max_solodovnyk

Королівські Zайці – Серце Місяць (2011)

2011-12-19T06:37:00.000-08:00

Диск із такою поетичною назвою, виданий восени, став третім у дискографії відомої, хоч і несправедливо недооціненої слухацьким загалом львівської групи. Водночас він є всього другим студійним альбомом в їхньому доробку (його попередник - «Казки королівства A’ Маzох» - вийшов 2002 року). Ті, хто чекав на його вихід попри всі затримки з випуском (лейбл спочатку планував «місячний» реліз на травень), не розчарувались у сподіваннях почути сильний, ліричний рок-альбом. Тривала робота «зайців» над новою плитою дала чудовий результат, який неможливо не відчути навіть скептикам : «Серце Місяць» сповнений талановитих мелодій та нефальшивої романтики, яка пробуджує в його слухача немало емоцій та дослівно інтимних переживань. Досягати такого ефекту музикантам допомагає не лише композиторський талант і професійна робота звукорежисерів, завдяки якій альбом звучить зріло, а й гарний смак до поезії, що від самих початків творчого життя «Королівських Zайців» є їхньою фірмовою рисою, а якщо бути зовсім точним – їхньої лідерки та вокалістки Лесі Герасимчук, яка до того ж є автором музики та аранжувань. Поетичні джерела нового альбому найрізноманітніші : від маловідомих сучасних українських поетів до Лесі Українки, Ґійома Аполлінера, Олександра Олеся, Володимира Сосюри.

Окрім того, що склад групи за 9 років зовсім не змінився, стилістично музика «Королівських Zайців» також не зазнала змін – їхній почерк одразу читається. Попри це, звукова палітра нових пісень стала значно багатшою, неможливо не помітити й те, як «Королівські Zайці» виросли в композиторському плані, адже саме це, а не висока кількісна продуктивність, вирізняє серйозні проекти з-поміж багатьох інших.

Трекліст вочевидь також є добре продуманим, адже «Серце Місяць» слухається «на одному диханні». Щоправда, загадкою є те, чому три останні пісні в ньому позиціонуються як бонуси при тому, що це не кавери, ремікси чи переаранжовані давні пісні (пара треків останнього типу є в «основній» частині цього альбому), а цілком самостійні нові композиції. Але цей дрібний незрозумілий факт, звісно, не може зіпсувати нам враження від лонгплею, якому так щедро наділено потенційних хітів («Замість сонця», «Лускунчик», Під мостом Мірабо»). А вдалий асектичний дизайн диску з гібридним небесним тілом на обкладинці лише підкреслює факт, що перед нами – один з найбільш вдалих українських рок-альбомів року, що минає.

© Максим Солодовник, грудень 2011

Публікація: www.rock.kiev.ua

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора. З питань співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Трекліст:

01. Пісні такі
02. Голубка
03. Серце Місяць
04. Замість сонця
05. А би я
06. Тінь
07. Ілюзії
08. Лускунчик
09. Дні без сонця
10. Іскра
11. Під мостом Мірабо
12. Мій сон
13. Йо-хо-хо

Королівські Zайці
Серце Місяць
Наш Формат
2011

Burzum, Soror Dolorosa, Screenatorium, Брати Блюзу, КораЛЛі

2011-11-17T12:41:00.000-08:00

Читайте мій новий огляд цьогорічних альбомів на сайті журналу Тиждень:

Burzum – Fallen

Soror Dolorosa - Blind Scenes

Screenatorium – Flyentists

Брати Блюзу - The City That Never Sleeps

КораЛЛі – Є!

Далі буде.

© Максим Солодовник, листопад 2011

З питань співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Arditi, Deutsch Nepal, Old Silver Key, Ворождень, Qarpa

2011-10-03T13:42:00.000-07:00

Кілька днів тому я започаткував нову щомісячну рубрику на сайті журналу Тиждень. Читайте перший огляд про такі альбоми :

Arditi - Leading The Iron Resistance

Deutsch Nepal - Amygdala

Old Silver Key - Tales Of Wanderings

Ворождень - Neue Ordnung

Qarpa - & I Made A Man

Далі буде.

© Максим Солодовник, жовтень 2011

З питань співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Кroda – Schwarzpfad (Чорнотроп) (2011)

2011-07-29T20:28:00.000-07:00

Напевно, ніколи досі фани «Кроди» і металхеди всього світу не чекали так сильно на реліз нового альбому. Одразу після недавнього виходу з групи Вітерзгіра (її донедавна основного композитора) для слухацького загалу було загадкою, куди рухатиметься «Крода» у своїй творчості, як вона звучатиме. «Чорнотроп» дає нам вичерпну відповідь, адже це не лише майстерний, а й дуже талановитий і сильний альбом, який багато хто вже небезпідставно вважає шедевром. Злий, щирий, динамічний і відчайдушний.

Загалом зміни, що відбулися, пішли на користь саунду «Кроди» : фольку відчутно поменшало, а фолькові елементи, що лишилися, мають більш меланхолійний, ніж танцювальний характер. Але все це орнамент, мелодійні оздоби суворого pagan black metal, який на «Чорнотропі» є шикарним : якісний, прозорий, як повітря в морозний день, звук, де чути кожну ноту і риф; оздоблений ембіентними та акустичними фрагментами, зі складними аранжуваннями і барабанними партіями, але водночас брутальний та атакуючий. До того ж, почерк групи в усьому цьому багатстві прочитується більш ніж виразно – «Крода» завжди була оригінальною, а зміни в саунді синтезували кращі риси, що притаманні її поперднім роботам, увиразнивши таким чином головне. Планка, поставлена альбомом «Fimbulvinter» була дуже високою, але «Крода» рухається в правильний бік.

1 травня (Вальпургієвої ночі) група виклала на одну добу на офіційному сайті промо-версію альбому, яка була дещо простішою від фінальної (приміром, не було чистого вокалу в «Heil Ragnarok!» та деяких клавішних партій), але вже тоді можна було зрозуміти, що нова «конфігурація» «Кроди» не слабша за попередню. Більше того, особисто мені згаданий чистий вокал здається зайвим – цілком вистачає різкого голосу Eisenslav’а.

live @ Zabrze 22.06.2011, фото з оф.акаунту групи на Picasa

Тематично «Чорнотроп», що своєю назвою завдячує часу, коли зима змінює осінь, є цілком язичницьким релігійно-міфологічним альбомом метафізичного масштабу, і це, звісно, не є несподіванкою. Увагу привертають лаконічні тексти пісень, які викликають багато почуттів у тих, для кого Одін та Ragnarok є світоглядними орієнтирами, а не просто символами європейської міфології та північної Традиції. Нещадний ляпас християнству, картина глобальної битви («Heil Ragnarok!») та надзвичайно красива ембіентна композиція «Зимне сяйво» хронологічно та сюжетно завершують «Чорнотроп». Pagan black metal «Кроди» вкрай далекий від шароварництва та «долбославія», такого поширеного на наших теренах – вони є справжньою, безкомпромісною елітою.

Альбом вже традиційно для «Кроди» вийшов на німецькому лейблі – логічний результат для української групи світового рівня – вітчизняні контори в переважній більшості живуть позавчорашнім днем, думають стереотипно і не вміють повноцінно просувати власну ж продукцію. Як бачимо, це не стоїть на заваді справді сильній групі.

© Максим Солодовник, липень 2011

Публікація: www.rock.kiev.ua

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора. З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Трекліст:

01. Перший сніг
02. Всесвіту витоки
03. Батько висельників
04. Heil Ragnarok!
05. Зимне сяйво

Kroda
Schwarzpfad
Purity Through Fire
2011

Gamardah Fungus - Celestial Funerals (2011)

2011-07-24T11:50:00.000-07:00

Вже третій повноформатний альбом молодої дніпропетровської формації Gamardah Fungus є, поза всяким сумнівом, одним з найкращих лонгплеїв, виданих українськими музикантами цього року. Стилістично музика альбому є своєрідною сумішшю дрону, нойзу, dark ambient та funeral doom, до того ж всі ці елементи присутні практично в кожному з треків.

Слухаючи «Celestial Funerals», одразу впізнаєш оригінальний стиль групи з її епічними композиціями, які нікуди не поспішають, розповідаючи історії мовою інструментів, «польових» записів та присутньої цього разу пари семплів з фільмів, які, до речі, вдало доповнюють треки, дещо конкретизуючи їхній зміст при загальній абстрактності месиджу альбому. Крім уже звичного набору синтезаторів та гітари, цього разу Gamardah Fungus подекуди використали саморобні інструменти - вотерфон та калімбу. Альбом збагатив також друг та однодумець групи – Tenzin Sambu, чий тибетський ритуальний спів чуємо в четвертій, однойменній до назви альбому, композиції.

фото надане групою

Власне, новий альбом Gamardah Fungus дістав свою назву на честь давнього тибетського обряду «небесного поховання». Поховання у цей спосіб полягає у залишанні тіл померлих на поживу стерв’ятникам. 1959 року, коли китайська влада остаточно запанувала на території Тибету, цю традицію офіційно заборонили і лише 1974 року, після численних скарг ченців та рядових тибетців, китайський уряд дозволив відновити церемонію «небесного поховання». Багато тибетців і сьогодні вважають лише цей спосіб поховання можливим для себе. Таким чином, альбом виник завдяки захвату українських музикантів силою духу та традиціями тибетців.

Похмура і багато в чому містична атмосфера «Celestial Funerals» спонукає до повного занурення – це однозначно не фонова музика, її варто слухати там, де ніщо не відволікає.

При всій згаданій експериментальності, це дуже інтуїтивно зрозуміла і багато в чому мелодійна музика, вона потребує лише гарного смаку і вміння відчувати, а не глибоких знань музичної теорії чи всебічної обізнаності в багатьох музичних напрямках. Особливо красивим є найдовший трек диску – «Аtlantica».

Помітна також продумана структура альбому – в ньому реально не зустрінеш слабких чи зайвих моментів. Отже, «Celestial Funerals» вартий уваги не лише тому, що нішу експериментальної музики в Україні не назвеш густонаселеною, – просто з цим зрілим феноменом не варто розминатися. Він сподобається також і тим, кого не лишили байдужими два попредні LP.

Альбом видано дуже обмеженим тиражем (вcього кілька десятків примірників), прослухати його онлайн і замовити на CD можна на сайті лейблу.

Трекліст:

01. Advocatus Diaboli
02. The Last Step Of The Universe
03. Atlantica
04. Celestial Funerals (feat. Tenzin Sambu)
05. Revolver Theme

Gamardah Fungus
Celestial Funerals
Turbinicarpus
2011

Kladovest – Atmosphere (2011)

2011-07-21T00:39:00.000-07:00

Третій лонгплей дистанційного проекту Kladovest і другий, в якому чути вокал знаменитого Thurios’а ( Astrofaes, Hate Forest, Drudkh, Blood of Kingu, Old Silver Key), вийшов певною мірою цікавішим за попередні. В принципі, він розвиває тенденції, що були визначальними для Kladovest і раніше, але є дещо нове.

Вже традиційно альбом має незначну тривалість : всього 4 треки (35 хв). Стилістично це так само та музика, яку зазвичай називають атмосферним депресив-блеком, але щодо Kladovest мені здається точнішим термін «філософський black metal» - саунд, тексти і оформлення цього альбому більше сприяють роздумам і рефлексіям, ніж суму. Загалом новий диск справляє хороше враження : атмосферність, яка була властива першим двом LP, ніде не поділась, але суттєво побільшало динаміки, драйву та агресивності (особливо це стосується перших трьох треків). У зв’язку з цим помітні також стилістичні домішки : один з основних рифів «Autumn Breath» ніби примандрував з нойз-року, трек «Absurd» має відчутний вплив треш-металу, а фінальна частина «The Tree» несподівано нагадала пізню творчість групи Граджанская Оборона. Все це суттєво урізноманітнює саунд, робить його цікавішим для слухача. Тексти «Atmosphere» здаються лаконічнішими. Власне повільний, «депресивно-зациклений» саунд, який був характерною рисою попереднього LP «Escape In Melancholy», у новому альбомі чуємо, за великим рахунком, лише в останньому треку. Як і раніше, окрасою цього всього є інфернальний шрайк Thurios’а, змістова сторона якого стає зрозуміла з текстів, розміщених в буклеті альбому.

Окремо слід сказати про одну особливість звучання Kladovest, яка добре відома слухачам попередніх двох альбомів, але тим, хто знайомиться з їхньою музикою вперше, може здатися дивним саундпродюсуванням : група однозначно ставить на велику кількість дисторшн і високих частот, тому таке «дзижчання» варто сприймати як неодмінний атрибут їхньої творчості. Саме через цю рису можна лише здогадуватись, які барабани використовуались у записі «Atmosphere» - живі, електронні, чи їхнє поєднання.

Все згадане однозначно свідчить на користь найновішого доробку Kladovest, який вийшов на No Colours Records одразу в двох варіантах упаковки. Замовити його можна на сайті лейблу.

Трекліст:

1. Autumn Breath
2. Absurd
3. The Tree
4. Fragments Of Sky

Kladovest
Atmosphere
No Colours Records
2011

KRIEGSHETZER - Panzer vorwärts (2011)

2011-07-15T16:43:00.000-07:00

Навряд чи хтось з обізнаних слухачів сьогодні сумнівається в потужності українського black metal : самими релізами харківських корифеїв стилю можна обставити немалу полицю. Проте вихід альбому групи, що грає націонал-соціалістичний блек (NSBM) є справді рідкісним явищем для наших реалій. Причини цього різні і загалом зрозумілі : мала кількість націонал-соціалістів серед українських музикантів ; низький рівень популярності цих ідей (в масштабах всього суспільства) на пострадянському просторі, де побутовий алкоголізм, лінь і жадоба до наживи не один рік домінують над будь-якими ідеями взагалі ; зрештою – банальна цензура євробюрократів, які створюють митцям додаткові перешкоди. Та і в самому середовищі українських правих є люди із найрізноманітнішими музичними смаками, частина з яких взагалі не слухає екстремальну музику. Однак андеграундість ніколи не шкодила black metal-групам, часто будучи прикметною ознакою їхнього протистояння суспільним нормам та стереотипам, без якого black metal, за великим рахунком, - просто ще один з численних музичних стилів.

Групу KRIEGSHETZER сформували Anders та Taragorm навесні 2009 року в місті Донецьку. Влітку 2010 року було записано повноформатник "Panzer vorwärts". В грудні 2010 року було підписано контракт з німецьким лейблом ''Darker Than Black Records'' на випуск альбому.

Складно оминути увагою дебютник KRIEGSHETZER – окрім непересічного саунду (про який йтиметься далі), його вирізняє повністю німецькомовна лірика. Вона в цьому альбомі однозначно на своєму місці – це тексти німецьких військових пісень періоду Другої світової війни. Це сприяє переконливості – навряд чи сучасному автору вдалося б наблизитись до автентичного тексту.

В музичному плані "Panzer vorwärts" являє собою надзвичайно агресивний і швидкісний блек з різким і суворим вокалом, що звучить в середньому діапазоні. Прикметно, що в ньому не чути недоречних тут істеричних інтонацій. Композиціям цього лонгплею властиві водночас як досить аскетичний набір інструментів (лише гітари, вокал, бас і барабани), так і вражаюча густота звучання – особливо цьому сприяє висока швидкість і шалені бластбіти живих барабанів . Попри це, альбом не назвеш одноманітним, адже одразу помітна продуманість композицій, в яких є місце досить непростим елементам, які не шкодять цілісності матеріалу. Впевнений саунд команди підкреслює гарна робота звукорежисера : вся ця штурмова міць звучить не лише виразно, а й забалансовано. Думаю, читач вже здогадується, що на такому диску не може бути жодного «мєдляка» чи ембіентних «привалів». Чого хотілось би більше – це соло-гітари.

Чесність, безкомпромісність і надзвичайна енергійність – характерні риси цього альбому. "Panzer vorwärts" - справді чоловіча музика, яка може сподобатися навіть тим, хто не захоплюється блеком (досить дивно писати це про альбом, якому не бракує традиційних ознак цього стилю). "Panzer vorwärts" не пройшов повз увагу світової музичної преси, зокрема авторитетного часопису Ablaze.

Звісно, ліберали і фани комуністичного минулого навряд відчують силу музики цих донеччан, але всі інші мають змогу відкопати його в інтернеті, а також замовити на CD за адресою : kriegshetzer@ukr.net

Трекліст:

01. Unser Rommel
02. Der Gott
03. Flamme Empor
04. Wenn Alle Untreu Werden
05. Hohe Nacht Der Klaren Sterne
06. Schwarz Ist Unser Panzer
07. Mutspruch
08. Mutter
09. Kameradschaft
10. Einmal Im Jahr
11. Panzerlied

KRIEGSHETZER
Panzer vorwärts
Darker Than Black Records
2011

Тотем – Ком у горлі (2011)

2011-06-21T01:04:00.000-07:00

Нестандартність і оригінальне мислення – риси, що завжди вирізняли незалежну музику. Але не лише ці ознаки привертають нашу увагу до цьогорічного альбому київського проекту Тотем, який є продуктом сольної творчості Володимира Кучинського.

Ком у горлі анонсовано як завершальний у немалій дискографії Тотему, що веде свій відлік від 2004 року. Сам Володимир каже, що ідеї та напрацювання, які він отримав за роки роботи над "Тотемом", неодмінно знайдуть своє місце у музиці групи Ворождень. ( Як перший зі сторонніх осіб, хто вже почув демо-версію альбому Neue Ordnung, робота над яким зараз триває на їхній студії, можу це підтвердити.)

Це, звісно, зовсім не означає, що «Ком у горлі» чимось поступається своїм попередникам, - навпаки, він відкриває нам нове звучання, досі незнане для «Тотему». Витриманий у стилістиці альтерантивного року/неоромантики/«нової хвилі», він суттєво відрізняється від попередніх альбомів, які мали електронне звучання, останнім часом – техно-індустріального штибу. Інструменти відповідно також переважають «живі», зокрема й барабани, які є ще однією окрасою нового доробку.

«Ком у горлі» подекуди нагадує то деякі альбоми «Ворождня», то навіть «пізній» Dead Faith , що, зрештою, не є дивиною, адже проекти поєднує між собою спільний фронтмен і провідний автор. Однак «Ком у горлі» сподобається і тим, хто досі за ними не слідкував - мелодії цього альбому не можуть залишити байдужими, а порівняти його саунд можна, наприклад, з пізніми дисками Dolphin, ще більш доречні паралелі з The Cure. Однак настрій альбому переважно є далеким від густих сутінок російського генія – якщо спробувати описати його у двох словах, то це меланхолійна романтика, створити яку допомагають поетично майстерні тексти пісень. Усім цим неможливо не перейнятися тим, хто має вуха та мистецьке чуття. До того ж, я не пригадую настільки ж цікавого українського альбому у схожій стилістиці.

Все перераховане результує у велике слухацьке задоволення – попри невелику тривалість диску (трохи більше 33 хвилин). Кожна з 9 пісень відрізняється своєрідністю – «прохідних номерів» тут нема, а от хітів вдосталь (особливо гарними є перший і останній треки). Дістати альбом дуже просто – наразі він вийшов як інтернет-реліз.

© Максим Солодовник, червень 2011

Публікація: www.rock.kiev.ua

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Мертвий Півень – Радіо Афродита (2011)

2011-05-22T14:19:00.000-07:00

Безперечно, це один з релізів, на які український слухач найбільше чекав цієї весни.
Десятий повноформатник легендарного «Мертвого Півня» майже цілком складається з переспівів найрізноманітніших пісень і вперше (!) не містить жодного треку на слова Юрія Андруховича. Однак, ані перше, ані друге не можна назвати мінусами.

«Афродита» – короткохвильова (43 м) радіостанція УПА, організована влітку 1943 р. для ознайомлення західного світу з боротьбою ОУН. Розгромлена НКВД 7 квітня 1945 р. «Радіо Афродита» – це спроба реконструкції того, що було знищене. Спроба уявити, що радіостанцію з такими позивними не розгромили у 1945 році і вона працює досьогодні.

Альбом із таким партизанським лейтмотивом містить всього одну пісню власне партизанської тематики («Машинґвери»), переважну більшість інших складають пісні про любов, серед яких такі знані гіти як «Гуцулка Ксеня», «А ми удвох» (дуетом з Андрієм Середою з «КОМУ ВНИЗ»), «Минає день, минає ніч». Попри те, що Місько Барбара у декількох інтерв’ю попереджав, що новий альбом є радше «інтелігентною» поп-музикою в рок-прочитанні, все одно аж до самого моменту «здибанки» зі свіжим релізом не полишала надія на те, що в ньому таки буде пара пісень героїчної тематики – та ж «Лента за лентою» чудово «вписалася» б до альбому з такою назвою. Однак задум його інакший.

Відкриває диск енергійна «Ой Марічко, чичері», яка через свою досить стандартну композицію (куплет-гітарний штурм-куплет) та аж ніяк не видатний фольклорний текст, є номером відверто прохідним (хоч і добре зіграним). Проте далі трекліст цілком складається зі справжніх гітів, першим з яких є чудовий дует з Середою.
«Гуцулка Ксеня» - одна з найпопулярніших пісень на концертах «півнів» вже не один рік, хоча в записі була доступна лише на live-альбомі «Вибраний народом». Студійне її втілення артистичне і перфектне, пісня звучить багатше. Четвертий номер диску – «Ми – хлопці з Бандерштадту», як легко здогадатися, є кавер-версією батярської пісні «Братів Гадюкіних». Попри давню симпатію до «гадів», цей кавер мені подобається навіть більше за оригінал – замість стьобних інтонацій Кузі і дещо розслабленого саунду маємо бадьорий, рОковий, батярсько-хуліганський трек.

(з промо-фотосесії до альбому, фото Кирила Кислякова)

«Минає день, минає ніч» Миколи Мозгового (як і «Гуцулку Ксеню») хто тільки не співав з українських музикантів (особливо естрадних), але версія «Мертвого Півня» настільки сильна, що порівнювати її можна хіба з оригіналом. Переспів звучить характерно - саунд групи впізнається з перших акордів. «Над морем» Володимира Іваюска уже давно належить до репертуару «півнів» - в альбомі «Шабадабада» (1998) вона була швидшою і не такою атмосферною. Перевага однозначно на боці нового треку, хоча партії інструментів практично не змінилися. Переосмислення раніше записаних композицій, як бачимо, теж буває цікавим.

«О, панно Інно» (на вірш Павла Тичини) – шикарна лірична пісня, зі слухання якої (у виконанні Віктора Морозова) в Міська Барбари, за його ж словами, взагалі виникло бажання співати. Йдеться про сольний акустичний альбом Віктора Морозова, що вийшов на вінілі 1989 року. Версія «півнів» заспівана без нього, хоча певною мірою їм вдалося надолужити це на цьогорічному львівському «Прокиданні з Мертвим Півнем», на яке завітав старший колега. Пісня, безперечно, належить до перлин у доробку групи.
«Машинґвери» - єдина власне партизанська пісня «Радіо Афродити». Прямолінійний, народний текст її нагадує нам, як слід чинити зі зрадниками і сексотами, а рок-саунд їй дуже личить (дивно, що досі нікому з рок-музикантів не спало думку з нею поескпериментувати).

