут чути реально рівномірно, жоден з них відчутно не акцентується, відповідно маємо водночас «густе» та гармонійне звучання, яке відповідає переважно баладному жанру пісень «Голосу Сталі». Екстремальне, потужне звучання інструментів становить необхідний до цього явища контраст – звукорежисерська робота близька до досконалості.

Попри те, що альбом складається всього з семи пісень та одного інструментального інтро (де можна почути трембіту), його тривалість є значно більшою за одну годину, адже пісні втілено справді епічно – група тут нікуди не поспішає, хоч і звучить подекуди швидкісно. Однойменний до назви альбому другий трек – безперечний хіт і одна з найкращих пісень групи.

Окремо варто сказати про буклет. Попри певну еклектичність, що проглядає з його сторінок, головні візуальні теми добре прочитуються, і єдиною його суттєвою вадою можна назвати те, що між зрозумілістю та естетичністю шрифтів група обрала естетику. Дрібні руноподібні літери там дуже складно розібрати, і якщо з назвами треків усе зрозуміло, то з прочитанням нових для слухача текстів раз по раз виникають пробуксовки.

Великою і приємною несподіванкою є майже суцільна україномовність текстів нового альбому – в ньому лише одна пісня російською, що є однозначним свідченням прогресу групи, адже українська група має співати насамперед українською мовою, та ще й така національно свідома, як сучасна Nokturnal Mortum. Хочеться сподіватись, що ця тенденція стане для них доброю традицією і Nokturnal Mortum здобуватиме нових прихильників як в Україні, так і за кордоном.

© Максим Солодовник, жовтень 2010

публікація: www.rock.kiev.ua

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail:
gycel86(равлик)gmail.com

Blood of Kingu - Sun in the House of the Scorpion [2010]

«Sun in the House of the Scorpion» - не просто ще одна українська музична свіжина, це другий повноформатний альбом найновішого з проектів Романа Саєнка – визнаного (в тому числі й далеко за кордонами України) харківського майстра блек-металу ( Drudkh, Hate Forest), знаний і його сольний dark ambient-проект Dark Ages.

Blood of Kingu в цьому багатому контексті має своє окреме місце і призначення, і також починався як one-man-band, адже вся музика та всі партії інструментів дебютного альбому, що вийшов 2007 року і мав кілька видань на різних носіях , створені та записані Романом Саєнком особисто.

Проте, другий альбом, який зараз перед нами, є вже «продуктом» колективної творчості майже всіх теперішніх учасників Drudkh. Попри всю силу і незвичайність альбому De Occulta Philosophia, його наступнику такий склад однозначно пішов на користь. Крім трохи довшого хронометражу і такій самій цілісності та чіткій відпрацьованості навіть найменших звукових деталей, новий альбом демонструє нам розвиток закладеного на «De Occulta Philosophia» особливого стилю, при збереженні всіх помітних «фішок» дебютника : шаманський саунд, скажені ритми, «багатошарові» гітари, жваві перкусії між треками, які поєднують їх в єдине полотно.

Назва групи натхненна шумерською, єгипетською та індо-арійською міфологією. Кінгу - бог у вавилоно-аккадській міфології, він був вбитий богом Мардуком, щоб з його крові створити людство. Вже звідси починаються відмінності між Hate Forest, Drudkh та Blood of Kingu - кожна з цих груп має власну, лише їй властиву специфіку. Проте більше парелелей в саунді при бажанні можна знайти між Hate Forest та Blood of Kingu.

Така своєрідна семантика назви зумовлює і особливості саунду проекту в обох альбомах, які вирізняють його не лише серед всього огрому різноманітного блеку, а й серед проектів Романа Саєнка та компанії. Найприкметнішими рисами, які довзоляють говорити про особливий стиль цих альбомів є особливий «шаманський», нерозбірливий, але від того чи не більш харизматичний вокал, який має на меті не ідейно-смислове «навантаження», а драйв та атмосферу; дуже цікаві гітарні мотиви, з яких, попри всю потужність, а подекуди й брутальність та натиск, досить складно виокремити якісь найбільш помітні через їх своєрідну поліфонію; та ритм-секцію, яка далеко не завжди звучить швидкісно та агресивно, що однак, є частиною вдало втіленого задуму.

Єдине, що є сумнівним у цьому релізі – кавер на Beherit, точніше кажучи, сама його присутність – якість музики, звісно, поза конкуренцією. Одна річ – міфологія та рефлексії щодо містики та оккультизму, інша – респекти в бік групи, яка стоїть на позиціях сатанізму як з точки зору естетики, так і суто ідеологічно. Думаю, харківські «священні монстри» могли б обійтися як без жанрово-стильових стереотипів, так і без суто релігійних фішок, які в контексті такого альбому виглядають дивно. Зі змістовою заангажованістю цього треку все цілком зрозуміло хоча б з його тексту, де є рядки «Ave Satan, Ave Lucifer» і таке інше, подані з усією серйозністю та пафосом. Це схоже на щось, що надто попахує релігійною заангажованістю та пропагандою, що дещо псує гарні враження від альбому. Але це трохи розлоге зауваження стосується суто текстової частини – сам по собі кавер не слабший за інші треки нового диску.

Отже, «Sun in the House of the Scorpion», який привертає увагу вже використаною в його дизайні картиною Здислава Бексінскі, переважно оминаючи стереотипи жанру, поєднує в собі силу та споглядальність, перевершуючи сподівання тих, хто має почути його вперше.

© Максим Солодовник, жовтень 2010

публікація: www.rock.kiev.ua

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Gamardah Fungus - The Way To Build Your Future [2010]

«The Way To Build Your Future» - перший повноформатник дніпропетровського дуету з химерною назвою. Попри це музиканти, що його творять, далеко не новачки у цій справі. Гітарист із псевдонімом Absurd Maers пограв мало не в десятку груп найрізноманітнішої спрямованості – від тріп-хопу до панку, а електронник Ігор Ялівець може бути відомий українському слухачу як один із засновників скажено експериментального нойз-проекту Submatukana.