Знайшлося місце і для пісні на слова Сергія Жадана – до того ж, це справжній вальс («Я помру від застуди»). Як сказав Місько Барбара, пісня вийшла «петлюрівською» і попри всю приблизність такого порівняння, воно є доречним.
Десятий і останній трек «Радіо Афродити» («Шахтарочка») є стьобним, а місцями і відверто знущальним переспівом продукту недолугого радянського агітпропу (такий прийом вже траплявся у творчості ранніх «півнів»). До того ж задум хитрий : мета цього стьобу стає зрозумілою лише наприкінці пісні.

Отже, «Радіо Афродита» - це обрамлені двома розважальними треками вісім шедеврів, що слухаються жадібно і кайфово. До того ж з точки зору звукозапису цей «ефір» можна назвати найкращим диском групи, принаймні протягом «цифрової» епохи. Саунд гармонійний і соковитий, звукорежисерам респект.

© Максим Солодовник, травень 2011

Публікація: www.rock.kiev.ua

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

KHORS - Return to Abandoned (2010)

2011-03-23T06:11:00.000-07:00

Харківська група KHORS ще від своїх початків демонструє нам оригінальний стильовий почерк, який вирізняє її з-поміж багатьох інших, що творять приблизно в тому ж фарватері. За останні роки він суттєво еволюціонував від оригінального паган-блеку до не менш своєрідного pagan metal, що було виразно помітно вже в альбомі Misticism (2008), а найновіший доробок групи, що втілився у Return to Abandoned, засвідчує розвиток закладеного в альбомі-попереднику стилю, але вже на новому рівні.

Новий альбом, що вийшов наприкінці 2010 року одразу на двох різних лейблах – американському та російському, привертає до себе увагу вже починаючи з назви. Як знаємо, повернення у фізичному та мисленнєвому світі – не одне й те саме. Семантика назви альбому, як і його (традиційно для KHORS) англомовні тексти, говорить нам саме про філософський аспект цього поняття.

Дуже багато аспектів «Return to Abandoned» свідчать про те, що цей альбом наразі є найкращим в усьому доробку групи. Поєднання динаміки раннього The Flame Of Eternity's Decline з атмосферністю «Misticism» тут виглядає не як проста сума складників, а органічне переплетення досить жорсткого вокалу з майже арт-роковими соло клавішних, акустичних та електричних гітар - і все це з вигадливими, цікавими аранжуваннями, дещо несподіваною (особисто для мене) піднесеністю та романтичністю. Особливо в плані композиторської майстерності варто відзначити найдовший тут трек - «The Seas Burn of Omnipotence», який є справжньою перлиною свіжого альбому.

Диск, хоч, на мою думку, і не несе з собою приголомшуючого катарсису, слухається на одному диханні та лишає по собі стійке враження, що він є найбільш цілісною та зрілою студійною роботою команди.
Безсумнівно, «Return to Abandoned» виводить групу на новий етап творчості, поставивши планку професійності як ніколи високо.

© Максим Солодовник, березень 2011

Публікація: www.rock.kiev.ua

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Drudkh – Microcosmos [2009]

2011-03-17T15:09:00.000-07:00

Цю рецензію було написано ще у травні 2010 року, але через певні організаційно-технічні проблеми публікую її лиш зараз. Попри цей момент, вона не втратила своєї актуальності.

Юліус Евола ще у 60-роках минулого століття в одній зі своїх найвідоміших книжок («Осідлати тигра») загалом оцінював стан сучасного мистецтва (маючи на увазі насамперед модерн) як цілковиту деградацію – порівняно з мистецтвом традиційних часів. А найважливішою ознакою такого стану, який він розглядав як логічну складову загальноєвропейського цивілізаційного занепаду, вважав «тенденцію до відображення так званих «душевних переживань», які є характерним вираженням жіночої ментальності, яка не бажає знати нічого про рівень, на якому діють великі історичні та політичні сили, і через свою хворобливу чутливість (…) намагається знайти прихисток у світі приватного суб’єктивного життя художника, визнаючи цінність лише за тим, що може бути цікавим з естетичної та психологічної точок зору.»

Звісно, якщо говорити як про теперішній музичний мейнстрім у найширшому розумінні терміна, так і про великою мірою фальшиву «альтернативу», то ця заувага з роками стала лише більш актуальною та слушною - сьогодні у цьому нескладно переконатись. Однак так само очевидною є наявність приємних винятків з цієї закономірності, які вказують нам на те, що теза барона Еволи, проте, не має абсолютної слушності.
Про один з цих винятків якраз і йдеться наразі. Вихід нового повноформатного альбому однієї з найбільш помітних і, на думку багатьох, найкращої в українському black metal групи Drudkh ( із незмінним Романом Саєнком на чолі неї) наприкінці 2009 року став значною подією для слухачів, що цінують силу справжньої музики.

Альбом «Microcosmos» - потужний і практично бездоганний реліз одразу з кількох точок зору. Найперше, на що звертаєш увагу – це абсолютно вражаючий, суперпрофесійний саунд цього диску - навіть як для «Drudkh» з їхньою повсякчас якісною студійною роботою. Якщо поглянути на цей аспект ретроспективно, у контексті дискографії групи, то слід відзначити баланс у саунді «Microcosmos» атмосферної складової (яка так тішить, скажімо, у ранньому альбомі «Autumn Aurora» [2004]) та відмінної енергії рифів і ритмічних структур, які багато де у новому альбомі чітко вказують на свою чітку спорідненість з прогресив-блеком. З цієї точки зору «Microcosmos» можна назвати однозначно вдалою роботою та новим словом в еволюції стилю групи, який міниться то атмосферністю ранніх альбомів групи, то відчайдушною надривністю дисків «Лебединий Шлях» [2005] чи «Кров у наших криницях»[2006] , то акустичною стриманістю «Пісень скорботи і самітності» [2006] і т.ін. І в усьому цьому різноманітті почерк «Drudkh» завжди є впізнаваним.

Тематика і настрій альбому «Microcosmos» цілком відповідають його назві і завдячують цим чотирьом поезіям більш чи менш відомих сьогодні великих українських поетів (Івана Франка, Олега Ольжича, Богдана Рубчака, Олега Зуєвського). Такий вибір текстів виглядає як естетична опозиція до частого серед багатьох блек-метал-проектів текстів низького рівня, які нерідко пишуться самими музикантами, для яких така творчість не є органічною, що видно і з «шаблонів жанру», і з елементарного браку фантазії, які бачимо в таких «саморобних» текстах. Водночас це засвідчує високий світоглядний рівень «Drudkh» та особисто Романа Саєнка, адже сучасні українські музиканти, що надихаються вітчизняною класичною та й навіть модерною поетичною спадщиною – явище настільки ж рідкісне, як і відрадне. І для різноманітної екстремальної музики у цій спадщині – майже незвідана, невідкрита досі глибина, про яку багато хто не підозрює. Наочним свідченням цієї тези є, приміром, надзвичайної краси альбоми «Drudkh» на вірші Тараса Шевченка та Олега Ольжича («Лебединий Шлях» [2005] та «Відчуженість» [2007] відповідно), окремі їхні пісні на вірші Ліни Костенко, Олександра Олеся, Юрія Клена ( «Кров у наших криницях» [2006] ) – і , як бачимо, ця прекрасна тенденція триває.

Тексти українських поетів-класиків у поєднанні з унікальним оформленням альбомів, в якому використані картини знаних художників минулого, виглядає тим більше привабливо як дієва історико-мистецька тяглість, що поєднує різні часові площини і актуалізує нашу класику, що набуває у цьому контексті оновленого і нерідко дивовижно іманетного звучання – приміром, як це відбувається із бунтівним козацьким духом Шевченкової поезії.

Повертаючись до атмосфери альбому «Microcosmos», не можна не помітити, що її виразною домінантою є почуття меланхолійного-сумовитого спектру, а провідними тематичними модусами його поезій – безжальний час та хід життя, побачені саме з трагічного «мікрокосмосу» душі поета, що відчуває подібні явища завжди безпомилково виразно та об’ємно. І невелика кількість текстів ув альбомі зовсім не заважає йому бути вражаюче багатим як боку тропів (поетичних засобів виразності), так і з боку ідейно-тематичної глибини – перо майстрів вкотре засвідчує свою ефективність та культурне значення.
Структура треклісту альбому «Microcosmos» також дуже цікава : короткі «фолк-ембіентні» вступний та завершальний треки (запозичені уривки з українського фільму «Атентат», композитор Володимир Гронський), що звуться «Минулі дні» та «Вдовина скорбота», з чотирма оригінальними black metal-композиціями між ними. Подібне рішення теж є однозначно вдалим, воно дає альбому додатковий шарм і підкреслює цілісність його концепції.

Помітною ознакою нового диску є відмінні від попередніх принципи зведення музичного матеріалу, що виражається насамперед у більш виразному акценті на ритм-секції, ніж це було досі, яка тут розвивається переважно у середньотемповому як для такої музики руслі, і в специфічному звучанні вокалу, який попри навіть більшу ніж дотепер експресивність, більш «занурений» в інструментальні «полотна», а відповідно майже не піддається однозначному розумінню на слух без паралельного читання текстів. Це, втім, не становить проблеми в епоху інтернету, не кажучи вже про власників оригінальних дисків з буклетом. Назване - ознаки зазначеного тут вище балансу атмосферності та ритмічності. Ці риси відрізняють «Microcosmos» від альбому «Лебединий Шлях» з його виразним і ядучим вокалом (який цілком суголосний трагічній соціально-історичній тематиці) і загальною брутальністю подачі.

Не знаю, що сказав би видатний мислитель-традиціоналіст барон Евола про «Microcosmos», якби був зараз серед нас, але жодної індивідуалістичної інфантильності у месиджі цієї музики не відчутно – лише різнобічний екзистенційний біль, приголомшуюче майстерно спроектований на слухача засобами музики та поезії. А «Drudkh», що досі більш відомий за кордоном, ніж в Україні (де ще не видано жоден з альбомів групи) безперечно, знову вдалося зробити диск, що посідає гідне місце в історії української музики, перевершуючи водночас абсолютну більшість її теперішніх зразків. Залишається сподіватись, що серед музичних проектів Романа Саєнка «Drudkh» залишатиметься основним і надалі, адже він того вартий.

© Максим Солодовник, травень 2010

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Тотем - Синдром 2012 [2010]

2011-01-27T00:06:00.000-08:00

Попри світові тенденції, в Україні електронний рок і сьогодні не належить до стилів, які активно розвиваються. Так само, якщо говорити про загальну картину, не надто помітні спроби синтезувати його з іншими напрямками попри часте використання електронних інструментів та засобів обробки звуку в записі альбомів «живих» груп. Проект «Тотем», який вже не перший рік творить лідер груп Ворождень та Dead Faith Володимир Кучинський, являє собою приємний виняток з такої практики.

Тотем заслуговує на увагу не лише меломанів, а й ширшого кола слухачів, уже хоча б з трьох вагомих причин: якісний електронний саунд, переплетення кількох стилів, яке водночас вдало уникає як еклектики, так і надмірної експериментальності, а також талановиті україномовні тексти, яким властиві точність та лаконізм образів.

Сам Володимир Кучинський так каже про історію «Тотему» :

Проект "Тотем" цілком можна вважати дітищем "Помаранчевої революції"...доки революціонери революціонували по майданах, у нас відбувалася революція в мізках! І тому, замість іти кричати "...Ющенко, Ющенко!..", для нас було цілком логічно використати кіпу вільного часу для студійної роботи над проектом, ідея якого була проста, як двері - зробити поп-музику інтелектуальною і справді цікавою.

Звичайно ж, ми не обмежували себе строгими жанровими рамками і мішали стилі, як бетон у бетономішалці. Найвагомішим на наше звучання був вплив техно-індустріальної музики часів 80-х, що відразу ж позначилося на першому альбомі 2004 року "Парадокс вільного падіння". Попри усю його "сирість" він визначив основний напрямок проекту.
2005-2006 роки стали часом пошуків та експериментів, від нео-романтики до постпанку. Головним чином ми прагнули створити "настроєву" музику, легку для сприйняття, поетичну і інтелектуальну водночас. Таке прагнення вилилося згодом у найромантичніший наш альбом "Тотем 2007".

Сучасний саунд проекту здебільшого ж тяжіє до індастріалу, а тексти насичені екологічною та пост-апокаліптичною тематиками. Та попри це яскравою ниткою через усю музику проходить її танцювальна складова.»

Практично з перших треків нового диску «Синдром 2012» стає зрозуміло, що на сьогодні це найкращий та водночас найрізноманітніший альбом «Тотему», який, до того ж, увібрав вдалі риси попередників.

Тим, хто ще його не чув, можна справді позаздрити – «альбом-катастрофа» (як його представлено на оф.сайті «Тотему») не лише на всі 100 відповідає власній тематичній концепції, дуже вдалий з композиційної точки зору, але і має досить незначну тривалість (трохи більше 35 хвилин) – все ці якості забезпечують слухання його «на одному диханні». Годі й говорити, що такий диск, одного разу зустрівшись зі своїм слухачем, точно не припадатиме пилом в його фонотеці.
Останній вислів, звісно, досить образний, оскільки альбом, як і більшість незалежної музики в Україні, не видавався на фізичному носії, поширюючись виключно завдяки інтернету.

Поза сумнівом, «Синдром 2012» належить до найкращих українських релізів 2010 року, а у своїй негустозаселеній стильовій ніші реально не має конкурентів. Кожен із 10 його треків є водночас цілком самостійною піснею, яка залишає по собі яскраві враження, а декотрі є справжніми хітами («З висоти», «Старий мій знайомий пиздець», «Ніч довжиною в життя»). Навіть порівнюючи ці хіти, можна помітити, наскільки різноманітним є звучання і тематика альбому. «Ніч довжиною в життя», приміром, - одна з найкращих у світі пісень про кохання, - навіть на порозі наступаючого хаосу для нього знаходиться місце й час. До речі, ця пісня так і проситься в руки до талановитого кліпмейкера, але відзняти вдалий кліп на неї було б дуже складно – мистецьку планку тут поставлено високо.

Багата настроєва та стильова суміш – від жорстких ритмів техно-індастріалу до повільної, «камерної» лірики, від заскочено-зачудованого погляду на глобальні катаклізми та ледь вловну іронію – до надривного відчаю, у який цілком віриш, якби не одне «але»…

За словами автора проекту, цей альбом є своєрідною реакцією на істерію жовтої преси, інтернету та навіть кіна довкола календаря індіанців Майя та 2012 року, яка відома кожному сучаснику. Більше того, великою мірою він писався «по приколу», хоча стьоб тут можна вловити хіба зрідка (як-от у треку «Летить…»), і то не надто очевидно. Хоча, зрештою, це не така й дивовижа, адже причина й результат у творчості одне за одного «не відповідають». І чим щиріший та багатогранніший результат творчої роботи – тим краще для слухача.

Насамкінець скажу, що 2011 рік почався із несподіваної новини про закриття проекту незабаром – після релізу останнього альбому, що дістав назву Ком у горлі, і наразі активно готується до виходу. Таким чином пан Кучинський сподівається приділяти більше уваги своїм основним групам, але запевняє, що творчі здобутки «Тотему» «обов’язково знайдуть своє місце у музиці та звуці «Ворождня». Судячи з двох промо-треків майбутнього альбому, це рішення не лише не вплине негативно на його матеріал, а й відкриє нам оновлений «Тотем», який матиме справжній рок-саунд, і навіть барабани в ньому будуть вперше не електронними. Слідкуйте за новинами на офіційному сайті проекту, чекати лишилося не так і довго.

© Максим Солодовник, січень 2011

Публікація: www.rock.kiev.ua

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Drudkh – Пригорща зірок (Handful of Stars) [2010]

2010-12-17T01:49:00.000-08:00

Група Drudkh, культова для слухачів як в Україні, так і в багатьох країнах світу, є унікальним явищем як в усій українській музиці загалом, так і в контексті харківського блек металу. Почувши про котрийсь її новий реліз, можна, геть не вагаючись, замовляти його собі на матеріальному носії – CD чи вінілі, адже рідкісна розкіш полягає в тому, що Drudkh – це завжди найвищий рівень, який щоразу, починаючи з другого свого альбому-шедевру «Autumn Aurora» (2004), перевершує всі сподівання. Попри немасовий статус такої музики в сучасному, багато в чому ганебно здеградованому, суспільстві, попит на їхні альбоми серед тих, хто розуміється на справжньому мистецтві, достоту нестримний – вони видаються і перевидаються на авторитетному Season of Mist, незважаючи на відомий всім сьогоднішній занепад прибутковості рекордингової галузі, не кажучи вже про неміряне поле інтернет-слухачів.

Для унікального стильового почерку групи, в якому є і натурфілософія перших двох альбомів («Forgotten Legends» (2003), «Autumn Aurora» (2004) ), і абсолютно відчайдушна атмосфера альбомів «Лебединий Шлях» (2005), «Кров у наших криницях» (2006), «Відчуженість» (2007), злютована з лірикою українських поетів-класиків ; і навіть мінімалістично-акустичний, багато в чому фолковий альбом «Пісні скорботи і самітності» (2006), минулорічний диск «Microcosmos» став своєрідним синтезом відомих та нових для Drudkh елементів - із традиційно вражаючим результатом.

І от, менш ніж через рік по виході «Microcosmos», у вересні 2010 року з’являється на світ «Пригорща зірок / Handful of Stars», а за місяць до цього офіційного релізу альбом ще й просочується у непоганій якості в інтернет – щоправда, спершу без бонусного EP. Такий витік інформації лише підігрів інтерес до нового диску, адже після його прослуховування не лишалося жодного сумніву в тому, що він – своєрідна революція для саунду Drudkh.

Записана навесні 2009 року, «Пригорща зірок» справді дуже несхожа на своїх попередників, незважаючи на те, що кожен альбом цієї групи має своє виразне обличчя. В новому альбомі подекуди трапляються окремі композиційні елементи, що можуть нагадати «Microcosmos», але вони не впливають на загальну картину, яка чітко засвідчує суттєвий відхід Drudkh від блекового звучання та виразну інтерференцію цього оновленого стилю групи з рисами пост-металу і шугейз-думу. Особливо важливо зазначити, що названі зміни жодним чином не вплинули на вокальну манеру, властиву Drudkh і на загальну продуману складність композицій. Вокал, традиційно колосально далекий від «чистого», у новому контексті, позбавленому щільного гітарного шквалу, звучить настільки несподівано виразно і розбірливо, як ніколи досі. Сміливі експерименти на цьому не закінчуються – гітарний саунд, зазнавши серйозних змін, часто підкидає тут справжні несподіванки для давніх слухачів, які при цьому органічно вписуються в оновлене звучання. Приміром, гітарний мотив у середині «Ореолу з сутінок» зробив би честь навіть монстрам гранджу.

Важливими особливостями нового альбому, що одразу звертають на себе увагу, є його переважно розмірений темп і цілковита відсутність будь-яких фолкових елементів – як на рівні семплів-запозичень, так і в самих композиціях. Intro («Холодні краєвиди») та Outro («Слухаючи тишу») цього разу є вкрай мінімалістичними і короткими творами, без яких, однак, складно, уявити «Пригорщу зірок» - альбом, традиційно для Drudkh, написаний вкрай цілісно, і який відповідно найкраще слухати від початку до кінця. Уважне слухання цей диск сповна віддячує, занурюючи до своєї системи образів і надовго відбиваючи охоту слухати когось іще.

Так само незвичний, як і оновлене звучання, дизайн цього альбому, автором якого, як і малюнків у ньому, є художник Fursy Teyssier, який працював, наприклад, над оформленням дисків тих же Alcest, з якими так часто тепер порівнюють «Пригорщу зірок». Містично-фентезійний характер оформлення, звісно, є симпатичним і цікавим, проте дуже несподіваним в контексті Drudkh, які досі, як знаємо, завжди надавали перевагу фотографіям української природи та картинам класичних художників. Наскільки він відповідає настрою та тематиці альбому, також можна небезпідставно сперечатись, але сама по собі професійність поза сумнівом.

Композиція нового альбому є дуже стрункою : чотири досить епічні треки в обрамленні зі згаданих аскетичних Intro та Outro. Авторів лірики цього разу всього два : Олекса Стефанович та Святослав Гординський – обидва маловідомі в сучасній Україні, практично не перевидані та не досліджені через постколоніальні чинники та українську лінь, обидва з суворого XX століття, обидва – постаті великого масштабу та значення.
Поезія «Пригорщі зірок», написана в інтервалі 1923-1943 рр., вочевидь дібрана з гарним смаком та розумінням задуму альбому, попри «подвійне» авторство, становить ідейно-тематичну та стилістичну єдність. Їхній монументально-епічний і водночас лаконічний, класичний стиль та тематична домінанта непримиренної боротьби нагадують нам специфіку творчості самого Олега Ольжича – їхнього сучасника та однодумця, в поезіях якого не знайдемо ні сентиментальності, ні нарікань, яких було аж забагато в українській літературі доби романтизму. Кредо цього, «зовсім іншого» (за визначенням Євгена Маланюка), нового – в ментальному і в творчому сенсі - покоління вдало сформулював у своєму вірші «Ольжич» сам спостережливий Олекса Стефанович :

Багато він був більш,
ніж сірий і камінний його вірш.
Не тільки бо вознесла на прапорі,
а й в серці йому випекла мета
ту заповідь, що кликала все д’горі :
«Одвага. Непохитність. Чистота.»

Не можемо, однак, не згадати про єдину ваду свіжого альбому – в кількох місцях вокал трохи переінакшує оригінал поетичного тексту, ви це зрозумієте, послухавши альбом та порівнявши почуте з текстами в його буклеті. Шкода, що ці помилки з якихось причнин не виявили на стадії запису і лишили невиправленими.

Новий альбом вийшов одночасно з бонусним ЕР Slavonic Chronicles, який містить дві кавер-версії (груп Sacreligium та Master’s Hammer), що саме по собі є сенсацією, бо досі Drudkh ніколи не видавали каверів, до того ж другий з них має польський текст, а в стильовому сенсі вони є своєрідним букетом рис різних альбомів групи, який, однак, далекий від строкатості і справляє солідне враження. Кавер на пісню культових для польського блеку «Sacreligium» звучить взагалі значно потужніше за оригінал – як за якістю запису, так і суто в композиторському сенсі.

«Пригорща зірок / Handful of Stars» - великий здобуток і водночас колосальна інтрига в плані непередбачуваності стильового розвитку групи, джерело великої естетичної втіхи, що впливає і на думки, і на емоції. Звісно, хочеться, щоб він лишався окремішнім експериментом, не переростаючи в новий магістральний напрям їхньої музики, адже Drudkh завжди вміють уникати самоповторів.

© Максим Солодовник, листопад 2010

Публікація: www.rock.kiev.ua

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Nokturnal Mortum – Голос Сталі [2009]

2010-10-18T11:09:00.000-07:00

З перших треків цього диску досвідченому слухачеві стає зрозуміло, що «Голос Сталі» - то багато в чому нова сторінка творчості харківських авторитетів блек-металу. Окрім традиційних для їхньої музики останніх кількох років симфонічного звучання з фолковими елементами, рідновірської тематики та світосприйняття, «Голос Сталі» демонструє нам помітну інтерференцію блек-металу означеного штибу з прогресивом та арт-роком. Хоча особливо виразно цю тенденцію чути в аранжуваннях клавішних, вона, безперечно, впливає і на загальну структуру композицій.

Цей процес однозначно пішов на користь альбому – він справді різноманітний, небанальний і цікавий. Більше того, цю музику цікаво слухати навіть тоді, коли текст пісні до неї «не дотягує». На жаль, абстрагуватись від текстових особливостей доводиться тут не раз : у пісні «Шляхом Сонця» маємо дієслівні рими, що є моветоном для гарного поетичного тексту, а пісня «Україна» за всієї своєї щирості таки дещо затягнута за часом, її приспів встигає набриднути. В такі моменти краще звертати більшу увагу на інструментальну частину альбому. Звісно, це зовсім не означає, що тексти позбавлені поетичних знахідок – чого вартий хоча б перший рядок в альбомі : «Співала нам сталь / про війну, про печаль…»

Одразу помітною також є особливість, яку можна назвати однією з сильних сторін альбому: усі інструменти тут чути реально рівномірно, жоден з них відчутно не акцентується, відповідно маємо водночас «густе» та гармонійне звучання, яке відповідає переважно баладному жанру пісень «Голосу Сталі». Екстремальне, потужне звучання інструментів становить необхідний до цього явища контраст – звукорежисерська робота близька до досконалості.

Попри те, що альбом складається всього з семи пісень та одного інструментального інтро (де можна почути трембіту), його тривалість є значно більшою за одну годину, адже пісні втілено справді епічно – група тут нікуди не поспішає, хоч і звучить подекуди швидкісно. Однойменний до назви альбому другий трек – безперечний хіт і одна з найкращих пісень групи.

Окремо варто сказати про буклет. Попри певну еклектичність, що проглядає з його сторінок, головні візуальні теми добре прочитуються, і єдиною його суттєвою вадою можна назвати те, що між зрозумілістю та естетичністю шрифтів група обрала естетику. Дрібні руноподібні літери там дуже складно розібрати, і якщо з назвами треків усе зрозуміло, то з прочитанням нових для слухача текстів раз по раз виникають пробуксовки.

Великою і приємною несподіванкою є майже суцільна україномовність текстів нового альбому – в ньому лише одна пісня російською, що є однозначним свідченням прогресу групи, адже українська група має співати насамперед українською мовою, та ще й така національно свідома, як сучасна Nokturnal Mortum. Хочеться сподіватись, що ця тенденція стане для них доброю традицією і Nokturnal Mortum здобуватиме нових прихильників як в Україні, так і за кордоном.

© Максим Солодовник, жовтень 2010

публікація: www.rock.kiev.ua

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Blood of Kingu - Sun in the House of the Scorpion [2010]

2010-10-13T05:28:00.000-07:00

«Sun in the House of the Scorpion» - не просто ще одна українська музична свіжина, це другий повноформатний альбом найновішого з проектів Романа Саєнка – визнаного (в тому числі й далеко за кордонами України) харківського майстра блек-металу ( Drudkh, Hate Forest), знаний і його сольний dark ambient-проект Dark Ages.

Blood of Kingu в цьому багатому контексті має своє окреме місце і призначення, і також починався як one-man-band, адже вся музика та всі партії інструментів дебютного альбому, що вийшов 2007 року і мав кілька видань на різних носіях , створені та записані Романом Саєнком особисто.

Проте, другий альбом, який зараз перед нами, є вже «продуктом» колективної творчості майже всіх теперішніх учасників Drudkh. Попри всю силу і незвичайність альбому De Occulta Philosophia, його наступнику такий склад однозначно пішов на користь. Крім трохи довшого хронометражу і такій самій цілісності та чіткій відпрацьованості навіть найменших звукових деталей, новий альбом демонструє нам розвиток закладеного на «De Occulta Philosophia» особливого стилю, при збереженні всіх помітних «фішок» дебютника : шаманський саунд, скажені ритми, «багатошарові» гітари, жваві перкусії між треками, які поєднують їх в єдине полотно.

Назва групи натхненна шумерською, єгипетською та індо-арійською міфологією. Кінгу - бог у вавилоно-аккадській міфології, він був вбитий богом Мардуком, щоб з його крові створити людство. Вже звідси починаються відмінності між Hate Forest, Drudkh та Blood of Kingu - кожна з цих груп має власну, лише їй властиву специфіку. Проте більше парелелей в саунді при бажанні можна знайти між Hate Forest та Blood of Kingu.

Така своєрідна семантика назви зумовлює і особливості саунду проекту в обох альбомах, які вирізняють його не лише серед всього огрому різноманітного блеку, а й серед проектів Романа Саєнка та компанії. Найприкметнішими рисами, які довзоляють говорити про особливий стиль цих альбомів є особливий «шаманський», нерозбірливий, але від того чи не більш харизматичний вокал, який має на меті не ідейно-смислове «навантаження», а драйв та атмосферу; дуже цікаві гітарні мотиви, з яких, попри всю потужність, а подекуди й брутальність та натиск, досить складно виокремити якісь найбільш помітні через їх своєрідну поліфонію; та ритм-секцію, яка далеко не завжди звучить швидкісно та агресивно, що однак, є частиною вдало втіленого задуму.

Єдине, що є сумнівним у цьому релізі – кавер на Beherit, точніше кажучи, сама його присутність – якість музики, звісно, поза конкуренцією. Одна річ – міфологія та рефлексії щодо містики та оккультизму, інша – респекти в бік групи, яка стоїть на позиціях сатанізму як з точки зору естетики, так і суто ідеологічно. Думаю, харківські «священні монстри» могли б обійтися як без жанрово-стильових стереотипів, так і без суто релігійних фішок, які в контексті такого альбому виглядають дивно. Зі змістовою заангажованістю цього треку все цілком зрозуміло хоча б з його тексту, де є рядки «Ave Satan, Ave Lucifer» і таке інше, подані з усією серйозністю та пафосом. Це схоже на щось, що надто попахує релігійною заангажованістю та пропагандою, що дещо псує гарні враження від альбому. Але це трохи розлоге зауваження стосується суто текстової частини – сам по собі кавер не слабший за інші треки нового диску.

Отже, «Sun in the House of the Scorpion», який привертає увагу вже використаною в його дизайні картиною Здислава Бексінскі, переважно оминаючи стереотипи жанру, поєднує в собі силу та споглядальність, перевершуючи сподівання тих, хто має почути його вперше.

Gamardah Fungus - The Way To Build Your Future [2010]

2010-09-02T00:31:00.000-07:00

«The Way To Build Your Future» - перший повноформатник дніпропетровського дуету з химерною назвою. Попри це музиканти, що його творять, далеко не новачки у цій справі. Гітарист із псевдонімом Absurd Maers пограв мало не в десятку груп найрізноманітнішої спрямованості – від тріп-хопу до панку, а електронник Ігор Ялівець може бути відомий українському слухачу як один із засновників скажено експериментального нойз-проекту Submatukana.

Найперший офіційно виданий трек проекту з’явився на світ минулої осені у складі спліту з проектом Voida. Він називався «Requiem For A Summerman» (з присвятою Єгору Лєтову) і змусив чітко запам’ятати їх саме завдяки тим рисам, які насамперед помітні і в повноформатному альбомі : меланхолійність саунду, мінімалізм, значна повільність у розвитку композиції, певна похмурість, стриманість і циклічне переплетіння («на території» експериментального дроун-ембіенту) гітарної мелодики – з одного боку та електронного нойзу, «польових записів» і навіть радянських аналогових синтезаторів - з іншого. І якщо на згаданому спліті електронна складова була попри всю свою красу все більше вдалим обрамленням і доповненням гітарних тем, то на альбомі вони взаємодіють значно тісніше. Як влучно охарактеризував результат інший рецензент цього альбому, Ігор Сидоренко, це «електронний нойз, на фоні якого гітарист неквапливо перебирає струни». Іноді цей звук достатньо «густий» для того, щоб пригадались класичні релізи тієї ж Nadja, але фішка тут не в експерименті як такому – головним у цьому альбомі є занурення в його атмосферу.

Настрій, що створює слухання цього диску, можна вважати вдалим для роздумів, спогадів та глибокої медитації. Окремо слід відзначити вдале використання в альбомі «польових записів» - коли ви прослухаєте диск, ця теза стане цілком зрозумілою.

Приємно зустріти такий зрілий реліз, що викликає багато асоціацій (наприклад візуальних образів) і своєю унікальністю в українському контексті засвідчує те, що наша експериментальна музика дуже непогано розвивається навіть без відчутної до неї уваги з боку слухачів, яким симпатичніші більш звичні форми музичної творчості. Як кажуть самі музиканти Gamardah Fungus, проект живе і творить «без амбіцій на тотальну знаменитість, але заради душевного блага її потенційних прихильників».

© Максим Солодовник, вересень 2010

публікація: www.rock.kiev.ua

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Hexenmeister - ... and Life in Insomnia [2010]

2010-09-01T20:09:00.000-07:00

Перед нами дебютний повноформатник досі практично невідомого, непублічного one-man-бенду, виданий, до того ж, на дуже молодому, незалежному, андеграундному українському лейблі ARX Productions, що спеціалізується на найрізноманітнішій «темній» музиці – від авангардного, депресивно-меланхолійного блеку до фьюнерал думу, дум-дезу та сладжу.
Виходу альбому передував у поточному році самвидавний спліт з Bergrizen, з якого досвідчений слухач також міг скласти уяву про високу перспективність проекту.

Вражаюча, відчайдушна, надривна атмосфера крайнього напруження душевних сил та вигадливі, новаторські, експериментальні структури композицій – прикметні риси альбому. Попри те, що якісний запис сучасний слухач сприймає як належне, відзначимо, що альбом більш ніж переконливий і з цієї точки зору. Не так часто можна почути такий саунд у one-man-бенду, що видає свій перший альбом.

«... and Life in Insomnia» вирізняє стильовий симбіоз, який, однак, завдяки композиторському талантові не виглядає як еклектична строкатість. Тут водночас спостерігаємо і елементи пост-блек-металу (експериментальні структури копозицій), і більш традиційного блеку (височезний, досить швидкий і часто протяжний скрімінг, до речі, дуже впевнений), депресив-блеку (екзистенційна тематика пісень і загальний настрій), які разом складають тут явище меланхолійного блеку, і елементи більш віддалених стилів – приміром, ритм-секція своїм напором цілком виразно нагадує хардкор. Гітари, з якими інколи корелюють фоном клавішні, тут є впевненою основою всієї музики альбому і вони найрізноманітніші : від швидких і простих блекових акордів до густої, майже шугейзової «стіни» звуку та пронизливих соло, подекуди тут «знайшося місце» навіть для акустичної гітари (приміром, у «Silence is Broken» її партія натякає на неокласику), і для деяких цілком «чистих» мелодійних мотивів (як у вступі до «Where You will Stop, and I'll Keep Falling» ). Сольні ж партії є особливою прикрасою цього альбому, хоч їх загалом не так і багато. Попри те, що емоції тут «через край» , цей диск цікаво слухати навіть з суто композиційної точки зору. Прикінцевий трек, що є кавер-версією, сприймається загалом як бонус, але з точки зору стильового симбіозу та звучання не відрізняється від оригінальної частини дебютника.

Диск слухається на одному диханні, має як продуману загальну структуру, так і справді майстерне втілення навіть найменших звукових «фішок» та деталей, що свідчить про те, що ця робота зроблена з душею. Цим релізом проект із харизматичною назвою Hexenmeister довів нам , що сумніватись у його славному майбутньому зовсім не варто, і вже сьогодні його можна вважати якщо не «лідером сцени», (бо її в нас для цього напряму екстремальної музики поки нема), то зразком для українських музикантів, що зважаться продовжити експерименти з синтезом цих стилів. З іноземних проектів - як паралель більш настроєва, ніж стилістична, спадає на думку перший альбом французького «Pensees Nocturnes» - теж, до речі, one-man-бенду.

Насамкінець варто сказати, що попри звичну для сьогодення практику онлайн-релізів, цей альбом вийшов на диску (як і решта релізів цього лейблу), до того ж його оформлення таке ж нетипове й асоціативне, як і музика, а отже він безперечно стане окрасою вашої фонотеки.

Jurij Andruchowycz i Karbido - Cynamon z dodatkiem Indii [2009]

2010-05-14T18:47:00.000-07:00

Одна з них впадає в око (точніше – у вухо) чи не з перших звуків «Цинамону»: значна кількість різноманітних саунд-ефектів (від звуків природи до суто електронних), що створюють відповідний настрій і додають трекам виразності. Я певен, що це більше, ніж просто орнамент, адже музика «Цинамону» дуже атмосферна, а від того водночас цілісна і часто несподівана. Тут ніби нема гострих кутів, тонка й майстерна музика утримує увагу слухача від перших нот до останніх. Погодьмося, це непересічна якість для авангардного диску, і трапляється вона нечасто.

(рецензія - за лінком на Літакценті)

© Максим Солодовник, квітень 2010

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Пов'язані матеріали:

Андрухович та Karbido – Самогон [2008]

Oneyroid – Giftstoffe [2009]

2010-03-30T19:06:00.000-07:00

Як не напружуй пам’ять, - а великої кількості українських груп, окремих музикантів чи проектів, що творять у стилі індустріального року, нізащо не згадаєш. Надто ж, коли йдеться про мілітарі індастріал з жорстким, агресивним альтернативним звуком. Загалом, найвідомішими для слухачів, які слідкують за індустріальною сценою (хоча, знову ж таки, цей термін для України є перебільшенням через мізерну кількість стабільних потужних проектів) є або групи етно-індустріального штибу ( «пізні» КОМУ ВНИЗ, Вінки, Audi Sile ), або електронні one-man-band – проекти, що розвивають лінію мартіал-індастріалу ( Багряний Шлях, Surma та інші ). Що характерно, друга категорія творців значно активніша в останні кілька років.

Малочисленність цієї ніші в українській музиці (попри багатство як пост-індустріальних пейзажів, яких чимало не лише на Сході та Півдні держави, і багатство історичних подій, нерідко трагічних та кривавих) пояснити досить легко, аж до банальності – іншими традиціями та ментальністю сучасників.

Очевидна та повсюдна схильність до етно-музики та фолк-року, підсилена сплеском їх популярності у світі з початку 2000-х та переважна миролюбивість українців (принаймні, у сфері сучасної культури), зумовлена як релігійними чинниками, так і важким сьогоденням, роблять свою справу. Тобто українська група, яка сьогодні розивається в індустріальному руслі – це точно щасливий виняток, ніж тверде правило.

Єдиний широко відомий виняток з цієї практики за останні кілька років – це нова група всенародно улюбленого Сашка Піпи @TRAKTOR, яка грає дуже яскравий і брутальний індастріал-панк. «Трактористи» вже мають свою армію прихильників, яка, судячи з концертів, не лише чимала, а й не забуває приростати.

Є вона і в полтавської групи Oneyroid, яка за кілька місяців до свого 17-річчя, а саме у жовтні 2009 року видала надзвичайно сильний, концептуальний і несподівано жорсткий альбом «Giftstoffe» (у перекладі з німецької – «отруйні речовини»).
Жорсткий він і об’єктивно – всіма своїми ядучими, апріорно нестандартними рифами, ритмами і обома вокалами (чоловічим та жіночим), що міняться то сумною іронією, то спустошеністю, то похмурою констатацією, то застереженням, то справжнім непостановочним шоком-божевіллям, від якого нерідко справді мороз іде шкріою.

Ігор - барабанщик групи Oneyroid, фото by Юрій

Жорсткий він і в контексті попередньої творчості групи Oneyroid, що із завжди притаманними їм любов’ю до створення геть несхожих та різностильових альбомів та концептуальністю, яка, практично ніколи не покидаючи сфер психоделічного року, еволюціонувала від сюрреалістичного авангард- та пост-панку 90-х до танцювальних ритмів light-індастріалу альбому «Бетон» та інтровертного за своїм характером пост-року альбому «LeD» другої половини 2000-х. В кожному разі «Giftstoffe» - птах екзотичний та аж ніяк не випадковий у дискографії мега-досвідчених полтавців.

Його саунд-продюсуванням займався теперішній онейро-гітарист і водночас лідер, засновник та єдиний постійний учасник відомої на всю Україну групи «Арахнофобія» Валерій Власенко. Групи-ровесники «Арахнофобія» та Oneyroid, які були на початку 90-х засновниками полтавської рок-сцени у сучасному розумінні і єдині з того першого відчайдушного ешелону залишаються творчо активними і сьогодні, Валерію вдається гармонійно поєднувати. Власенко – це найперший фахівець з рок-саунду у Полтаві, особливо якщо говорити про студійну роботу. У тандемі з його особливим фірмовим гітарним «почерком» «Giftstoffe» є альбомом надзвичайної сили та якості – і не лише за українськими стандартами, планка яких досить відносна через загальновідомі причини, а і за світовими.

Без жодних перебільшень, маємо збіг усіх чинників для нового музичного бестселеру: потужний, зіграний склад учасників, які справді живуть своєю музикою; відмінна звукорежисура, різноманіття інструментів (від струнних та ударних до духових та електронних ефектів-оздоб), концептуальність задуму та текстів, неповторна атмосфера альбому, вдалий хронометраж, шикарні бонус-треки. За таких умов питання популярності групи – це лише питання часу та готовності самих слухачів до такого рівня альтернативної музики, яка є космічно далекою як від примітивного ню-металу з емо-кором, так і від решти того, що в Україні за звичкою вважають альтернативою.

На дві найбільш прикметні особливості альбому «Giftstoffe» вказує вже його назва – по-перше, тематика диску присвячена різноманінтим отрутам (а саме багатьом бойовим газам та ЛСД ), а по-друге, альбом переважно двомовний (російська та німецька).
Якщо мовна особливість і може знайти небагаті паралелі навіть в історії української альтернативної музики (пригадаймо андеграундну київську групу середини 90-х «Повільне кермо», що також використовувала німецьку для дублювання своїх текстів), то тематична концепція «Giftstoffe» претендує на унікальність, в чому досить легко переконатись, порадившись зі всезнаючим гуглом. Звісно, тут ми не враховуємо невербальні проекти екстремальної електроніки, хоча б тому, що це геть інший жанр (для якого всіляка похмура техногенна естетика та сюжети є традиційним плідним грунтом для звукових алюзій та інтерпретацій) і жанр, як ми щойно згадали, невербальний.

Концепція виявляється і в треклісті: кожен з десяти основних треків альбому називається так само, як один з отруйних і наднебезпечних продуктів. Оскільки абсолютна більшість з них – продукти військової промисловості, мілітарний, нервовий і агресивний саунд диску є цілком логічним в такій «компанії».

Нестандарність текстів не могла не спровокувати і надзвичайно цікавих підходів до вокалів – тут вони коливаються від «холодної», харизматичної читки до відчайдушних і зневірено-пристрасних, таких, що межують з криком або командами. Їхня дуальна – фемінно-маскулінна природа створює стійке враження універсальності звучання при різноманітності манер та перманентній концентрації на провідній темі, що в сукупності по-справжньому не дає слухачеві розслабитися і цим дуже відрізняється від типового «психоделу». При чому, сенси такої тематики багатошарові і не доступні для однозначного тлумачення – позірна простота текстів відлунює нарізноманітнішими сенсами: від екзистенційних до громадсько-політичних, і точка зору тут залежить від власної інтерпретації слухачем почутого.

Тут би й подумати читечеві, що маємо надважкий за звуком продукт – але така думка далека від реальності. «Giftstoffe» не є важким навіть для сприйняття, попри досить жорсткий і безжальний звук, - навпаки, він всотується ніби мимоволі – воістину як отруйний газ.

Фелікс - духовик групи Oneyroid, фото by Максим Солодовник

До речі, найкраще слухати цей диск на максимально можливій гучності і, звісно, на якісній апаратурі.
Окремо слід сказати про три бонус-треки : записані тим самим складом, що і головна частина альбому, вони є справді бонусами – тобто відносно «Giftstoffe» є стороннім продуктом - про щойно почуте нагадує хіба в чомусь подібний саунд та присутні тут німецькомовні елементи. Прикметно, що два бонуси україномовні – вони є провісниками альбому «Ходень», який є одним із найсвіжіших проектів, що група втілює зараз у студії та найновішою концертною програмою після «Giftstoffe». Звук його буде також відмінним від попередників : синтез стилів на основі оригінального трактування етно-року.

Для всіх мешканців Мережі, якими ми всі зараз тією чи іншою мірою є, буде близьким бонус-трек «Клавіатор», назва якого говорить багато в чому сама за себе. Це один з найхітовіших треків альбому.

«Giftstoffe» практично з моменту виходу дістає позитивні і вражені відгуки як слухачів, так і фахівців.
Починається і візуалізація «Giftstoffe» - на початку 2010 року в інтернеті було презентовано офіційний відеокліп на пісню «Зоман».

Підсумовуючи сказане, можемо однозначно сказати, що цей реліз є одним із найпотужніших здобутків української рок-сцени, вирізняючись оригінальністю задуму та гідним його втіленням.
Гадаю, зайвим буде нагадувати, що пропустити концерт групи Oneyroid у своєму місті може тепер хіба що ледачий або глухий.

(с) Максим Солодовник, березень 2010

публікація: www.rock.kiev.ua

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Лінки:

Офіційний MySpace групи Oneyroid
Офіційна спільнота групи Oneyroid в ЖЖ

Валерій Власенко (групи Арахнофобія, Oneyroid) : "І ніколи не їжте з їхніх столів..."