Найперший офіційно виданий трек проекту з’явився на світ минулої осені у складі спліту з проектом Voida. Він називався «Requiem For A Summerman» (з присвятою Єгору Лєтову) і змусив чітко запам’ятати їх саме завдяки тим рисам, які насамперед помітні і в повноформатному альбомі : меланхолійність саунду, мінімалізм, значна повільність у розвитку композиції, певна похмурість, стриманість і циклічне переплетіння («на території» експериментального дроун-ембіенту) гітарної мелодики – з одного боку та електронного нойзу, «польових записів» і навіть радянських аналогових синтезаторів - з іншого. І якщо на згаданому спліті електронна складова була попри всю свою красу все більше вдалим обрамленням і доповненням гітарних тем, то на альбомі вони взаємодіють значно тісніше. Як влучно охарактеризував результат інший рецензент цього альбому, Ігор Сидоренко, це «електронний нойз, на фоні якого гітарист неквапливо перебирає струни». Іноді цей звук достатньо «густий» для того, щоб пригадались класичні релізи тієї ж Nadja, але фішка тут не в експерименті як такому – головним у цьому альбомі є занурення в його атмосферу.

Настрій, що створює слухання цього диску, можна вважати вдалим для роздумів, спогадів та глибокої медитації. Окремо слід відзначити вдале використання в альбомі «польових записів» - коли ви прослухаєте диск, ця теза стане цілком зрозумілою.

Приємно зустріти такий зрілий реліз, що викликає багато асоціацій (наприклад візуальних образів) і своєю унікальністю в українському контексті засвідчує те, що наша експериментальна музика дуже непогано розвивається навіть без відчутної до неї уваги з боку слухачів, яким симпатичніші більш звичні форми музичної творчості. Як кажуть самі музиканти Gamardah Fungus, проект живе і творить «без амбіцій на тотальну знаменитість, але заради душевного блага її потенційних прихильників».

© Максим Солодовник, вересень 2010

публікація: www.rock.kiev.ua

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Hexenmeister - ... and Life in Insomnia [2010]

Перед нами дебютний повноформатник досі практично невідомого, непублічного one-man-бенду, виданий, до того ж, на дуже молодому, незалежному, андеграундному українському лейблі ARX Productions, що спеціалізується на найрізноманітнішій «темній» музиці – від авангардного, депресивно-меланхолійного блеку до фьюнерал думу, дум-дезу та сладжу.
Виходу альбому передував у поточному році самвидавний спліт з Bergrizen, з якого досвідчений слухач також міг скласти уяву про високу перспективність проекту.

Вражаюча, відчайдушна, надривна атмосфера крайнього напруження душевних сил та вигадливі, новаторські, експериментальні структури композицій – прикметні риси альбому. Попри те, що якісний запис сучасний слухач сприймає як належне, відзначимо, що альбом більш ніж переконливий і з цієї точки зору. Не так часто можна почути такий саунд у one-man-бенду, що видає свій перший альбом.

«... and Life in Insomnia» вирізняє стильовий симбіоз, який, однак, завдяки композиторському талантові не виглядає як еклектична строкатість. Тут водночас спостерігаємо і елементи пост-блек-металу (експериментальні структури копозицій), і більш традиційного блеку (височезний, досить швидкий і часто протяжний скрімінг, до речі, дуже впевнений), депресив-блеку (екзистенційна тематика пісень і загальний настрій), які разом складають тут явище меланхолійного блеку, і елементи більш віддалених стилів – приміром, ритм-секція своїм напором цілком виразно нагадує хардкор. Гітари, з якими інколи корелюють фоном клавішні, тут є впевненою основою всієї музики альбому і вони найрізноманітніші : від швидких і простих блекових акордів до густої, майже шугейзової «стіни» звуку та пронизливих соло, подекуди тут «знайшося місце» навіть для акустичної гітари (приміром, у «Silence is Broken» її партія натякає на неокласику), і для деяких цілком «чистих» мелодійних мотивів (як у вступі до «Where You will Stop, and I'll Keep Falling» ). Сольні ж партії є особливою прикрасою цього альбому, хоч їх загалом не так і багато. Попри те, що емоції тут «через край» , цей диск цікаво слухати навіть з суто композиційної точки зору. Прикінцевий трек, що є кавер-версією, сприймається загалом як бонус, але з точки зору стильового симбіозу та звучання не відрізняється від оригінальної частини дебютника.

Диск слухається на одному диханні, має як продуману загальну структуру, так і справді майстерне втілення навіть найменших звукових «фішок» та деталей, що свідчить про те, що ця робота зроблена з душею. Цим релізом проект із харизматичною назвою Hexenmeister довів нам , що сумніватись у його славному майбутньому зовсім не варто, і вже сьогодні його можна вважати якщо не «лідером сцени», (бо її в нас для цього напряму екстремальної музики поки нема), то зразком для українських музикантів, що зважаться продовжити експерименти з синтезом цих стилів. З іноземних проектів - як паралель більш настроєва, ніж стилістична, спадає на думку перший альбом французького «Pensees Nocturnes» - теж, до речі, one-man-бенду.

Насамкінець варто сказати, що попри звичну для сьогодення практику онлайн-релізів, цей альбом вийшов на диску (як і решта релізів цього лейблу), до того ж його оформлення таке ж нетипове й асоціативне, як і музика, а отже він безперечно стане окрасою вашої фонотеки.

© Максим Солодовник, вересень 2010

публікація: www.rock.kiev.ua

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com