2010-02-05T04:19:00.000-08:00

Валерій Власенко,
фото by Ромко Suc Коба

Коротка передмова інтерв’юрера:

Валерій Власенко ось мало не два десятиліття очолює полтавський рок-рух, будучи засновником, лідером (а на сьогодні і єдиним учасником) відомої в Україні та далеко за кордоном групи «Арахнофобія», яка, маючи на сьогодні лише один повноформатний альбом, брала участь у численних фестивалях, збірних концертах, видана на найрізоманітніших збірках української музики, а в Полтаві є однією з двох надпотужних формацій, які дійшли до нашого часу від самих початків рок-сцени в цьому місті. Другим таким гуртом-ровесником є Oneyroid, в якому Валерій зараз є гітаристом та саундпродюсером. З ним група вперше з 1998 року видала офіційний повноформатний альбом «Giftstoffe»(2009) (з німецької - Отруйні речовини), який вже через кілька місяців по виході є найуспішнішим LP у довгій історії Oneyroid, що стає дедалі популярнішим через свій концептуальний задум і його гідне, на світовому рівні, студійне втілення.
І попри деякі песимістичні оцінки, які тут звучать (інтерв’ю було взяте за рік до виходу альбому), зараз студійна та репетиційна робота також кипить – пишуться два зовсім різні нові студійні альбоми , розробляється ще одна нова концертна програма Oneyroid, подібна картина і в Арахнофобії – лише без «живого» складу.

За довгі роки життя обох гуртів було опубліковано гектари інтерв’ю з Валерієм Власенком як у друкованій, так і в онлайн-пресі , але мало які з них є справді цікавими, професійними та різноманітними. Причини зрозумілі – вони полягають у тому, як працюють українські журналісти, не кажучи вже про те, що майже ніхто з них не пише спеціально про музику.
Як менеджер групи Oneyroid і водночас вільний журналіст, я, звісно, мав покращити таку ситуацію.

Цю нашу з Валерієм розмову було записано ще 13 листопада 2008 року, але вона досі залишається актуальною, адже говорили ми про творчість, музику і життя в музиці та інші, також завжди актуальні речі.

Увага: текст відповідей містить ненормативну лексику.

- Власне, перше питання, яке я хотів би тобі поставити…

- …чому воно називається «Арахнофобія»? (сміємось)

- Нє, ну я на особливу альтернативність не претендую, але питання побудував інакше.Відразу хотів би запитати про більш загальні речі, потім заглиблюватимемось.

- Питай.

- У чому, на твою думку, головні відмінності незалежного музичного руху, зокрема, в Україні початку 90-х і сьогодні?

- Зараз нема незалежного руху в Україні, тим і відрізняється, всьо, відповідь дана.

- Ясно, мені подобається такий початок розмови :)

- Нема ніхріна.

- Шо, зовсім нічого?

- Нічого.

- А «Арахнофобія»?

- Та й «Арахнофобії» немає. Тому шо незалежного руху немає, тому й «Арахнофобії» немає.

- Зрозуміло. Ну, ми до цієї теми ще повернемося.
Наскільки перспективним тобі здається стан сучасної полтавської сцени? Кого б ти виділив, крім «ДМЦ», яких не раз хвалив? Кого тобі подобається слухати під час спільних виступів?

- Ну, як всі старі дядьки, які роблять свої чарти, наливаючи в чарку :) , можу виділити такі гурти. Перший – «ДМЦ», тому цей гурт як молоде деревце, що тягнеться до світла, з кожним днем все більше і більше. Поважаю також гурт "Транс-Формер". Там якісь ню-метал команди, головною з яких є «PINS», хоча от вони, правду кажучи, не дуже і полтавські.

- …ну, так, кременчужани…

Подобаються також «Контрабас» і «Талісман». Була ще така група «Нове покоління» , але я не знаю, що вони зараз роблять. «Майор Пронін», до речі. Є ще група «Молочай», десь у Чернігові. І ставлю на 9, 10 чи яке там місце групу «Арахнофобія», яка вічно жива, і яку я можу назвати попереду всіх, тому шо вона найвідоміша. Хоч як я не люблю «Oneyroid», але не можу назвати її групою номер три хоча б, тому що в них нічого поки що нема. В нас нема.

- А шо на твою думку, мало би бути?

- Мала би бути пісня, яка б об´єднувала людей навколо цієї команди. Її немає просто – творчість заради творчості.

- А, зрештою, хіба це головне?

- Ти назви будь-яку команду, в якої є пісня і в якої немає пісні. За шо люблять команду? За те, шо в неї є пісня.

- От купував сьогодні з рук Fender Jazz Bass, ну не собі звісно, для гурту «Щастя», для басиста їхнього, так чувак, що продавав, розповів, що першим хазяїном цього басу, якому вже 37 років, був учасник якоїсь полтавської групи, яка у 80-х була десь такою ж популярною в місті, як зараз «ДМЦ».

- Чудово. А «Щастя» ще існують?

- Так, звісно, другий альбом пишуть, він практично готовий, але ще не знають яким чином його випустити.
- А не здогадуєшся хоч приблизно, яка б це група з полтавських могла бути?Бо в нас з ним відмостей про назву нема.

- «Квентін Дорвард»… «Екзема» – була така група…

- Це все періоду 80-х?

- Та це і 80-ті, і 90-ті, 90-ті це просто золоті роки для мене, 80-ті для мене нічого не значать, бо я ще був пацаном. «Авантюра» була ще…
- Ти зрозумій одну річ, це зараз здається, що тут засіла страшна кількість гуртів. А насправді раніше їх було більше і пробитися було набагато важче. Як би всі малолєтки не кричали. Чи від того, що зуби ще не повиростали, чи від того шо ще не повибивали, вони ще ніхто – нулі, вони не можуть пробитися, тому шо вони нулі.

А тут у нас конкуренція така жорстка була – вони ж не знають, вони ж тіки з піськи вилазили. І багато хто з них шось пукає, і навіть не знає, хто їм допомагає. А допомагає тільки Валєра Власенко цим всім непродвінутим чувакам. Підсвідомо і на рівні реаліті. А от хто допомагає практично, дієво, так це Валєра та Роман з групи "Транс-Формер",котрі випускають за власний кошт збірку "Євшанзілля", пропонуючи участь у ній нарівні зі знаними і потрібними людям групами нікому ще невідомим,або забутим виконавцям. Хай вони знають своїх героїв.

Героїв 90-х, які продвинули рок-музику в нас на Полтавщині. Всі інші групи існували, напевно, на рівні Полтави, ну і Полтавазаводбуд. А іще були групи попсового формату, які просунули Україну у всесоюзне звучання, той же «Фрістайл», або Льоня Сорокін, який робив озвучку багатьох совєтських фільмів, які ти бачив. Музика до «Мушкетерів», «Острову скарбів» - це все він записував. І була ще група «Фестиваль» в кінці 80-х. Більшість учасників цих груп або грають по кабаках, або спилася. Про 90-ті ти знаєш, десятку я називав. Все решта задихнулось, здохло, їх нема. Ще є великий чувак – Саша Тригуб, барабанщик всіх часів і народів, вибуховий чувак.

- А де він грав?

- Та він грав всюди, не треба навіть перераховувати, я просто його просто поважаю як музиканта, дуже крутий музикант.

- Ти плавно перейшов до нашого наступного питання: з ким із наших музикантів тобі було найцікавіше працювати?

- Ну, я не можу так відповісти. В мене було 16 складів, і всі вони різні. І всі вони записані, зафіксовані. Не так як у групи «Oneyroid» (кривляється). Я зараз Бурліка теж спонукаю, бо я зараз з ними.

- Ну так, там теж приблизно така ж кількість людей грала.

- Так, треба ж писати, а то воно так іде собі в пил. А то все заради тупця-дупця, три чоловіки там посиділо на репетиції, подрочили в кулак і пішли, - і все, на цьому все закінчилось. Випили по пляшці коньяку і всі про все забули. А фіксації нема. А вічність вимагає фіксації. Тому ще раз – треба фіксувати.

- Є ж проекти, в яких студійна робота на першому плані, той же «Ворождень»…

- Ну, насправді є випадки, які це поєднують. І тоді все добре.

- Коли якась лажа з виступами, то можна хоч у студії це надолужити…

- Дивись, є гурти, які існують тільки «на гітарі». Тобто заспівав пісню у дворі, - її запам´ятали. І потім шість тисяч горлянок, чи шістсот тисяч чи мільйон – кому вже як пощастить – співають разом чи на твоєму, чи на якомусь збірному концерті.

- А коли ти сам це відчув?

- Найголовніше визнання – це коли я виглянув на балкон у своїй роздовбаній квартирі, а тут під моїми вікнами пацани на лавочці співають мою пісню. Я кажу : шо за хуйня? Шо за хуйова така пісня, гівно. А вони мене нахуй посилають і продовжують далі співати. Я почав ржати, вони не зрозуміли зразу, чого я ржу, ми потім познайомились і випили не один літр.Оце є дійсно визнання…

Коли ти приїжджаєш на коцерт гурту «Пілот» в Пітері і виступаєш тринадцятим номером, тебе ніхто не знає, а ти кажеш: все добре, пацани, я знайду своє місце у вашому ряді. І ти завойовуш увагу – співаєш пару пісень, і весь зал розуміє, шо ти їхній. А вони – твої. Оце реальне підтвердження. Іще раз повторюю, що головне - це пісня. Або стиль, або щось іще. Але в кожної команди була своя пісня – одна. Так завжди було, з цього починається популярність.

- Тут я з тобою цілком згоден. Отже, загалом про сцену ми поговорили. Як, на твою думку, змінився з роками слухач?

- Абсолютно не змінився. Нічим. Ані інтернет їх не псує, ані візуальна техніка. Будь-яку свою справді круту пісню заспівай десь у натовпі – і неодмінно знайдеться людина, яка тебе підтримає. Якщо у виконавця є харизма – на цю харизму знайдуться оси. І будуть своїми жалами пити речовини для підтримання тонусу.

- Хороший образ.

- Нічого не міняється. Так само можна скидати в інтернет таку пісню – і тебе помітять. Але важливо, щоб помітили люди, які стоять над цим всім натовпом, прихильниками та виконавцями. Люди, які вкладають свої кревні. І як тільки така людина з´явиться, коли виграєш якийсь конкурс, скажімо, або достукаєшся до серця дочки Кучми, - тоді всі дороги відкриті (сміємось).

- Якось ти згадував, що на рішення стати рок-музикантом вплинуло те, що ти побачив фільм «Взломщік». Про що він?

- Ну, для мене все починалося з пітерського року. Фільм про долю музиканта, який в соціумі нуль, голяк повний, людина яка не має нічого крім сцени. Людина, яка в житті п´є каву і ніколи не закусює його, скажімо, тістечком. Людина, в якого батя алкоголік, - слава Богу, в мене не так. Моя мама, до речі, була першою, хто підтримав мене в цьому виборі, дай Боже їй багато років здоров´я, щастя та процвітання. І ця людина на сцені є королем всього цього руху. Мене це і підкупило. Я побачив чесність в цьому фільмі. Коли я побачив Костю Кінчева на сцені пітерського рок-клубу, я собі сказав: я стану таким самим, і я став таким самим. Я навіть не знаю, хто режисер цього фільму, подивись в інтернеті.

- Чи важко тоді було знайти однодумців? Бо зараз ти величина, і багато хто знає…

- Ну, величина, прямо скажемо, 50 на 50. А знайти тоді однодумців було легше ніж зараз, тому шо люди не думали про гроші. А думали про те, як самореалізуватися, як кайфонуть без грошей, що називається, «на крише дома своєво». І перші репетиції проходили отут поряд, на 9-поверхівці. Ми залазили на дах, я тоді не вживав алкоголю, пив тільки сливовий сік, якого купували три літри. Всі решта були значно старші за мене. Одразу була група «Фаетон», а потім «Аварія» - «Дискотека аварія» з´явилася значно пізніше :) (але про нас ніхто не знав, а от про них дізналися всі).

- Це назви угруповань, в яких ти починав грати?

- Ну, так, я в них був клавішником, з цього починав, бо всі знали у дворах , шо я граю на цьому. Ходив у музичну школу – значить неодмінно маю грати на клавішних інструментах (іронізує). Ну, з часом ця бодяга розпалася, лишилось три незалежних чєла, як кажуть тепер, і разом ми створили «Арахнофобію». Чому саме «Арахнофобію» - тому що хтось шепнув, що це круте слово. Все дуже просто (сміється)

- Хто, крім тебе, входив до першого складу?

- Діма Берегєзов – бас, Юра Климко – акустична гітара, я - акустична гітара. Ще був Вася Гірка – гітара, Максим Юхно – бонги, барабани, Ігор Гєнкін, який до недавнього часу грав у «Транс-Формері», був першим барабанщиком гурту «Фаетон», ну і «Арахнофобії» відповідно. І ще був скрипаль Саша Попов, який зараз працює звукорежисером. Неслабий склад був. І Фєдя Акатов був, теж вокал і гітара. Грали часто на дві гітари. Я тоді ще співати не вмів абсолютно. (кривляється)

- А якісь тодішні пісні до нашого часу дійшли?

- Аякже! «Засиделись», «Рисуй» - це взагалі третя пісня в моїй кар´єрі. Ще «Тоскою убиты» - всього три.

- Цікаво, я думав, то вже пізніші речі…

- Ні, це все хіти саме того часу, як живуть досьогодні. Співаються по дворах.

- Де переважно тоді полтавські команди собі знаходили притулок для репетицій?

- Розумієш, раніше з притулками якраз було набагато складніше . Зараз простіше стало.

- Ну, я здогадуюсь.

- Зараз складніше собі знайти співплемінників та інше, а от з репетиційними приміщеннями не так. А раніше платити треба було немало – 15 рублів тоді на місяць було дорого. Тому це були ПТМЗ, кооперативний інститут, там була своя «комора», з якої ми крали інструменти і потім їх приносили назад через третій поверх; другий хлібзавод був. Репетиційне приміщення було на кожному дебільному заводі нашої держави, включаючи «Електромотор». Можна було репетирувати всюди, тільки треба було знати якогось «дядю» або платити потрібній людині. От і все.

- Які основні етапи ти б виділив у довгій історії гурту?

- Етап становлення – хороший, жорсткий, харизматичний, красивий, етап надії, убойний, угарний, коли тебе нахуй посилають і все решта. І етап занепаду, під час якого ти перетворюєшся, по суті, в пеньок. Найкрутіший етап зараз – коли ти відроджуєшся знов. Люди, які нас знають, все це пам´ятають.

Валерій Власенко,
фото надане ним

- У 2006 році в Арахнофобії вийшов дебютний повноформатний альбом на лейблі COMP. Що відчував ти, вперше взявши його до рук?

- Ну, я кінчив! (сміємось).
Як кінчає чоловік, який вперше має жінку. От така точно була ситуація. Чьотко. Але вперше це було, коли підписав контракт з EMI, які зараз для мене нічого не роблять. Щоправда, як і я для них. Але попри це є надія на те, що наша Україна прорветься кудись далі.

- Але ж ви зараз з ними ніяк не пов´язані?

- Ні, пов´язані, у нас контракт на 6 років. Вже два роки як на ньому «сидимо», бо Олег Долинський зрозумів, що раптом Україна виб´ється, йому потрібні будуть такі люди, як я. Тому що я маю на сьогодні неординарність – коли гаркну в мікрофон, то зразу зрозуміло, шо це Валєра Власенко, а не якийсь там прищ. Зараз справжніх вокалістів у нашій українській музиці зовсім мало.

- Багато хто з моїх друзів каже, що було б шикарно почути «Арахнофобію» в «альбомному» складі знов. Наскільки це реально для фанів?Варто сподіватись, що це знову буде повноформатний гурт?

- На жаль, напевно, ні, адже мені це на сьогодні абсолютно не цікаво. Живу студією, записами та експериментами. Щоб робити якийсь концерт, потрібні спонсори. Я ж спонсорів не шукаю, а мого дружка-бандита, який міг виділити на це гроші, прибили десь. Політичні партії ж здохли і заткнулися, коли я вже їм став непотрібним, ну й мені вони відповідно нахуй треба. Тому на цьому етапі поки все скінчилось, і покладаємо надії на цей сраний інтернет. Більше нема на кого…

- В який бік змінився твій власний саунд за ці роки?

- Я не змінююсь. Моя музика завжди звучить так, як і раніше, тому що я різнобічна людина – можу і так, і сяк грати. В мене дуже багато матеріалу. В мене близько тридцяти тисяч треків, які записані в різних стилях. Тому що мене пре – і я пишу. І все це знайде свого глядача та слухача.

- Знаю, що російськомовний матеріал, з яким ти зараз працюєш, може вийти під назвою «Домовые чакубашки» А хто ще в проекті? Хто тобі, можливо, допомагає?

- Ніхто.

- Тобто це чисто студійний проект? Всі інструменти пишеш сам?

- Так, всі розійшлися, шукають себе в інших напрямках у житті, вільних від «Арахнофобії». Назва символічна: «Чакубашка» - це моя екс-дружина, домовик – це я.

- Як приходять пісні, що пишуться? Наскільки важлива роль допрацювання початкового матеріалу?

- Знаєш, що таке джем?

- Знаю, так.

- Це коли грає тисяча незнайомих людей, тільки справді незнайомих, а не так я у нас робиться часто: о, я того, і цього, отого знаю, всім привіт, всі напиваються. А потім кажуть, що вони джемлять. Ні, це гівно. І не лише в нас у країні, але й на Заході. На нього не потрібно рівнятися – шо в нас гівно, шо в них, просто пахне по-різному. Головне – якщо сам себе не похвалиш, твоє гівно ніколи ніхто не буде хвалити. (сміємося) Тому я головний в цьому процесі, у полтавській каналізаційній системі.

- Ну, але ж продукти джему треба допрацьовувати…

- Хай хтось інший допрацьовує. Все що я зіграю – це золото. Я ніколи не граю просто так. Навіть коли джемлю. Кожна нота є доречною. Якщо люди чогось не розуміють, це значить вони налажали, а не я. Мене в лажі звинувачувати ніколи не треба. Тому що вони все одно програють. Лажа для Власенка – це нонсенс. Подивися мої записи в інтернеті – ти там хрін лажу побачиш. А от якщо подивишся передачу «лтавівського» телебачення чи будь-який український канал, то в будь-якої команди побачиш лажу. Чому лажа? Тому що там звуку немає, тому що там присутня одна частота з тисячі. От і все, звукорежисерам – хайль гітлер, їм треба вчитися. Хоча вони вже все нібито вміють і гроші за це отримують, на жаль. І це стосується всього українського телебачення.

- Чи багато з давніх пісень хочеться проінтерпретувати, перезаписати?

- Ну, насправді вони постійно переспівуються, бо народ вимагає, та й ти вимагаєш.
От співаю «Я - дерево», тому що це мене пре. Не тільки ж тому, що людям подобається. Вона постійно звучить по-різному. Інтерпретувати студійні записи немає сенсу – їх існує по три-чотири версії, мені воно вже не потрібно. Час минув. І кайф – записувати.

- Кажуть, працюєш зараз над сольним альбомом? Можна трохи дізнатися про його специфіку?

- Ну, буде багато пісень, багато хороших і потрібних пісень.А докладніше…
Ночами, коли можу собі дозволити сидіти зводити, приходжу на студію. Є час – ти пишешся, нема часу – не пишешся, адже грошей у мене просто не існує. Тому цей процес може затягнутися на необмежену кількість часу, а ми його маємо закінчити якнайшвидше, тому що студія EMI вимагає від нас нового альбому. І «Арахнофобія», і «Домовые чакубашки» потрібні також Росії. Тому я пишу два альбоми разом, паралельно. Крім цього, я напрягаю на це твою улюблену групу «Oneyroid». Я ж пишу свій матеріал коли мені подобається, коли я відчуваю, що ця пісня піде. І промахів не буває. От хіба з Мішою Шамраєвським добре працювати, але в людини зараз свої справи, і я поважаю його вибір шляхів самореалізації. А на записі мені практично ніколи нікого потрібно не було, вони – музиканти - мені можливо навіть заважають, тому що я хочу одне, а людина не розуміє, починаєш йому розказувати…

- А як ви познайомились із Бурліком?

- А… Колись я був барабанщиком гурту «КАА» – Клуб Анонімних Алкоголіків. І ми тоді на п´ятому поверсі фігачили панк-рок у двокімнатній квартирі. Панк найбруднішої хвилі, справжній, не такий як зараз всюди. Я їх дуже поважаю, але то вже попс, емо. То не панк-рок. Ну, може десь і зараз існує панк. І взагалі, будь-яку людину, яка взяла до рук інструмент, я вже поважаю.
Так-от, прийшов до нас Бурлік, вони тоді святкували рік гурту «Oneyroid» і їм було відомо про гурт КАА, вони їх запросили. А я ж теж туди – як же так, - штанці спадають, треба ж підтягнути (сміємося). Він говорить: «А як твоя група називається?» - Та група … «Арахнофобія». - «Арахнофобія»? Страх перед павуками тобто?
Це була перша людина, яка знала значення назви. Говорить, ну, і ти тоді береш участь. Я підстрибнув вище себе і все таке. І ми пограли, виступили на цьому святкуванні. Оце був перший виступ гурту «Арахнофобія» на публіці. Рокенрольний виступ. До цього був ще один, але то так – офіціоз у театрі Гоголя.

- Це той легендарний сейшен 1992 року на Браїлках?

- Сто процентів. Це було взагалі становлення рокенролу нинішнього, бо від цих команд походять всі інші, вони набралися від нас.

- Процес брунькування…

- А ми ж вічноживі двигуни. Люди старіють, жиріють, а в нас навіть животи не виростають. Отак. Мутація відбувається в молодих, а не в нас. Хай набираються хорошого. А ми від них будемо заряджатися. Вампіри так і живуть.

Валерій Власенко у складі групи Oneyroid, 2009 р.
фото by Максим Солодовник

- Як оцінюєш сучасний «Oneyroid»?

- Сучасний «Oneyroid» крутий, він був крутий завжди. Я ж хулю «Oneyroid» не за те, що він хріновий, чи мені не подобається, чи галімий попс, а тому що мені хочеться, щоб Бурлік і пацани зрозуміли, що їм потрібно зробити запис. Тому що запис – це вписування золотими, чи хай там кам´яними, це вже питання смаку, - у Вічність. Сучасний «Oneyroid» - це ахуєть, одним словом, і так було і раніше, коли там ще грав Іван з гурту «Фреон». Але проблема в тому, що люди йдуть – і звуку немає, і цього звучання вже не повторити. Льоха (Олексій Самарін, соло-ритм гітара «Oneyroid» періоду 2000-2007 рр – М.С.) пішов – звуку нема, Ваня (Іван Оборожній, соло-ритм гітара «Oneyroid» періоду 2004-2007 рр. - М.С.) пішов – звуку нема, я піду - звуку нема. А «Oneyroid» вічний, і ніхто про нього не знає, крім тебе, мене і птахів…

- Як часто ти думаєш про майбутнє?

- Справді не задумуюсь. Українці – найбільш незгуртована нація, нема ідеї. Коли вже щось виконано, ніколи отих мурах-воїнів своїх, заради яких це все й було, ніхто не згадає. Але всі ці підари гнойні будуть скоро сидіти в жопі, тому що вони не люблять і не цінують свій народ. Українців підняти (у 2004 році), полтавців – 17 тисяч – це ж пиздець, це був фурор, нерухомість перетворилася на «рухомість», будинки пішли, камені заворушилися… І я вперто стояв горбом за це, хоч мене й застерігали. Але тут навіть не стільки Ющенко з Тимошенко винуваті, а люди на місцях, оці всі управлінчики, котрі раніше просили Власенка заспівати в дитсадку або в школі, а зараз сховалися до своїх конур, отримують свої копійки і нахуй їм ніхто не потрібен. Але скоро прийде час, що вони стануть звати молоду кров на свої барикади. Так от від молодої крові говорю: пошліть їх нахуй дружно. І продовжуйте тоді робити своє, сріть на їхні поля, збагачуйте добривами, і ніколи не їжте з їхніх столів.

- Досвід 2004 року доводить правильність твоїх слів повною мірою…

- Жорсткіше ситуації не було. Але хтось дуже все розумно прорахував. Ото і є найкраща рок-команда. А всі інші просто співали під їхню дуду. На жаль. Хоч я щиро співав, щиро вірив. І так само й інші пацани. Ну, більшість.

- І от повернення до складу «Онейроїда» – вперше за всі ці роки. Чи були моменти, що ви грали щось спільно час від часу?

- Ну, ми тоді з Бурліком розійшлися у поглядах на життя, скажімо так. Через те, що це була абсолютно лінива група, якій постійно чогось було галімо, весь час розпадалася, нервувала… Понти понтами, а толку нема. Ну, я послав їх та й пішов робити свою справу. А коли я побачив, що концерт від концерту група росте і розвивається, нові люди прийшли – і Макс (басист - М.С.), і Гоша (барабанщик - М.С.) . І вони роблять, вміють, і звучать, і працюють…

- …аж тарілки збивають з барабанів… :)

- І Оксана (вокалістка групи Oneyroid - М.С.), яка справді може співати, і Бурлік, який став справді музикантом, а не просто медиком, що вчиться. І талановитий хірург, до речі - маму мою він врятував, спасибі йому. І от колись я прийшов до нього на репетиційну базу, тому що мені треба було репетирувати з «Арахнофобією» на Мазепу-фест. Бурлік каже - без понтів, навіть плати з мене не взяв. А потім так сталося, що гітаристи «Онейроїду» стали робити свої справи в житті, це поважні люди, це їхня позиція, діватися нікуди. Тоді Бурлік спитав, чи можу я їм допомогти. Кажу, звісно, бо знов почав любити «Oneyroid». Ну, і любив, завжди по суті. Тому що це перша команда, яка дала мені життя. І почали працювати. Дуже багато з того вже здохло, до речі. «Oneyroid» - це ж поглинання реальності. Ми зробили купу пісень, які вже здохли. І при цьому пишемо новий альбом. Я можу назвати до 40 таких пісень.

- Знаєш, що я роблю в «Онейроїді» ? Я розвиваюся як гітарист ще далі. І мене хер хто переможе в моєму стилі. В моєму стилі, зразу зазначу.

- Яку музику зі свого дитинства ти найкраще пам´ятаєш ?

- Поль Моріа. Перша платівка, яку крутила мені мама, була «Шербурзькі парасольки», з фільму. Пам´ятаю момент: я брав платівку – сам! - вмикав радіолу, мене ж привчали як кошеня, мама була в шоці, шо я сам уже беру і показую, що саме вмикнути. Вона вмикала – і я тащився і засинав під цю музику. Це була перша платівка. Альтернативи тут просто не існує жодної. Ну, ще була трохи Алла Пугачова – «Все могут короли, все могут короли!»:)

- І мала в цьому рацію, як ми зараз бачимо по тобі :)

- Як ти слухаєш музику? Чи заважає тобі слухання «чужої» музики в період творчості?

- Розумієш, я слухаю музику все менше, я може більше слухаю того ж Бурліка в машині. Або я її слухаю тоді, коли від усього гидко стало. Або з інет-порталу «Рок-герой», зовсім нову і нікому не відому, яка, можливо нікому й не стане відомою, тому що їх там, умовно кажучи, 40 тисяч. З іншого боку, мене моя власна музика дістала до того, що я не можу її слухати сам, - те, що я вже зробив.

- Якось ти на тому порталі у своєму акаунті написав, що « в моїх піснях нічого хорошого немає». Поясни.

- Це було чисто настроєве, в той час якось так було хріново на душі, перебував в якомусь іншому світі, от так і написалось. А насправді, попри те, що співав у 90-х «Oneyroid» - «майбутнього немає» - майбутнє є завжди, і хороше є, і пісень у мене хороших – захлинетесь!

- З ким би ти хотів бути на одній сцені зі світових геніїв, якби це було можливо?

- Jimi Hendrix, Janis Joplin, Doors, Queen, Thom Waits, Radiohead… Ну, і The Cure, звісно, бо це взагалі в мене найулюбленіше. Мало не забув :)

І попри все я дійшов такого кредо: ніколи не вставляй комусь палки в колеса, допомагай де можеш і совісні люди тобі завжди допоможуть, коли ти виростеш і впадеш, а ти завжди впадеш, як виростеш. А потім впадуть самі – і я їм допоможу.

Так буде, є і було. І тому в Полтаві рок-двіжняк існує, нема перших і других, всі дружимо, всі знаємося і кохаємося :), тільки в кожного жінка своя :)

(с) Максим Солодовник, лютий 2010

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Лінки:

Офіційний MySpace групи Oneyroid
Офіційна спільнота групи Oneyroid в ЖЖ
Офіційний сайт групи Арахнофобія

Полинове Поле - Під холодним каменем - EP [2009]

2010-02-01T22:49:00.000-08:00

Провідна на сьогодні для української сцени gothic doom metal група «Полинове Поле» на саме Новоріччя приємно здивувала слухачів, видавши на простори інтернету найновішу EP. Так само, як і повноформатний альбом «На семи вітрах» [2009], ця платівка вийшла за підтримки нового лейблу Kataklysmos Factory. «Під холодним каменем» записано у грудні 2009 року і, як зазначає сама група на своєму офіційному сайті, пісні не є зовсім новими, адже були створені під час роботи над дебютним альбомом.

Поміж цими двома доробками групи в ній відбулися певні «кадрові» зміни, а саме вихід з колективу Юрія Круп’яка, тож традиційний для вокальної концепції «Полинового Поля» гроул ми тепер чуємо з уст басиста Андрія Кіндратовича. У такому складі, звісно, і зафіксовано найновіший матеріал. Це вже третій вокаліст в історії колективу (з 2005 року), і чи пішли такі зміни цього разу на користь їхній музиці – питання достоту спірне, неоднозначне. Наразі помітним є глухувате звучання голосу (навіть для такої манери співу) та менша (порівняно з обома достоту «гуркотливими» попередниками) фактурність партій, які тепер звучать рівномірніше та врівноваженіше, що позначається на експресивності. Це чути і в моментах, коли гроул вступає, і в парних з Маріанною партіях. Сподіватимемось, що такі зміни тимчасові.

Маріанна Лаба

Структура треклісту досить проста: невелике клавішно-електронне інтро «Холод в очах», тісно пов’язане з другою композицією і власне три пісні, центральною з яких, судячи навіть з назви, є остання.

Щодо вражень від нового диску загалом, то вони також половинчасті. З одного боку, маємо певний відхід від чистої пісенності з більшою тенденцією то треків-композицій та виразний акцент на ритм-секції, що виглядає органічно та цікаво; з іншого – ознаки або намірів до суттєвих структурно-композиційних змін, або недостатньої продуманості розвитку та поєднання музичних мотивів і тем. Маємо на увазі насамперед повторювані частини композицій та спосіб їх поєднання між собою. Це нагадує прийоми «модної» готики і своєю неоднорідністю динаміки не додає, для рефренів будучи завеликим за обсягами і несприятливо впливаючи на драматизм атмосфери, яка так властива суворо-піднесеній стилістиці групи.

Згаданий процес майже не впливає на магістральне річище творчості «Полинового Поля» - це все той самий класичний gothic doom metal (щоправда, із помітним відходом від етно-елементів і тяжінням до funeral-тематиці), який (відхід) можна потрактувати як ситуативний; і тими ж образами і мотивами, що були властиві для попередньої їхньої музики. Однак в аспекті сприйняття ці деталі відчутні й можуть оцінюватись як позитивно, так і негативно залежно від кожного конкретного слухача. Зрозуміло одне: спричинені вони свідомою роботою групи.

Насправді тією зміною (порівняно з попередніми релізами), що впадає в око вже з першого знайомства з буклетом, є спільна для всіх трьох текстів тенденція до відчутного лаконізму, простіших епітетів, синтаксису, що, звісно, де в чому видозмінює вокальні прийоми.

Неможливо не відзначити мелодійне багатство диску, створене тут насамперед перфектним сопрано Маріанни Лаби, клавішними Олега Рубанова та дещо меншою мірою – гітарою Миколи Максименка, яка виходить з густого атмосферного звучання на виразніші «оберти» лиш де-не-де. Це, безперечно, також частина концепції звучання EP «Під холодним каменем» і якщо говорити про мелодії, які справді чіпляють у ньому найбільше, залишаючись у пам’яті надовго – це саме вокальний політ Маріанни, чистий етер, який хочеться наспівувати ще і ще. У цьому сенсі пісенність нікуди не поділась.

Отже, яким буде майбутній альбом, можна лише здогадуватись, адже розвиток для «Полинового Поля» - річ природня і невпинна.

Передруки можливі виключно з письмової згоди автора.
З питань передруків та співпраці звертатись на e-mail: gycel86(равлик)gmail.com

Пов'язані матеріали:

Полинове Поле – На семи вітрах [2009]

Полинове Поле – Чисті душі - EP [2008]

Полинове Поле – Чисті душі - EP [2008]

2010-02-01T12:25:00.000-08:00

Під час рецензування EP "Під холодним каменем" [2009], відшукав текст рецензії на найперший їхній реліз. І хай ця рецензія далека від вичерпності, але оскільки вона була чи не першою про цей диск, наводжу його тут у первісному вигляді.

Нечасто можна побачити в Україні такі перспективні, стиглі дебюти. Те, що молода симфо-дум-метал команда зі Львова спрешу видала саме EP – невипадково. «Чисті душі» - а саме так називається нове кружальце – демонструють нам як значний творчий потенціал «Полинового Поля» , так і серйозний підхід до студійної роботи над музичним матеріалом. Їхній повнотривалий альбом, що також має вийти цього року, зводитимуть у Швеції.

Багато хто пам’ятає витуп команди на “Рок-січі» 2006 року і стан цілковитої прострації від почутого потужного мистецького катарсису. Тоді група мала дещо інший склад. З того часу «Полинове Поле» рокинув чудовий соло-гітарист (місце якого зайняв клавішник), а також цілком змінився склад вокалістів. Їх у гурті два – гаркітливий гроул Юрія Круп’яка та оперний вокал Маріанни Лаби. Така зміна породила і зміщення акценту у вокальних партіях з гроулу (який у попереднього вокаліста – Вадима Юника – був значно потужнішим), на оперний вокал Маріанни, котра, навпаки, володіє ним вправніше за свою попередницю.

До синглу ввійшли чотири композиції: «Вітер з Півночі», «З попелу», «Та, що танцює на могилах» та «Чисті душі». Провідним у проблематиці текстів є звертання до межових станів людської психіки та містично метафізики, які увиразнюють прагнення людини до екзистенційної свободи духу. З точки зору структури композицій це породжує багаті ритми, похмурі гітарні рифи, які поєднуються з різними звуками природи (приміром, сингл починається і завершується звуками догоряючого багаття).
Одне слово, буяння суто готичної атмосфери складає осердя творчості «Полинового Поля», заповнюючи цю досі небагатолюдну нішу в українському музичному просторі.

(с)Максим Солодовник, червень 2008
публікація: журнал «Своя Музика» # 6 (7), липень-серпень 2008

Ворождень - Психо [2009]

2010-01-29T22:26:00.000-08:00

Саломон Самсонович. Щас врем'я таке дурне, у всіх нєрви, всі лікуються, якихось прізраків та фантомів бачать, а я от скіки живу - жодного не бачив. А ви, діду?

Лесь Подерв'янський, "Казка про рєпку, або Хулі не ясно?"

Під час вимушеного тривалого безінтернеття знічев’я забрів на fashion-телеканал, де цілодобово крутиться різна гламурна фігня – і прозрів від музичного супроводу. ОК, я ще розумію MUSE у такому контексті (після їхньої повсюдної популярності серед молоді на початку 2000-х це закономірно), і навіть несмак «пластмасових» (танцювальних!) реміксів NIRVANA, але нойз-рок? стоунер? сладж?

Насправді цей прецедент цікавий не лише сам по собі – це цікава ознака тривалої асиміляції мейнстрімом (цього разу із «префіксом» fashion) так званої альтернативної музики, а точніше – її доробків, задля своїх комерційних цілей. Відома фраза Курта Кобейна про те, що рокенрол має бути лише фоном для життя, постає перед нами як буденна реальність. Інший приклад подібних здвигів – навала поп-року, яку нескладно пригадати у зовсім недалекому минулому і яка на сьогодні в Україні прогнозовано маргіналізувалась. Отже, сам процес згаданої асиміляції втрачає недавню прямолінійність та очевидність.

Різновекторність сучасної культури однак свідчить, що подібні тенденції не надаються до онтологічного протиставлення. Сказане вище водночас не заперечує симптоматичності цього процесу для культурного простору.

У контексті взаємодії зі своїми слухачами подібні речі набувають значної ваги. Особливо в Україні, де справді культові гурти можна перелічити на пальцях. І риторичною буде згадка про те, що абсолютна більшість із них - представники саме незалежної музики. Контекст, в якому постає той чи той гурт-артист-проект, іноді є не менш важливий, ніж власне їхня музика. Скажімо, аспект політичний: чи не кожна виборча кампанія продукує свої приклади переважно зіпсованих рейтингів заради одноразових заробітків. Такі спроби симбіозу з мейнстрімом в очах притомної публіки, звісно, не потрактовуються як здорові і нормальні.

Один з надійних шляхів лишатися поза всім кітчем – це повільна, похмура, атмосферна, інтелекутально насичена музика, що не встидається бути авангардовою, немасовою.
Така характеристика є близькою до природи творчості київського гурту Ворождень, що, відзначивши цієї осені своє 11-річчя, видав 13-й повноформатний альбом, який одержав назву «Психо». Традиційно для себе – у вигляді інтернет-релізу.

Альбом інсталюється на ПК як звичайна віндовз-програма (характерно, що варіанту для користувачів «яблук» створено не було) з сайту релізу, де можна серед іншого також побачити відео на один з треків «Психо». Несподівано для самих учасників гурту, воно спричинило кепський резонанс зовсім не мистецького штибу. Коктейль «скандалу» простий: використання кадрів з фільмів Лені Ріфеншталь та невігластво багатьох глядачів – від українських музикантів до єврочиновників.

Володимир Кучинський

На головній сайту читаємо вступне слово лідера «Ворождня» Володимира Кучинського:
"...я не хотів писати "черговий" альбом - я хотів написати пісні про наше життя, наші душі, болі, страхи, недуги, злети і поразки. Хто зна чи в мене вийшло? І хто зна чи в нас вийшов досконалий альбом? Оцінювати Вам... "

Кажучи загалом, неможливо не відчути під час слухання «Психо» , що цей альбом – сумарний результат щирої творчості та відмінної фахової роботи зі звуком – однозначно стоїть на найсучаснішому рівні. «Психо» залишає враження, що саме так все тут і має звучати. А так часто в українській музиці натрапляємо на слабке зведення, мастерінг та купу питань до аспектів аранжування.

Створений непоспіхом, цей диск припадає до смаку поєднанням певної різноплановості ( у тематико-стилістичних межах) із послідовною цілісністю саунду та концептуальністю задуму. Як зрозуміло навіть із назв пісень та непересічного дизайну альбому, провідною темою «Психо» є душа (як власне і звучить це слово у перекладі з грецької) з усією її глибинною темрявою, божевіллям та парапсихологією. Повсюдність душевних проблем в сучасних соціальних реаліях, модель соціуму як суцільної божевільні – також проекції цього диску. Годі й казати, теми й сюжети належать до магістральних в модерній культурі ще з дофрейдистських часів. А саме непроговореність, непережитість модерної проблематики під дією історичних чинників так часто відчувається на різних рівнях українського життя.

Пригадати лишень хоч найпомітніші аспекти соціальної дійсності та інфантильну тенденцію уникати рефлексій щодо неї у більшості гравців культурного поля – і сумніви в актуальності цієї тематики зникають навіть у затятих скептиків. Звісно, кожному своє, але необжитість певних обріїв на рівні національного контексту спонукає саме до таких спостережень.

група Ворождень

Отже, «Ворождень» не лише органічно почувається на цих ментально незатишних просторах, а і майстерно розкриває їх перед слухачем – часто на рівні образів-архетипів. Слухаючи «Психо», постійно відзначаєш для себе цю насиченість впізнаваними образами (змій, порожнеча, туман, хрести, револьвер з останньою кулею і багато інших), лаконічними й точними метафорами, які, складаючи основу візій, що постають перед нами, актуалізуються в цілком оригінальний спосіб – відчуття несподіванки не відпускає протягом усього хронометражу диску і тут полягає головна відмінність між «Психо» і якимось трилером. Жодної іронії, навмисного епатажу чи грубого тиску на психіку засобами звуку.

Рівний, збалансований саунд альбому, його атмосферність та своєрідна медитативність вокалів у поєднанні із філігранно доречними деталями (навмисне не уточнюватиму, якими саме, щоб не представити читачеві музичний задум дискретним) і загальна настроєва атмосфера, що дотична найдивовижнішим чином і до ритуального ембіенту так і, приміром, до звучання SWANS кінця 80-х. Отже, якщо «Психо» і божевільня, то цілком спрятлива для парадоксальних роздумів, інтровертності та рефлексій, а в українського слухача є шикарна нагода не забути, що являє собою справжня інтелектуальна музика.

Насамкінець кілька цікавих фактів про LP «Психо»:

1) одна з найпомітніших рис «Психо» - мелодійне багатство (що не виключає рефренів та циклічних структур) на фоні справді вишуканих басових партій .

2) «Психо» - остання частина трилогії, розпочатої альбомами «Містика» та «Чорні крила», має з ними чимало зв’язків та паралелей.

3) Присутність загаданих тут SWANS особливо відчутна у треку «Бувальщина», який де-факто є заспівом усього альбому. Річ у її подібності до «Failure» SWANS, що вгадується найперше у тексті. Власне, помічена клавішником Максимом Солтисом текстова паралель і породила саме таку версію «Бувальщини», що вперше з’явилась на альбомі «Погана кров" (завершальний трек), будучи тоді майже рок-піснею. Тобто, музичні паралелі тут – результат свідомої стилізації, незавуальована алюзія.

4) Власне, пісня із назвою «Психо» була написана під час створення альбому , але до нього так і не ввійшла , лишившись на короткому «Психосинглі», який також є інтернет-релізом.

Отже, маємо рідкісний для української музики диск, з яким необхідно ознайомитись кожному, хто причетний до музичних полотен, насамперед музикантам та звукорежисерам. Їм, безперечно, є чому тут повчитись, хоч коло слухачів, на щастя, не дорівнює лише їм.

(с) Максим Солодовник, січень 2010
повна версія, скорочену див. на www.rock.kiev.ua

Wool - Шерсть Шерсть Шерсть [2009]

2009-11-08T18:15:00.000-08:00

У наш час, коли блогери країн із розвиненим аудіоринком (маю на увазі передусім Європу та США) вже не перший рік «піднімають пласт» давніх касетних та – особливо – вінілових записів, масово оцифровуючи їх та зливаючи на свої численні ресурси, на теренах України подібна діяльність притаманна лише окремим ентузіастам-аудіофілам.

У такому контексті заснування лейблу, що випускає у світ свої релізи саме у вигляді касет (не згадуючи вже про надмалі тиражі – до 50 примірників) – справді альтернативний, оригінальний крок, який викликає в багатьох, хто стикається з цим фактом, щонайменше здивування. Складно достеменно сказати, яка мета саме такої подачі своїх релізів у засновників лейблу Oldturtles Tapes, але те, що такий хід зацікавлює – однозначно.

Лейбл наразі є молодим – випущено три релізи, і з їхнього тематико-стилістичного спрямування можна чітко вловити «спецалізацію» на «темній» незалежній музиці, до того ж експериментального характеру і з багатьма «маркерами» - як в дизайні релізів, так і в їхньому саунді, які найпростіше охарактеризувати як демонічні.

Київська група Wool, що складається всього з двох чоловік, наразі є досить загадковою навіть для більшості слухачів, які цікавляться цим сегментом музики, через дуже помірну кількість інформації, що вдається про них нагуглити, лаконізм офіційної сторінки на MySpace та нечасті виступи. Певно, все це також елементи певної медіа-стратегії в час, коли піар став чи не всеохопним.

Wool, фото з форуму сайту neformat.com.ua

Подібні враження виникають і від прослуховування їхнього дебютного релізу «Шерсть Шерсть Шерсть», більшій частині якого властивий мінімалізм, загадковість – під час перших чотирьох треків час від часу приємно дивує стриманість, медитативність звучання ритм-секції, до яких інша, традиційніша, група неодмінно допасувала б набагато більше гітарних партій, ефектів, шумів і такого іншого – і навряд чи від того б виграла.
Це стає очевидним після останніх двох треків, які є безперечним – і, звісно, навмисним контрастом до попередніх. В декого зі слухачів такий контраст може навіть викликати ефект жарту, тому збережемо інтригу, промовчавши про суть та засоби такого різноманіття.

Однак варто зазначити, що багатьом перші дві третини касети будуть цікавіші саме через їхню асоціативність, стриманий саунд та похмурі ритми.

Самі учасники проекту визначають свій стиль як антигуманний даб, однак у «Шерсть Шерсть Шерсть» можна помітити також ознаки індастріалу, нойзу, бруталу та електро-думу.
І жодного іконоборства, заявленого провокативною обкладинкою.
Сама концепція альбому, навіть починаючи з його назви, дає підстави говорити про цей реліз як один із найцікавіших експериментів в українській незалежній музиці-2009.

(с) Максим Солодовник, листопад 2009

публікація: www.rock.kiev.ua

Сестри Тельнюк – live краще [2009]

2009-10-23T08:28:00.000-07:00

Сестри Тельнюк наживо – це завжди надзвичайний музичний професіоналізм та елегантна і водночас потужна енергія групи, - ексклюзивність цього вражає завжди, а надто вперше. Для багатьох перше знайомство з їхньою творчістю – це дуже своєрідний, інтимно пережитий, надзвичайно позитивний культурний шок, що не забувається. Часто, слухаючи їх, відчуваєш, що такою музикою справді варто пишатися – незалежно від особистих стильових уподобань. Ними неможливо не перейматись, їхні пісні не можуть пройти повз справжнього слухача.

Цей диск – приємна несподіванка і вдалий реліз одразу з кількох причин.
Випуск альбому, записаного наживо, для українського гурту випробування не з простих, зокрема, й через малодосвідченість багатьох звукорежисерів в такому форматі роботи; недостатнє розуміння того, як забезпечити на сцені якість звучання, близьку до студійної - у самих музикантів, що трапляється нерідко і далеко не завжди з маргіналами, і таке інше. Цих дитячих проблем не побачимо й близько у «live краще», адже на сцені – Сестри Тельнюк, а запис та мастеринг здійснено авторитетною студією «Комора».

фото by Євгенія ETOS Мащенко

Важливо також те, що це не збірка «живих» треків, а цілісно записаний концерт. Звук на цьому CD поєднує «лайвову» свіжість, активні оплески, ефект присутності з багатством фахової звукорежисури, що дає змогу насолоджуватись всіма відтінками звуку абсолютно всіх задіяних інструментів.

Меломанам з досвідом буде цікаво також знати, що на записаному концерті, так само як і в альбомі «Жовта кульбаба», звучить бас-гітара Олега Путятіна, якого дехто може знати ще за легендарним київським гуртом Цвіркунове Число, три альбоми якого ще на самому початку 90-х приємно дивували синтезом фрі-джазу, фортепіанного бугі та арт-джаз-року – жанрів навіть для сучасної України майже необжитих.

Саме арт- та джаз-роковий струмінь є визначальним для сьогоднішнього звучання Сестер Тельнюк, хоча в ролі допоміжних, вишуканих елементів можна чути немало того, що в комплексі з високопоетичними текстами дозволяє усвідомлювати стиль цього гурту як щось настільки своєрідне, що взагалі не потребує якихось термінів.
17 треків – подорож неблизька, але з найкращими концертними піснями Сестер Тельнюк час збігає непомітно, як під час медитації чи цікавої розмови.

(с) Максим Солодовник, жовтень 2009

публікація: www.rock.kiev.ua

ТОЛ - Клей.МО [2009] EP

2009-10-23T07:40:00.000-07:00

Повернення групи ТОЛ - найвідомішої на українській ню-метал-сцені - до творчої активності навесні 2009 року (після більш ніж річної перерви та непевності у майбутньому) супроводжувалося двома новими офіційними релізами (EP Клей.МО та live-DVD) і значними сподіваннями фанів та прихильників. Враховуючи те, що з моменту виходу останнього на сьогодні повноформатного альбому («Утопия», 2007) минуло два роки, ці сподівання можна було охарактеризувати як значні.
Звісно, ще до релізу EP на дисках, новий матеріал опинився в мережі – можливо, навіть не без участі групи, адже на офіційному сайті ТОЛу він і зараз доступний для вільного завантаження. Така практика зараз справді є оптимальною у справі поширення різноманітних міні-релізів.

фото by rOST, www.tolmusic.com.ua

Брутальна обкладинка найновішого доробку команди продовжує «лінію» дизайну, започатковану ще альбомом-дебютником Синдром бажання, будучи водночас відповідною саунду цього диску – експериментальному, багатому як різноманітними звуковими «фішками», так і великими дозами агресії, відчаю та деструктивних енергій, що складають ідейно-настроєву атмосферу альбому.

Можна сказати, що серед українських релізів навряд чи можна швидко пригадати подібний до цього EP за рівнем симбіозу агресії, екзистенційного болю – на рівні емоційному та експериментальним підходом у композиції треків, несподіванками у їх розвитку, що межують часто із мозаїчністю. Так само традиційно для цієї групи на висоті звукорежисерська робота, яка не залишає питань щодо якості звучання.

Але водночас найновіший диск ТОЛу виявився не зовсім вільним як від стандартів жанру, так і типових для самої групи тем – насамперед у текстах. Різноманітності тут не чути і надривно-суїцидальна атмосфера від цього дещо втрачає на переконливості, компенсуючи це, втім, надзвичайно впізнаваним, вибуховим вокалом лідера Прозорова.
Також неодноразово з моменту виходу цього диску можна натрапляти на інтернет-форумах численні думки про те, що ТОЛ природніше звучить з українськими текстами.

Отже, «Клей.МО» - реліз суперечливий і, попри те, що, безперечно, заслуговує на увагу з низки перерахованих тут причин, залишає забагато сумнівів щодо «букви і духу» майбутнього повнотривалого альбому.

(с) Максим Солодовник, жовтень 2009

публікація: www.rock.kiev.ua

VooVoo & Гайдамаки [2009]

2009-10-23T04:57:00.001-07:00

Спільний альбом провідних команд сусідніх держав – явище нечасте на сьогодні, окрім хіба радикальних музичних течій та стилів, найрізноманітніших представників інді-сцени, де подібна практика є дуже поширеною.
Легендарна польська команда VooVoo, що дебютувала на аудіоринку ще далекого 1986 року, і на рахунку якої тепер кількадесят лише офіційних релізів на сьогодні є водночас і однією з найавторитетніших у Польщі і , безперечно, дедалі відомішою у світі.
«Гайдамаки» ж для України фактично перша група, що змогла вже у новому столітті самостійно вийти як на численні європейські концертні майданчики (від клубів до багатотисячних фестів), так і на рекординговий ринок, яскравим свідченням чому було перевидання там Перверзії (під маркетингово-прорахованою назвою Ukraine calling) та аж на тиждень скорший, ніж в Україні, реліз диску Кобзар одразу в Польщі та Німеччині, вже не кажучи про його запис у польській, повністю аналоговій студії.
Причини рідкісного «сплітування» відомих команд, на мою думку, - суто комерційні, а точніше – стосовні до стереотипів роботи лейблів-мейджорів. Однак цього разу перед нами симбіоз не тільки успішний в
сенсі поширення альбому, а й з точки зору саунду. Диск швидкісно розлітався у Польщі, а в Україні вперше був представлений на початку вересня на фестивалі Джаз-Коктебель.

Гайдамаки та VooVoo на Джаз-Коктебелі-2009, фото Сергія Ніколаєва, www.haydamaky.com

CD таки вдався: перші ж враження від нього – це відмінна звукорежисерська робота + професійність команд та цікаве враження єдності, цілісності диску. Ніби й неодмінні передумови якісного альбому як такого, проте ж як часто можна подибувати далекі від цього результати – і не лише в Україні.
Багатий – навіть за європейськими стандартами – буклет вже викликає симпатію навіть аудіофілів зі стажем, вже не кажучи про «шеренгових» слухачів.
Цілісність цієї роботи груп справді найбільше впадає в око, і альбом завдяки цьому дуже рівно слухається, зблискучи то там, то там знайомими мотивами східнослов’янського (і не лише) фолку. Але водночас таку особливість можна – дещо парадоксально - записати і «в мінус», адже неможливо позбутися присмаку певної монотонності та стриманості, яка не була властива раннім роботам Гайдамаків, вже не кажучи про драйв та перець «Перверзії», сміливі екcперименти з традицією, з якими група підкорювала українського слухача.
Можна з великою мірою певності сказати, що попри вдале втілення проекту з VooVoo (який, безперечно, вже зараз є подією в музичному житті обох країн), цей диск продовжив започатковану у повній мірі ще альбомом «Кобзар» тенденцію орієнтування на західного слухача середнього віку, з властивими йому класичними вподобаннями у сфері фолку та world music.

(с) Максим Солодовник, жовтень 2009

публікація: www.rock.kiev.ua

Самі Свої – Чому вниз? [2009]

2009-09-01T20:18:00.000-07:00

Другий номерний альбом київської групи «Самі Свої», лідером якої є відомий також як рок-бард Олег Сухарєв, можна сказати, майже не забарився з виходом – попередній, нагадаю, з’явився у слухачів близько двох років тому.

За цей час, однак, дещо змінилося – від складу самої групи, деяких тенденцій на українській сцені загалом до суто суспільних процесів. Останні риси якраз і склали значною мірою тематичне підгрунтя диску «Чому вниз?».

Паралельно з його створенням у світі виник привид економічної кризи, тому серед поголівної моди на «антикризовість» певна частина нових пісень «Самих Своїх» можуть сприйматися як своєрідна рефлексія з приводу цього ганебного явища.

При цьому не варто сподіватися побачити тут щось на зразок антиглобалістського хардкору, - тематично найбільшу увагу тут приділено якраз ганьбі суто локальній, українській, своїй. Так воно справді чесніше ніби.

А от музика тут тяжіє найперше до фанку, фолк- та інді-року водночас. До того ж інді геть не інфантильного розливу а-ля Franz Ferdinand (не говоримо навіть про різномасту купу збіговиськ-одноденок, що чомусь причисляють себе до інді в Україні), нагадуючи більше почерк американців Pixies або Red Hot Chilly Peppers (особливо енергійною соло-гітарою, яка, щоправда, дещо несподівано для такої музики, але цілком прогнозовано для стилю «Самих Своїх» - навіть із врахуванням значної трансформації їхнього звуку протягом останніх двох років - у 99% партій звучить чисто).

Так само як і згадані переваги, нескладно одразу помітити і два незаперечні «мінуси» диску. По-перше, запис попри безперечний досвід і натхненну гру музикантів, таки зраджує свою малобюджетність – хоч і на фоні таких самих проблем у більшості колег-українців це не виглядає аж таким конкретним ганджем. По-друге, структура альбому крім того, що не справляє враження цілісності та послідовності, то ще й викликає значні сумніви у доцільності саме такого порядку пісень у треклісті. Перший трек, принаймні, геть не нагадує хіт, яких потенційно в альбомі як мінімум три – «До 75-річчя з Дня народження Вінні-Пуха», «Слава Україні!», «Привіз глину».
«Дністрянська» попри свою гумористичність, заслабка для статусу «заспіву» диску, адже викликає певну антипатію як навколоалкогольно-побутовим «бекграундом» , який заводить вокал у непевні експерименти з читкою та імітацією розмовних інтонацій, будучи досить середньою з точки зору аранжувань та виконавських знахідок.

Олег Сухарєв, фото з порталу rock.cn.ua

Також викликає питання манера зведення, обрана гуртом – голос Сухарєва частенько домінує над всім іншим, не будучи на ділі найкращим серед інструментів групи. Найбільшого драйву піддають згадана вже гітара Макса Коханова, скрипка Віри Бондар, саксофон Вови Рєзніка, які додають чудових, несподіваних звукових барв музиці гурту, не лише акомпануючи основній «лінії» композиції; інколи тішить також і ритм-секція незвичайним розміром чи яскравою «фішкою», як-от подибувана деколи гра слепом басиста Юри Гриняка. Найкраще було б у подібній ситуації місцями «занурити» вокал в інструментальний вихор задля «альтернативнішого» акцентування деяких логічно-смислових наголосів у текстах, уникаючи водночас певної монотонності вокальної манери, яка попри всі природні засоби виразності (інтонування, іронічність), справляє таке враження.

Розчарує також диск і прихильників жорсткого соціального року – жанру в Україні на сьогодні мертвого попри всі ризики та випробування, яких зазнають українці в щоденному житті, незважаючи на весь економічний та моральний визиск, блюзнірство з боку олігархічних зграй та їхніх посіпак. Пропорційної відповіді – брутального, нещадного хардкору/хейткору, панку чи знавісніло-озлобленого гранжу ми тут, на жаль, не знайдемо, і це не дивує, зважаючи на «ліричний» характер гурту.

Можливо, розчарування й не було б, якби соціальна тема не анонсувалась як провідна у новому альбомі, який хоч і не назвеш легким за звуком (який порівняно з попередніми піснями значно поважчав та урізноманітнився), а тексти не балансували між констатацією («Бабуся і онук» та ін.) та неагресивною, багато в чому грайливою іронією («Зустріч кандидата в народні депутати з мешканцями села Дружбанівка», «Пісенька про крадунця» та ін.) Подібні художні засоби хоч і мають немалу традицію як в українській літературі, музиці та творчості Олега Сухарєва зокрема, але навряд чи пробуджують у слухача бажання щось змінювати та боротись.

Звісно, теоретично хороший «соціальний» альбом, та ще й в сучасних умовах, має послуговуватись значно «важчим» арсеналом і саме ця невідповідність турбує в альбомі «Чому вниз?» - нам усім вже давно не до сміху. Принаймні, легкого та іронічного. Звісно, вимагати від музики того, чого в ній засадничо нема – шлях непродуктивний, але неможливо й ігнорувати власний слухацький «обрій сподівань». Отже, маємо дискурс, що дуже добре виглядав би в Україні середини 90-х, а на сьогодні, під час неоголошеної, «повзучої», однак цілком реальної війни на знищення – влади проти власного народу, виглядає дещо музейно, незважаючи на шати сучасного і безперечно драйвового звуку.

Проте, попри всі згадані суперечності, альбом дає нам багато хороших та цікавих пісень, однозначно вартих уваги та уважного слухання.
Найбільш цікавими видаються «Зустріч кандидата в народні депутати з мешканцями села Дружбанівка» (нагадує стиль «Братів Гадюкіних», вдале пародіювання передвиборної агітації, багата ритмомелодика), «До 75-річчя з Дня народження Вінні-Пуха» (швидкісність та драйв, вдалий текст, тривалість, що прийнятна навіть для радіоформату), «Слава Україні!» (відмінна інтенсивність, стьоб, гра на контрастах, одна з найтехнічніших партій саксофону в альбомі) та «Привіз Глину» (рок-кавер пісні Тризубого Стаса). Добре перемикають слухацьку увагу також своєрідні «пісні-інтермедії» «Танґо», «100% весна», «Мить».

Отже, маємо цікавий, геть не одноманітний альбом, який загалом непогано слухається, але попри це, з одного боку, демонструє досить традиційні засоби інтерпретації суспільної проблематики, із суто композиційного – нагадує більше збірку «зе бест» за певний період творчості саме через таку неоднорідність.

(с) Максим Солодовник, вересень 2009

публікація: www.rock.kiev.ua

Обійми Дощу - Елегія [2009]

2009-09-01T09:06:00.000-07:00

Київський гурт з оксюморонно-романтичною назвою «Обійми Дощу» на сьогодні не назвеш початківцями попри те, що «Елегія» - їхній дебютний повноформатний альбом. Це цілком зріла у творчому сенсі формація, хоча її учасники і не так багато років разом. «Обійми Дощу» досить активно концертують як в клубах, так і на фестивалях, і там (так само як і в онлайн-спільнотах) можна легко переконатися, що армія прихильників та фанів вже чимала.

Осінь вони зустрічають виходом лонгплею «Елегія», що демонструє нам, певно, найсильнішу сторону цього гурту – грунтовну, ефектну та ефективну роботу в студії. Ще навіть при слуханні різних демо, які гуляли інтернетом задовго до появи LP, часто спадало на думку, що найкраще ця музика розкриється саме у серйозному студійному втіленні.

Попри появу взимку EP «Під хмарами», хіба наївні сподівалися на швидку появу альбому. Через складність матеріалу та значну кількість інструментів, запис та підготовка до виходу «Елегії» тривали з лютого по серпень 2009 року, зі слів самих музикантів – це понад 200 годин у студії.

Влучна самохарактеристика «Обіймів Дощу» як гурту, що «грає місцями важку та сумну, але дуже ліричну музику з впливами різних стилів та напрямків» найбільш лаконічно дає поняття про природу їхнього саунду.

фото із вконтактної спільноти "Обіймів Дощу"

Варто додати, що проростає все це завдяки елегантному синтезу багатьох елементів прогресиву, неокласики, неофолку на міцній основі темно-романтичного року з відчутним впливом doom. Все це разом звучить переважно «густо», але без натяку на надмірність чи звукову атаку. Неможливо не відзначити мелодійне багатство альбому. Він не перестає тішити свого слухача красивими, виваженими і водночас сміливими у своїй різноманітності композиційними структурами, які дають змогу відчути живі почуття, що нуртують в його сутності.

Окремо варто відзначити текстову та вокальну складові диску, які грають важливу роль у враженні від нього як від цілісної, дуже особистісної історії, що веде слухача через глибини суму до флеру надії. Досить прості, незашифровані у поетичному сенсі тексти врівноважує чи не ідеальний для такого жанру вокал Володимира Агафонкіна. Власне, у простоті і певній фольковій образності текстів полягає багато в чому і їхня зворушливість.

Особливим сюрпризом є відчутне симфонічне звучання, яке уможливилось завдяки участі у записі «Елегії» запрошених музикантів Олени Нестеровської (альт) та Олександра Видрі (скрипка). Особливо вдалим такий тандем є в першій пісні «Під Хмарами», що відкриває альбом зливою динаміки та свіжості. Також у записі лонгплею, окрім «реєстрових» музикантів, брала участь Ганна Кривонос (бек-вокал).

Однозначно можна сказати, що для нашої рок-сцени «Елегія» - це справді багато в чому новий підхід до творчості, що відзначається надзвичайно високим рівнем майстерності музикантів та наполегливості у розвитку власного звуку. Але водночас впевнений, що «Обійми Дощу» не загубилися б і в радіоефірі будь-якої пристойної світової радіостнації, що надає перевагу живій музиці. Поширення дебютника насамперед «за принципом Radiohead» - безпосередньо з власного оф.сайту, безперечно, лише посилює їхній старт.

(с) Максим Солодовник, вересень 2009
публікація: www.rock.kiev.ua

Пропала Грамота – Гонор [2009]

2009-08-19T09:50:00.000-07:00

Пропала Грамота – Гонор (Taras Bulba Entertainment,2009)

Другий повноформатний лонгплей ансамблю подільського фундаменталу «Пропала Грамота» фани та прихильники гурту чекали менше двох років (вдалий дебютник «Цейво», нагадаю, вийшов у жовтні 2007 р.), проте дорогу «Гонору» від створення до видання не назвеш легкою.

Записано цей диск було ще навесні 2008 р., але свого видавця він знайшов аж зараз. В інтерв’ю для радіопередачі «Український рокенрол» лідер «грамотіїв» Павло Нечитайло відзначив, що недарма таким видавцем став лейбл із суто гоголівською назвою «Taras Bulba Entertainment».

Характерною особливістю виходу цього диску стало те, що український слухач дістав змогу потримати в руках «свіжак» не одразу після його виходу, адже гурт поспішав на тривалі гастролі до Чехії. Але, на щастя, встиг викласти його у повному обсязі для прослуховування на last.fm, і вже після повернення з чеської експедиції, потішив чималою кількістю як сольних концертів, так і активною участю у фестивалях, де можна було почути не лише програму «Гонору», а й зовсім нещодавно створені пісні.

Стилістично другий диск демонструє слухачеві різноманіття тенденцій та напрямків, об’єднаних рисами «фірмового почерку» «Пропалої Грамоти». Багато хто не чекав подібної структури «Гонору», пам’ятаючи багатобарвність «Цейво», однак сама група з цього приводу геть не комплексує, аргументуючи такий підхід тим, що музикантам цікаво творити в різних стилях, а не шліфувати все життя один-єдиний, посилаючись при цьому, наприклад, на багатство та розмаїття подільської природи. Отже, мода на концептуальність не обходить Нечитайла та компанію, що зовсім не заважає (радше якраз навпаки), дарувати слухачу нові, драйвові пісні та щирий, органічний саунд.

Якраз ці ознаки і є визначальними для всіх 11 нових співанок та трьох реміксів, які потрапили до складу «Гонору». Попри те, що сама група не вважає цей диск зразком альтернативної музики, неможливо не помітити в цьому твердженні елемент скромності – насправді музичне полотно «Гонору» сповнене творчих знахідок, нестандартних музичних прийомів і неповторного колориту на найрізноманітніших рівнях. Безперечно, можна говорити лише про те, що гурт не грає тут експериментал чи імпровізаційну музику, однак самобутності «Пропалій Грамоті» не позичати.

Прикметно, що чи не в кожній пісні «Гонору», уважно послухавши, можна помітити поєднання і певних традиційних елементів (насамперед фолкових) із цілком оригінальними, авторськими, які переплітаються настільки елегантно-ненав’язливо, що відразу це можна помітити лише за власним настроєм, що стрімко покращується пропорційно зануренню в альбом. Маємо справу із вигадливим та впевнено зіграним ф’южн, де рівною трапляються елементи реггей, фанку, бі-бопу, софт-року, шугейзу і навіть латиноамериканської фольк-музики, вже не кажучи про питому подільську народну основу таких пісень як «Етнопалм», «Приймак», «Кармалюк».

Далека від монолітності і текстова складова «гонорового» диску. Тут, як і з музичними стилями, гурт виражає себе так, як буде найбільш природно в кожному конкретному разі : маємо і літературну українську; і стилістично дотепний суржик супербойовику «Охраннік» чи найзагадковішого (для невтаємниченого у підтекст слухача) сонгу «Тітан», і давньоукраїнську від Грирогія Сковороди («Лежиш у гробі»), і навіть одного разу російську («С нами Бог»). Всі ці мовні пласти дуже вдало доповнюють відповідний колорит і атмосферу.

Єдине зауваження, що доводилося чути про цей диск від досвідчених колег-музикантів – це якість, власне, його запису та продуманість студійної роботи, які дехто вважає небездоганними. Звісно, йдеться лише про незначні нюанси, яких можна було б уникнути, якби гурт мав змогу попрацювати у студії над «Гонором» дещо довше.

фото з жж-спільноти «Пропалої Грамоти»

Усвідомлюють цей момент і музиканти, наголошуючи на близькості диску до живого звучання, зафіксованому за досить незначний час у студії, що, на мою думку, радше є перевагою, ніж хибою – досить згадати чудовий альбом «Провінційний джаз» гурту Рутенія 1998 року, який було записано під час радіоефіру без подальшої обробки звуку і який досі звучить на диво щиро і невимушено.

Окремо слід сказати про ремікси – їх на альбомі, як ми вже згадували, аж три. Оригінали цих «грамотних» пісень пішли у світ з «Цейво». Якщо ремікси пісень «Чайка» (Федір Хіврич) , «Куди» (Костя Бушинський, барабанщик «Пропалої Грамоти», мультиінструменталіст) належать до царини фолктроніки, ембіенту та world-music в першому разі і накладання суто електронних ефектів на «живе» звучання гурту в другому, то ремікс пісні «Місяць» від групи «Ворождень» цілком відрізняється як від них, так і загалом від всього грайливого стилістичного різнобарв’я «Гонору». Чуємо тут повільний, монотонно-ритуальний, надзвичайно похмуро-загадковий dark wave із сухим, аскетичним звучанням, гнітючо-депресивним бітом та направду конгеніальним для цього жанру вокалом, який цілком може позмагатись із «світлим» оригіналом цієї пісні. Однозначно можна сказати, що це один з найцікавіших треків «Гонору».

У роботі над піснями брали участь також запрошені музиканти, яких зовсім небагато – і, звісно, жодних «зірок», якими заведено в Україні хизуватися. Серед тих, хто долучився - Дмитро Скобєлєв (один з перших реперів Кам’янця-Подільського, бек-вокал у «Титані»), тромбоніст Олександр Чаркін (у «Сові»), а також дівочі бек-вокали Наталі Какаркіної та Юлі Миронової («Охраннік», «Лежиш во гробі»). Окремо слід сказати про участь Марії Микитівни Співак, яка вчила Павла Нечитайла співу та народним пісням ще змалечку. Хоч вона, на превеликий жаль, і не дожила до студійної фіксації альбому, гурт включив фрагменти її домашніх записів до таких треків як «Приймак» і «Кармалюк».

Підсумовуючи сказане, можна певно сказати, що він має всі шанси стати одним з найсильніших релізів року.

(с) Максим Солодовник, серпень 2009

публікація: журнал Культреванш, #1, листопад 2009, с.27-29,
http://www.kultrevansh.com/

Кому Вниз – Реформація: 25 Пунктів [2009]

2009-07-27T01:54:00.000-07:00

Кому Вниз – Реформація: 25 Пунктів
(додаток до журналу «Перехід IV», No. 13 2009)

Ні, це зовсім не новий альбом культової київської команди, але – їхня нова збірка, яка вийшла дещо неочікувано для багатьох, особливо на фоні багаторічного чекання на анонсований вихід свіжого повнотривалого студійника («IDEM») та концертного DVD (наживо у львівській Опері 01/12/ 2006 р.)

Спосіб її виходу у світ досить цікавий, незвичний для України – маємо диск-додаток до найновішого числа журналу «Перехід IV». Оминаючи зміст та стиль його текстів, маємо зазначити, що подібна практика з поширення власної музичної творчості (особливо різноманітних компіляцій) нерідко трапляється і в інших країнах – певно, багато хто з нас пригадує нещодавній реліз Sigur Ros – «We play Endlessy» у складі відомого тижневика.

Однак такий підхід водночас є амбівалентним: апелюючи до уваги ширшої, ніж, приміром, на власних концертах, авдиторії – тобто насамперед не лише до фанів та людей, що знають гурт давно, - можна набути як нових прихильників-однодумців, так і зустрітися з байдужістю до своєї музики. Отже, вже навіть з цього можна сказати, що подібний реліз потребує впевненості у важливості та цінності власного «меседжу» і водночас його чи не універсального, глибинного змісту. Не певен, чим саме мотивувалися того разу видатні ісландці, а от «Кому Вниз» цих рис якраз не позичати.

Центральною особливістю «реформаційного» доробку є переплетенння добре відомих пісень гурту з уривками ведичної «Бхагавад-ґіти» (мелодекламацією в українському перекладі Миколи Ільницького) - найважливішої сакральної книги індоарійської культури. Харизматичний голос Андрія Середи гідно актуалізує давні з походження та вічні за своїм значенням настанови. Переплетення це здійснено в цілком правильний спосіб – на початку кожного (окрім першого, де є хрестоматійний вірш Богдана-Ігоря Антонича «Молитва») з 13 треків звучить короткий текст на незначному інструментальному фоні, співвідносячись водночас з композицією на зразок епіграфа в літературі. Таким чином, мудрість «"Бхагавад-ґіти"» не проходить навіть повз тих слухачів, які цікавляться насамперед музичною складовою. Варіант дещо малоймовірний (як на слухачів «Кому Вниз»), та все ж він свідчить про добру продуманість компіляції.

Також цю ж рису можна помітити і в якісному (а подекуди ще й відчутно модернізованому порівняно з попередніми – навіть альбомними - версіями) зведенні та аранжуванні. Щоправда, це не стосується всіх композицій (і навіть не більшості), але таке оновлення безперечно підсилило музику високого духу, додало їй войовничості. Цікаво, що одразу після прослуховування свіжого диску пригадалося одне з недавніх інтерв’ю з Андрієм Середою, в якому він згадував саме такий вектор розвитку саунду «Кому Вниз» як дуже важливий для гурту.

Ще однією важливою прикметою нового релізу «Кому Вниз» є поява студійних версій пісень, що належать до найновішого – електронно-індастріального – періоду творчості. Частина з них, зрештою, була відома як з концертів, так і з mp3-записів, які «ходили» в різній якості серед прихильників, особливо після появи офіційної mp3-добірки «Кому Вниз» на початку 2006 року ( «Шива», «Ліра», «Нива»); частина взагалі видається вперше – «Мажа-віра», «Білі демони», «Заповіт Арійській Людині». Текст останньої в цьому ряді композиції – вірш Ред’ярда Кіплінга в перекладі Дмитра Донцова . На мою думку, присутність її саме наприкінці збірки є дуже доречною, адже її прості та мудрі слова змінюють дискурс образів та символів (більшість пісень диску) на мову конкретних настанов. Як нескладно здогадатися, останній трек збірки – «Від Києва до Ольстера».

Насамкінець варто зазначити, що ця збірка виглядає не менш цілісною роботою за всі попередні. Окрім того, «Кому Вниз» тут гідно впоралися як з дещо експериментальним жанром (поєднання пісень з мелодекламацією, які, до того ж, мають значні відмінності в поетиці), так і з ідейною складовою такого поєднання. Отже, цей цілком самостійний та самоцінний «аудіододаток» , що вже починаючи з обкладинки закликає «до глибин, до коренів, до першоджерел Віри», слід було б визнати чи не найпотужнішим українським музичним релізом за перше півріччя 2009 року. Звісно, зважаючи на малу кількість новинок у цій галузі, вартість подібної оцінки дещо знижується, але «Кому Вниз» завжди роблять музику, яку слухатимуть незалежно від чисел на календарі.

(с) Максим Солодовник, липень 2009
публікація: www.rock.kiev.ua

Вій - Good-bye my revolution [2009] (максі-сингл)

2009-07-27T01:01:00.000-07:00

Вій - Good-bye my revolution (Kataklysmos Factory, 2009)

Через три роки, що минули від делюкс-перевидання альбому «Хата скраю села», позбавлених релізів нових пісень, значні зміни у складі та певні труднощі, «Вій» - містичний гурт-ветеран української сцени - повертається до слухачів з максі-синглом, який є провісником виходу нового повноформатного альбому наприкінці року.
Важливим аспектом є цілком сучасний спосіб поширення «Good-bye my revolution». Через місяць після першого за 5 років сольного концерту в рідному Києві (що відбувся наприкінці травня), група виклала його для вільного скачування на свому офіційному сайті як у mp3-версії, так і в lossless з усією необхідною поліграфією на правах копілефту. Отже, кожен за бажання може випалити собі симпатичну CD-R-ку і потримати таким чином в руках найновіший доробок гурту «Вій», що для веб-релізу властивість неперсічна. Але ще цікавішою є слухацька спрага, якою було зустрінуто реліз. За словами менеджера гурту Сергія ‘Little’ Литвинюка, вже в перші 5 днів було зафіксовано понад тисячу скачувань. Вражає також і географія: на другому місці за кількістю скачувань після України – Росія, і навіть Китай кілька разів відзначився на мапі. Безперечно, поряд з авторитетом гурту, вдала, зрозуміла аж до англомовності назва максі-синглу та неординарний дизайн, зокрема, використання роботи художника XVI ст. Ганса Себальда Бегама, грають в такій затребуваності не останню роль.

Дмитро Добрий-Вечір - фото з оф.сайту viyfrom.kiev.ua

Власне, маємо чотири треки, два з яких – зовсім нові, два студійні, раніше не видані - банджо-версія пісні «Як летіли бугаї» і «Змія» (дощова версія). Нові привертають до себе увагу також по-різному: «Good-bye my revolution» - інструментальний ностальджі-вальс, «Йшов я небом» - запис першого виконання пісні, текст якої лідер гурту Дмитро Добрий-Вечір написав у ніч перед згаданим травневим концертом, адже першою до нього прийшла музика і трек міг бути також суто інструментальним. Слова цієї пісні водночас як і незвичні у деяких ́образах та зворотах, так і мають безперечні ознаки «фірмового» авторського стилю Дмитра, а музика, на мою думку, є ближчою до саунду альбому «Хата скраю села», аніж до темної психоделії «Чорної ріллі». Водночас у ній можна помітити багато оригінальних ознак - приміром, суто акустичне, «прозоре» звучання; досить прості партії ритм-інструментів; елегантна, попри епізодичність, скрипка; ліричне гітарне соло наприкінці.
Але найважливіше, що це не одноразовий успіх - «Вій» невпинно рухається далі, їхні виступи завжди збирають вдячну публіку, а вже незабаром – вихід нового альбому, деякі з пісень з якого вже виконують наживо. «Серпень догорає», «Колискова 33» - навіть вже їхні назви інтригують.

(с) Максим Солодовник, липень 2009
публікація: www.rock.kiev.ua, www.viyfrom.kiev.ua

Володимир Кучинський - Лютий [2009]

2009-07-27T00:10:00.000-07:00

Володимир Кучинський - Лютий
(Vorozhbyt Recording Group, 2009)

Здавалося б, кількість щонайрізноманітнших альбомів, виданих на веб-лейблах чи запущених у Всемережжя власноруч авторами, зростає мало не щодня і слухачам доволі складно, а часто і геть ліньки орієнтуватися в цьому потоці, який часто-густо не може похвалитися якістю запису, вже не кажучи про оригінальність музики.

Однак цього разу перед нами альбом, що пропустити повз себе просто-таки не можна.

«Лютий» - третій сольний альбом лідера київського гурту «Ворождень». До виходу цього диску набули певного поширення також декілька альбомів його сайд-проекту «Тотем», реліз найновішого з них також має відбутися досить скоро на офіційному сайті «Ворождня».

Попри те, що паралелі з цими творчими одиницями при слуханні «Лютого» виникають одразу, абсолютно очевидними є й відмінності, властиві йому. Якщо тематико-стилістичні ознаки мають багато паралелей в усій музиці Кучинського, то звучання нового альбому відрізняється від останніх робіт «Ворождня» насамперед переважанням «чистого» звуку без активного залучення «смурних» елементів, а від більшості альбомів «Тотему» - невластивою для них помітною роллю етнічних елементів як на структурному рівні, так і в галузі мелодики.

Нетиповим цей альбом є і в аспекті синтезу різних стилістичних тенденцій – чуємо тут багато і від dark wave, який звучить тут дуже атмосферно і навіть подекуди гіпнотично, і від ритмів середьовічного фолку, і від темно-романтичного, меланхолійно-депресивного звуку ранніх The Cure, оздобленого елементами ембіенту та dream pop.

«Лютий» попри всю сьогоднішню моду серед альтернативних проектів на запис концептуальних альбомів – альбом настроєвий і в цьому сенсі зовсім не концептуальний. Більше того – найбільш «холодні», "люті" композиції у ньому якраз на початку, далі ж вони плавно перетікають у більш м’які та ліричні у традиційному сенсі цих слів. Водночас і «холод» (там де він є) тут іншого типу, ніж в таких «колючих» альбомах як «Чорні крила» «Ворождня» чи «Зроблено в УРСР» від «Тотему» - це щось не стільки фатальне (як у «Чорних крилах») чи суспільно-побутове («Зроблено в УРСР») - темінь тут детермінується та відчувається як невіддільне від екзистенції, органічне (найкраще цю рису можемо бачити у треках «Пращур», «Лютий»).

Отже, «Лютий» - насамперед альбом пісенний, майже кожний трек якого не забігає далеко від народної поетики та мелодій, маючи водночас у собі не менше авторського. Власне, ця теза попри схемтичність та узагальненість , і дає нам відповідь на питання, чому цей диск підписано саме авторським ім’ям, а не псевдо. І тим більше цікавою є поява такої авторської музики - в сучасному українському контексті подібний альбом є особливо приємною несподіванкою.

(с) Максим Солодовник, липень 2009
публікація: www.rock.kiev.ua

KNOB feat SEINE - Пальне (2009)

2009-06-25T11:55:00.000-07:00

KNOB feat SEINE - Пальне (Інша музика, ЯОК music,2009)

Цього разу можна не сумніватися – перед нами один з найкращих українських альбомів за останні кілька років. І не лише серед релізів електронної музики – «Пальне» заслуговує окремого місця в цій категорії, - очевидною є смілива альтернативність цього диску численним прикладам втілення у музичних формах штивних стандартів як рокапопсу, так і гаданої «альтернативи» (яка переважно виглядає як банальний металкор зразку початку 2000-х), - найпоширеніших тенденціях творчості багатьох гуртів як Києва, так і регіонів, що намагаються привернути увагу слухачів численними варіаціями – переважно вкрай нецікавими – змішування згаданих ознак. Тобто йдеться фактично про загравання з «простроченим» і застиглим у творчій імпотенції «форматом», що, як знаємо, переважає в українських ефірах.

Також ми не знайдемо тут жодних контактів з фольклорним матеріалом, від чого на сьогодні можна лише зітхнути з полегшенням через перенасичення вітчизняної сцени спробами синтезувати автентику та сучасний звук – як вдалих і сильних, так і силуваних, ситуативно зумовлених модою.

У авторів «Пального» саунд-коктейль – за власним рецептом, і кайф від цього не відпускає слухача з перших тактів до останніх. При цьому зовсім не обов’язково бути фаном «темного» тріп-хопу та експериментальної електроніки, хоча хороший слухацький досвід тут цілком не буде зайвим – асоціації виникають справді багаті, а порівняти подумки чуте із «свіжаком» також приємно. Та в будь-якому разі, цей проект – як і кожен справді вдалий диск - цікавий насамперед сам по собі, а не його внеском у розвиток певного контексту, маючи водночас дуже органічний, цілісний, злютований вигляд.

Музиканти ж, що створили «Пальне» - далеко не новачки у цій справі: Сергій 'KNOB' Любинський знаний як гітарист гурту ТОЛ та саундпродюсер багатьох альбомів молодої української альтернативи, Олена 'Seine' Білоус – колишня лідерка Etwas Unders (пост-гранж, ню-метал) – команди цікавої, нестандартної і небезталанної, відомої як успіхами на сцені, так і власним студійником.

Попри декларовану «одноразовість» (автори вважають проект успішно завершеним), він не справляє враження продукту одноразового вжитку – ця музика надається до вдумливого прослуховування та роздумів, повтори лиш розкривають її глибше, повертають під цікавим кутом.

Авторство «Пального» належить обом учасникам: KNOB – уся музика, її запис, звдення та мастеринг, Seine створила лірику та вокал, які тут не меншою мірою визначають настрій та враження. Близько трьох років тому було випущено EP, і от аж тепер визрів повноформатник. Його структура неоднорідна: кожен суто інструментальний трек має до пари «вокальний», що видно навіть з особливого дизайну треклісту на обкладинці.
Саунд «Пального» - це, звісно, багатошарова еклектика, якій якимось дивним чином властива згдана вже тут цілісність.

Прикметими ознаками цього різноманіття є несподіваність розвитку багатьох треків та напружена атмосфера, що в них панує. Однозначно можна сказати, що це тріп-хоп геть не «лаунжового» типу: «Пальне» - це насамперед потужний, множинний, розгалужений смур і тривога, втілені, до того ж, вигадливо і вишукано – маємо тут і багатоголосся, і хворобливий, ламаний біт, і семпли, що занурюють у відповідну атмосферу, і справді поетичні, багато в чому химерні тексти Seine та її вокал, що не перестає дивувати, переймати та зворушувати своїми неоднорідними виявами – від тихого шепоту та мелодійних фрагментів, до майстерних тріп-хопових читок та відчайдушного крику. Усе це разом сплітається досить прородно, нагадуючи своїми «стрибками» та поривчастістю справжню почуттєву кардіограму або мінливий запах, сповідаючи екзистенційною лірикою найважчий досвід боротьби із самим собою та багато закапелків зболеної душі. Кожного разу – у новому слухачі, що наважився відкрити для себе цей саунд, це життя, що пульсує в «Пальному».

Також неможливо не помітити «суцільність», властиву інструментальній частині усіх 12 треків – тут на позір нема ані гострих кутів, ані «причепливих» рифів, що фіксують увагу та застрягають у пам’яті – очевидна ставка на переваги занурення у психоделічний потік настрою та відчуттів, що виникають і йдуть, лишаючи нас іншими.
До речі, вважаю центральну метафору – у назві – надзвичайно відповідною характеру такої творчості, бо споглядання вогню, горіння споконвічна потреба людини, що відкриває їй незнані сторони себе. Але потрібна запальничка, в цьому ж разі – щира цікавість, уважне слухання, співучасть. Все решта тут вже є.

(с) Максим Солодовник

Полинове Поле – На семи вітрах [2009]

2009-06-08T15:43:00.000-07:00

Полинове Поле – На семи вітрах (Kataklysmos Factory, 2009)

Зараз досить часто говорять, ніби часи того чи того стилю/ напрямку безповоротно минули, і найсмішніше в цих твердженнях не тільки ігнорування (в більшості разів) неминучих трансформацій, яких зазнає цей стиль на найрізноманітніших рівнях суто через плин часу як такий, а недалекоглядність. Маю на увазі те, що історія, в тому числі – і чи не насамперед – історія розвитку музики – на глибинному типологічному рівні виглядає спірально, тому паралелі та найрізноманітніші зв’язки – річ природна.

Подібні закиди в зужитості і нецікавості для «просунутої» частини слухачів можна спостерігати у найрізноманітніших місцях навіть щодо стилів, що ще кілька років тому були «в топі», що вже й казати про doom-death початку 90-х (на зразок Katatonia чи My Dying Bride) чи готичний метал початку 2000-х, яким своїм саундом багато в чому завдячує сучасна львівська команда «Полинове поле».

З цією тезою легко погодитися, прослухавши їхній перший повноформатник. Він вийшов у світ 23 травня 2009 р. на досить новому веб-порталі Kataklysmos Factory, який зовсім віднедавна почав позиціонувати себе як нет-лейбл.

Альбом слухається «на одному диханні» не тільки через мінімум експериментів та інновацій, адже група відверто – і дуже талановито - надає перевагу традиційному для цього жанру погляду як на структуру композицій, так і на саунд загалом: важкі, подекуди класично монотонні гітарні рифи, діалогічна форма подачі текстів: два вокали – чоловічий гроул та жіночий оперний; «рясні», атомсферні клавішні, досить прості партії барабанів та мелодійні, плавні - басу.

Альбом має дві ознаки, які надають йому дуже важливої властивості – диск геть не набридає, його хочеться слухати знов і знов. Насамперед це досягається як завдяки зрілому матеріалу як в текстовому, так і в музичному аспектах, його ідейно-настроєвій цілісності та вдалій побудові трекліста, так і - що не менш важить – якісному запису та талановитому зведенню, які не можна не помітити вже з перших треків. Прикметно, що з часу, який минув з виходу на CD провісника-EP «Чисті душі», команда переписала по-іншому всі чотири пісні, що входили до нього.

Особливого шарму надає схрещення згаданих музичних традицій з українською етнікою - як на рівні мелодій, ритмів, так і на рівні поетики текстів, образності. Я завжди був переконаний, що значна частина нашого фольклору потребує такого - енергійного, важкого та похмурого - втілення, бо це його органічна природа. Тобто, хоч альбом і не можна цілковито "записати" до даркфольку, в ньому багато його прикмет.

Також помітна значна робота над певним переосмисленням саунду пісень, - зокрема в бік додавання елементів хору і навіть електроніки,- які фани гурту чули не на одному концерті – це приємно тішить і свідчить про неабиякий потенціал цих львів’ян.

Якщо ж подивитися на альбом з точки зору змін, які відбувалися за останні роки в складі самого гурту, то можна беззаперечно сказати, що вони посилили і розвинули музику, яку грала група ще від самих початків, увиразнивши водночас багато стильових прийомів та рис, які дозволяють охоплювати більш широку авдиторію прихильників справжньої, живої та актуальної «важкої» музики. Фактично цей дебютний LP виводить «Полинове поле» на значно ширші слухацькі обрії, а організаторам фестивалів чітко вказує на статус хедлайнерів, який відповідає на сьогодні їхнім масштабам.

Віктор Морозов та Четвертий кут – Армія світла - (Ukrmusic, 2008)

2009-06-08T01:12:00.000-07:00

У дискографії Віктора Морозова понад двадцять різноманітних релізів. Серед них і спільні проекти з відомими музикантами, і диски гуртів, з якими він у різний час працював – досить згадати «Мертвий Півень», «Батяр-бенд Галичини», «Четвертий кут»; і найрізномантніші збірки. А почалося все ще в сімдесяті, коли світ побачили вініли гурту «Арніка». З того часу Віктору вдалося не розгубити та розвинути свій талант, ставши у багатьох прогресивних колах шанованою та легендарною постаттю. Кожен новий диск чекають довго й терпляче, а їхній вихід сприймається як успіх української музики загалом, як культурний здобуток високої проби.

Віктор Морозов - фото Петра Задорожного

Слід сказати, що ідея диску «Армія світла», який з різних причин вийшов фактично у середині жовтня (хоча тираж був готовий ще 22 вересня), з´явилася досить давно, кілька років тому. Але створено його було непоспіхом, навіть процес запису розтягнувся приблизно на два роки. В цьому разі це не лише не зашкодило, а й зробило диск вивіреним, «настояним», композиційно струнким. Важливу роль має і те, що його записували на «Студії Лева» у Львові – з одного боку, це якісна, відома і досить давня звукотвірня, з іншого – і це важливіше – атмосфера рідного для Морозова міста лиш додавала наснаги. Віктор Морозов – мешканець Києва і перекладач українською «Гаррі Поттера» (книжка й альбом були паралельними в часі проектами) - неодноразово згадував у своїх інтерв´ю, що робота над диском під час таких «наїздів» до міста Лева йому дуже сподобалась.

«Четвертий кут» є гуртом давніх друзів та побратимів, звідки й високий рівень взаєморозуміння, який відчувається в їхніх піснях. Цікавим також є те, що двоє з цих музик – Андрій Надольський (ударні, перкусія) та Юрко Дуда (клавішні, труба) - є водночас учасниками іншого легендарного львівського гурту «Плач Єремії». Олег «Джон» Сук – один з найкращих басистів в Україні - відомий більшості українських слухачів за «Мертвим Півнем» та «Клубом шанувальників чаю». Олег Ярема грає в альбомі на акустичних гітарах і трохи на клавішних. До речі, саме акустичне звучання визначає стилістику «Армії світла» - альбому цілковито романтичного настрою, слухаючи який, не перестаєш дивуватися молодому голосу Віктора, що з роками не зазнає змін.

Над альбомом працювала значна кількість запрошених музикантів, що урізноманітнили звукову палітру, серед іншого, приміром, акордеоном та кларнетом. Також для запису було залучено славнозвісний камерний оркестр «Віртуози Львова» під керівництвом Володимира Дуди.

З точки зору жанрів «Армія світла» - цілісна, у ній переважають ліричні балади. Їхня тематика різноманітна - від любовної лірики («Дощ», «Матриця», «Зірка ясна», «Не тікай»), пісень екзистенційного плану («Маки», «Алілуя», «От уже й зима») до метафоричних («Армія світла», «Останній воїн», «Приїхали з-за Дунаю», «Уже весна»), які можна розуміти і як своєрідну військову лірику (зважаючи на характер їхньої образності), і в дещо ширшому контексті. Про дві останні композиції варто сказати окремо, адже саме вони надають альбомові досить несподіваного завершення. Річ у тім, що це пісні-антиподи, адже легковажна «Наливайко» (що недарма в буклеті перекладена як «Pour Me A Pint», адже про видатного козацького ватажка тут не йдеться) різко контрастує з народною «Дубе, дубе зелений», де строгий, похмурий емоційний вплив на слухача посилюється акапельними вокалами колони вояків на марші, звуками кроків яких і завершується «Армія світла».

Стильова багатоманітність, як не дивно, цій платівці не притаманна. Загалом це своєрідна високоякісна і нетипова для сучасної України поп-музика, утворена завдяки поєднанню рис авторської пісні, романсу, народного співу і ще багатьох відомих елементів. Тобто стиль саунду, що знаходить свій вияв і у вокалі, і в інструментальному боці композицій, в чомусь дуже традиційний. Але це в жодному разі не є вадою, все зроблено на найвищому рівні, який відповідає художнім обріям, які розкриває така музика, тому цей диск слухатимуть не лише люди, що знають Морозова ще з часів «Арніки», а й значно молодші та, можливо, із досить відмінними музичними вподобаннями.

Про семантику назви – «Армія світла» - писати не беруся, адже підозрюю, що автор текстів альбому – поет Кость Москалець - зміг би розповісти про це найточніше. До слова, це вже другий спільний для Морозова і Москальця диск, тому з рівнозначним нетерпінням релізу чекали прихильники творчості обох.
Насамкінець скажу, що «фішку» європейських лейблів, що «зваблюють» потенційного покупця шикарними буклетами, «Армія світла» реалізувала «на відмінно». Диск, оформлений славнозвісним Влодком Кауфманом, має чудовий дизайн альтернативного штибу, і його справді приємно мати у своїй колекції.

Андрухович та Karbido – Самогон [2008]

2009-06-08T01:00:00.000-07:00

Андрухович та Karbido – Самогон - Наш формат, 2008

Ну от, знов – втішено подумають українці-прихильники Андруховича, що пам’ятають проекти «Маскульт» та «Андрухоїд», а також співпрацю письменника з «Мертвим Півнем». «Самогон» - тепер і в Україні», - рекламною фразою сказав би видавець. А поляки мали нагоду почути цей альбом ще 2006 року, отже, подія важлива насамперед для нашого простору.

Чому «Самогон»? Назва проекту є, безумовно, метафоричною. Означає щось, зроблене власноруч і з природної сировини, до того ж наділене небувалою духовною міцністю, - зазначали на афішах концертів-презентацій. Йдеться про спеціальне українське видання унікального спільного диску Юрія Андруховича та польського гурту Karbido, що грає неординарну, незалежну інструментальну музику, саунд якої лежить десь посередині між фрі-джазом, джаз-роком та ембіентом. Його задум виник дуже несподівано (внаслідок знайомства на одному з книжкових форумів у Польщі завдяки фанові Юрка), і втілено було його досить швидко – за якихось кілька місяців.

Хоча, з іншого боку, «найрокенрольніший суч.укр.письменник» , за його ж словами, завжди мріяв про щось подібне. Це стало зрозумілим одразу, ще на початку співпраці з музикантами. Оскільки Андрухович чудово володіє польською, проблем з розумінням текстів не виникало, а сам поет був приємно здивований притаманним Carbido перфекціонізмом в усьому – від роботи над аранжуваннями до деталей процесу запису.

Слід сказати, що це справді фірмова риса цього польського гурту, адже кожен з музикантів займається виключно музикою, і рівень їхніх проектів на сьогодні відповідно дуже високий. Крім власне музики гурту Karbido, кожен з його учасників займається музичною творчістю у широкому діапазоні – від радіожурналістики (передача про альтернативну музику Герметичний гараж добре відома в Польщі) до створенння саундтреків до анімаційних фільмів. До слова, з українських музикантів мало хто може собі це дозволити, особливо пербуваючи в ніші інді-музики, яка ніде, як правило, не спричиняється до надприбутків.

Як уже згадано, альбом вперше побачив світ у польськомовній версії майже два роки тому. Довгий час тривала підготовка його перевидання в Україні вже з українськими текстами у виконанні Андруховича. Нарешті симпатичний диск у нестандартному пакуванні з´явився у вересні цього року.
Найперше, що хочеться відзначити у його звучанні – надзвичайна студійна якість награного, запису як такого, альбом чудово слухається навіть найвибагливішими меломанами, а також людьми, які зовсім не знають гурт і мало цікавляться Андруховичем. Жодного секрету успіху тут нема – маємо справу з непересічним талантом, помноженим на сумлінну працю.

Андрухович та Carbido в Молодому театрі в Києві - фото з сайту sumno.com

Музика, що поєднана в альбомі з текстами Андруховича (який не лише читає вірші, а й виявляє себе як вокаліст), є максимально різною і залишає розмаїті враження, які в кожному разі асоціюються з цілком конкретним прослуханим треком. На зміну вкрай доречній мінливості першої композиції приходять агресивні звуки «THE VERY BEST OF TABLOIDS»; «AND EVERYBODY FUCKS YOU» тут дуже вкрадлива і медитативна, має несподіване завершення в дусі агресивного ідастріалу Nine Inch Nails (трек цілком не подібний до інтерпретацій цього тексту у «Мертвого півня» та Міколая Тшаски в «Андрухоїді») ; «Козак Ямайка» має виразні ознаки реггей і таке інше.

Окремо слід сказати про останню (з дев´яти) пісню – «Зеленая ліщинонька». Її цілком народний за поетикою текст не зафіксовано у жодних фольклористичних джерелах, хоча є зрозумілим її давнє походження – аж з козацької доби. Цю пісню Юрій почув від свого сусіда у гуртожитку ще в студентські роки і з того часу пам´ятає. Давнє бажання записати її з музикантами знайшло в «Самогоні» вдале втілення – для створення треку залучали навіть фахівця з автентичних інструментів, більшість з яких звучить дуже подібно до нашої ліри. Це надає пісні неповторного колориту. Андрухович тут співає. Як зазначають професійні вокалісти, що чули «Самогон», цілком непогано як на письменника.

Виступи-презентації українського «Самогону», що пройшли у п´ятьох містах України (серед них і столиця), були аншлаговими – квитки складно було дістати вже за кілька днів до концерту. Головною несподіванкою і своєрідним бонусом глядачам стало виконання композицій, що будуть на наступному альбомі Karbido й Андруховича. Автори поки що називають його «Цинамон» і запевняють, що він не забариться з виходом. І в Україні теж.

САД – Доле, де ти ? live 2 CD (JRC, 2007)

2009-06-08T00:36:00.000-07:00

САД – Доле, де ти ? live 2 CD JRC, 2007

Так сталося, що вихід цього, без перебільшення, потужного і небуденного за змістом дводисковика пройшов тихо і ніби непомітно для наших журналістів. Але – що тішить – далеко не для всіх українських слухачів. Причинами неуваги преси до нього є не стільки непрофесійність чи необізнаність або упередження, як то іноді буває, а всього-навсього його надмалий тираж – всього 500 примірників. З іншого боку, маємо шалений ексклюзив.

Гурт «САД» сформувався як творча одиниця і почав виступати задовго до того, як сцену побачили більшість колективів, які ми сьогодні вважаємо ветеранами українського року. А саме – далекого 1981 року у м. Дніпропетровську. На початку діяльності, у 80-х роках, учасники «САДу», зазнавали неодноразових, систематичних переслідувань з боку КДБ за те, що дозволяли собі творити справді незалежну музику в часи суцільного застою, брехні та офіціозу. Хоча гурт не визначався демонстративним протестом, сам факт незалежної позиції команди (що вивлялася насамперед у спрямуванні музики, що грав тоді САД та україномовних текстах), прагнення ігнорувати панівну ідеологію, не міг не дратувати «органи».

На сьогодні, якщо вам доводилося бачити виступи САДу, можна подивуватися, наскільки цілісно зміг пронести через десятиліття обраний вектор руху лідер і засновник гурту Сергій Решетник, який називає себе просто Сірий.

фото з сайту unizh.com.ua

На сцені ця команда сьогодні справляє враження і звучить на рівні грандів світового металу на зразок Metallica, Megadeth чи Godsmack (список можна довго продовжувати). Швидкі соло, майстерні аранжування довжезних композицій, що тяжіють до жанру рок-опери, масштабність проблематики, шалене завзяття у грі – все це САД. Енергія музикантів особливо вибухова, коли грають «шевченківську програму», особливо близьку гуртові вже не перший рік.

Маємо на увазі надзвичайно талановиті інтерпретації поезії Кобзаря (такої нібито всім відомої та звичної ще зі школи) через «вживлення» у контекст гард-року та геві-металу у неповторному, авторському баченні, незашореному багатьма стереотипними підходами до цих загалом немолодих стилів. Слід сказати, цей шлях на сьогодні торовано не те щоб багатьма рок-гуртами, але всім відомі, скажімо, шедеври КОМУ ВНИЗ на слова Тараса; виходив у 2000-х роках навіть окремий збірник «Кобзар форева», де було зібрано зразки такої творчості різних команд. Просто САД мають настільки своєрідне бачення доробку Кобзаря, що переплутати їх з іншими неможливо, а не знати його – соромно.

фото з сайту unizh.com.ua

Єдиним студійним альбомом на сьогодні залишається акустичний «Доле, де ти?»., виданий, до речі, досить широко. Його й сьогодні можна знайти у місцях продажу української музики. Як бачимо, «шевченківську програму» він не вичерпав, адже через три роки побачив світ диск з такою ж назвою (для впізнаваності?), але відмінним ракурсом цього пласту творчості САДу. А саме – живим «електричним» звуком на великій сцені.

Слово Шевченка цього разу лунало у їхньому виконанні 16 березня 2006 року, коли у київському Будинку Офіцерів відбувався їхній великий двохгодинний концерт, запис якого маємо на диску. Він відрізняється від акустичного диску і складом та підбором композицій, так і власне саундом – маємо справжній рок-концерт з басом, барабанами, клавішними та гітарами.

Слід сказати, концерти на великих сценах є особливо органічними цьому гуртові, адже саме тоді вони можуть розкритися на повну міць, не гублячи при цьому ані крихти драйву. Неабияка впевненість у собі та досвід відчувається навіть у рухах Сірого та манері спілкування з публікою, яка, до речі, теж додає доброго настрою слухачеві дводисковика.

На кожному кружальці - поетичний вступ, вісім композицій та відео-бонус з концерту, при чому якщо на першому переважають балади та ліричні пісні, то на другому відчуваємо всю міць і розмах козацького духу, що буяє в поезії Тараса. Стихія року є «рідною» для цих текстів, і САД це надзвичайно вдало показує. Всі поезії, що стали основою диску, відомі більшості ще зі школи («У всякого своя доля», «Було колись – в Україні», «Не женися на багатій»), але навряд чи комусь з нас доводилося чути такі вдалі їх інтерпретації.

Між піснями Сірий говорить, ніби між іншим, але водночас так, щоб чули всі: «Ми лише носії цієї інформації. Вона написана саме для вас уже давно Тарасом Григоровичем.» В такі моменти розумієш, що весь досвід, акумульований за роки служіння музиці, не загубився у плині лише через усвідомлення своєї ролі та призначення. Зокрема й цим відрізняється їхня музика від тієї, що створюється «на злобу дня» або, тим паче, з якимись комерційними розрахунками. Перебуваючи ніби поза часом, вони завжди залишаються правдивими, молодими і цікавими.

До речі, якщо праця над другим студійним альбомом ітиме сьогоднішніми темпами, то зовсім скоро, до кінця цього року можна буде чекати на його появу. За словами самого гурту, це будуть стилістично впізнавані твори, але вже не на класичні тексти, адже рух уперед завжди є пріоритетним.

Вдалий дебют “Контрабасу”

2009-06-08T00:19:00.000-07:00

Контрабас - Наш формат,Саме так! - 2008

З 17 травня кожен український меломан отримав змогу почути гурт, який раніше хоч і виступав досить часто на різних акціях та фестивалях (серед них і такі значні, як Мазепа-фест, Червона рута), а з клубними виступами побував майже в усіх регіонах України, та все ж був відомий поза межами рідного міста Полтави не надто широко.

Виданий спільно мистецькими агенціями “Саме так!” та “Наш формат” симпатичний жовтий альбом відносить нас у світ позитивної акустичної музики, що дуже нагадує ранній рокенрол, кантрі, фолк і ще багато чого.

Така назва гурту зовсім не означає, що серед музикантів є контрабасист. Радше це певний натяк слухачеві, ніж музичний інтрумент. Контрабас – це символ акустичної музики, те, що поєднує в собі мінімум нот і максимум ритму.Але є дещо цікавіше: козобас, виготовлений власноруч солістом гурту Сергієм Буланим, є своєрідна перкусія, є бугай, є сокира та дерев´яний гребінець, які також стають музичними інструментами, є акустична гітара і губна гармоніка, а найголовніше – цікаві й красиві пісні, які навіюють таку рідкісну сьогодні, мудру неквапність і рівновагу.

Контрабас утворився на початку 2006 року як акустичний квартет, до складу якого, крім Сергія (гітара, вокал, губна гармоніка,тексти),
Макса Михайличенка (бас, гребінець, другий голос),
та Ярослава Дем´яненка (барабан, тамбурин, сокира, дримба, третій голос) входив іще фантастичний трубач – доктор Фелікс, який на сьогодні бере участь у команді-легенді місцевого андеграунду “Oneyroid”. Саме з ним в середині 2007 року було записано цей дебютний альбом, який називається іменем гурту.
Після того, як Фелікс залишив “Контрабас”, роль соло-інструмента перебрала на себе губна гармоніка.

фото з сайту artvertep.dp.ua

Водночас хлопці створюють чимало нових пісень, з якими продовжують активно виступати на найрізноманітніших сценах. Виготовлений Сергієм козобас – український народний трьохструнний інструмент - досить швидко витісняє з колективу традиційну бас-гітару.

Лише у травні 2008 року хлопці вирішують видати свій альбом, який не поспішали показувати слухачу. До нього ввійшло 12 композицій, серед яких можна бачити і блюз, і пісню на слова Жадана, і українську автентику в інтерпретації талановитих полтавців.
Незабаром після веселої презентації диску у столичному клубі “Бочка” (де все не могло не танцювати), “Контрабас” вирушив на гастролі різними містами, заїхавши також і до Польщі.

Krobak – Diary of missed One [2008]

2009-06-07T23:45:00.000-07:00

Krobak – Diary of missed One - Cardiowave, 2008

Це сталося. Наприкінці минулого року вийшов реліз, що неодмінно згадуватимуть ще довго, особливо поціновувачі нестандартної, експериментальної творчості, яка, як показує досвід історії, є єдиним індикатором процесів, які визначають загальний вигляд певної епохи, її специфіку. Історичним цей альбом можна назвати хоча б тому, що він є першим зразком українського пост-року.

Досі в нас не з’являлося подібної музики, а засвоєння творчості світових джерел, «батьків" стилю ( Mogwai, Godspeed You!Black Emperor, Sigur Ros, Mono та інших), власне, тільки починається. Хоча, не можна не відзначити зростання популярності пост-року серед інтелекутальної молоді та меломанів.

Тобто на сьогодні музика цього стилю в Україні стикається з браком контексту і часто – розуміння. Це природно, адже відмова від стереотипів завжди позначається на якості та кількості аудиторії. Але до того ж у нас, в Україні, процеси сприйяття переважно тривають дуже довго. Невипадково і перший пост-роковий альбом з’явився в нашій країні років на п’ятнадцять пізніше початку цього руху у світі. Однак, добра музика не залежить від часових рамок і поява її там чи там свідчить, серед іншого, і про те, що в неї з’явився слухач.

На поверховий погляд, ці процеси можуть здатися маргінальними, але таке враження є оманливим – варті уваги явища (і в музиці теж) сьогодні можемо бачити якраз на різноманітних маргіналіях (як соціальних,так і географічних), адже масовість давно, як знаємо, не є синонімом якості.

фото з сайту Neformat.com.ua

Krobak – проект молодого музиканта з Луганської області Ігоря Сидоренка – привертає увагу вже хоча б тим, що музика, яку він грає, є суто інструментальною, що є типовим для пост-рокових гуртів, але цілком несхожим з будь-якої точки зору на інструментальну музику, яка досі виходила подеколи в Україні.

Матеріал, що ввійшов до альбому «Diary of missed One» (який став п’ятим для скромного за масштабами одеського лейблу Cardiowave), Ігор створив і записав у себе на домашній студії протягом кількох місяців. Хоча акцент у звучанні треків - на гітарних партіях, чуємо тут всі інші, потрібні для насиченого, багатоманітного звуку. Крім басу та барабанів, у цій музиці є досить відчутним електронний струмінь, але лише як оздоба, деталь. До слова, автор говорить про те, що досить обтяжливо бути one-man-band’ом, і до кількох виступів-презентацій альбому залучав колег-музикантів.

Альтернативною є й композиція альбому – він складається всього з трьох епічних, довгих творів (тривалістю до 17 хвилин), назви яких не менш асоціативні, ніж вони самі – «Місячний парк», «З музики осінніх дерев», «Блюз доброзичливих биків». Назви подаю в перекладі з англійської невипадково, адже, граючи пост-рок, не варто сподіватися на широку відомість в Україні, і англомовний буклет альбому цілком правильний хід в такому разі. Це робить його зрозумілим для слухачів з усього світу.

Щодо обраного псевдо – Хробак – в недавньому інтерв’ю для онлайн-часопису AZH Ігор казав, що коли постало питання про назву проекту, хотілося досягти певного когнітивного дисонансу між дещо брутальним, майже панківським за звучанням словом «хробак» та меланхолійною, витонченою музикою. Настрій «Щоденника зниклого» справді ностальгійний, медитативний та інтровертний, хоча це не заважає йому подекуди вибухати важчим звучанням, долучаючи риси темного ембієнту, арт-року, психоделії та навіть металу. Пост-рок у прочитанні Хробака, як бачимо, не зраджує своїй еклектичності та множині форм.

Особливість альбому і загалом особистого стилю Хробака - його навмисне «невідшліфований» саунд, в якому і гітарний «бруд» (маємо на увазі і специфіку використання ефектів, і потяг до мінімалізму в межах окремо взятої партії чи рифу, які накладаються одні на одні у цілком специфічний спосіб), і використання електроніки (насамперед індастіальних шумів), що разом творить неповторний емоційний ландшафт у слухача. Ця музика попри своє виразно урбаністичне походження, звучить як голос непердбачуваної і байдужої до світу людей стихії. Звідси й враження, які масовий слухач міг би назвати тривожними. Адже й справді «Щоденник зниклого» не потребує сатисфакцій, говорячи сам за себе.

Подвійна рок-свіжина від “Мертвого півня” - журнальний варіант

2009-06-07T23:25:00.000-07:00

Одними з найпомітніших українських весняних релізів зараз можна назвати саме ці диски, - два акуратні тонкі конверти дещо нестандартного розміру. До слова, видані незалежно, без підтримки жодного лейблу. Зрештою, це не завдало шкоди ані музиці альбомів, ані їхньому резонансу серед слухачів. Елегантна нестандартність завжди була властивою цій львівській команді, учасники якої на сьогодні живуть у трьох різних українських містах.

Презентовані 4 травня на традиційному “Прокиданні Мертвого Півня” у Львові, “Вибраний народом” та “Кримінальні сонети” різняться між собою вже хоча б тим, що перший диск – “живий” концерт і водночас збірка найкращих (на думку фанів) пісень, а другий – цілком новий студійний проект.

Мертвий Півень - Вибраний народом - self released, 2008

“Своя музика” вже писала в одному з попередніх номерів про концерт у київському Докер Пабі, що його тепер є змога почути на диску “Вибраний народом”, і про голосування, що передувало йому. На диску так і зазначено: “Записано “наживо” 13.04.08 з любов´ю до всіх, хто з нами був, є і буде.”

Враження від його прослуховування справді приємні, хоча й несподіванок як таких він не містить – 14 треків з виступу:13 обраних та на біс “Ето” – композиція, що відкривала перший альбом “півнів” 1990 року і дала йому назву.Але його хочеться чути знов і знов, адже професійна звукорежисура Костянтина Костенка не тільки зберегла “фірмове” звучання “Мертвого Півня”, а й передала атмосферу, створену радісною публікою, оплески , вигуки й скандування якої добре чути між піснями. Саунд команди не назвеш тут стриманим, але поряд із рок-стихією тут вгадується “почерк” потужних, досвідчених музикантів. Тут немає невдалих моментів чи брутального саунду, що трапляється на деяких “живих” записах.

Також до кружальця ввійшов бонусом найцікавіший кліп команди “Холодно”. Його зняли ще 1998 року, але майже відразу він загубився і довгий час вважався безповоротно втраченим. Знайшов його Роман Чайка лиш на початку 2008 у себе вдома у Львові. Відео чудово збереглося, йому притаманна естетика карнавалу, а також на ньому можна побачити всіх тодішніх учасників гурту.

Мертвий Півень - Кримінальні сонети - self released, 2008

А от новий студійний доробок – це ще один етап творчого симбіозу гурту з Юрієм Андруховичем, чиї вірші завжди надихали гурт.Він містить всього 5 музичних треків. Решта – читання “Кримінальних сонетів” самим їхнім автором, до того ж перед відповідною піснею. Тексти також можна побачити на цікавому буклеті всередині. Власне нових пісень проте лише чотири – “Ніжність” у дуже подібних аранжуваннях з´являлася ще в альбомі “Il Testamento” (1997). Слід сказати, “Кримінальні сонети” як альбом не об'єднує жоден стиль, - музика його різна, кожен трек має свої характерні ознаки, в яких можна побачити як давно властиві гурту елементи звучання (приміром, “Постріл” нагадує давню і відому пісню “Поцілунок” навіть за настроєм), так і те, що досі не знаходило своєї реалізації.
Попри те, що альбом було записано всього за три дні, не слід боятися розчарування ним. Крім того, гурт обіцяє незабаром вихід “живого” DVD з виступу в луцькому “Майдані”, куди також потраплять деякі кадри з київського концерту у квітні.Також цього року “Мертвий Півень” планує видати ще один студійник – цілком на слова Сергія Жадана.

Подвійна рок-свіжина від “Мертвого півня”

2009-06-07T22:34:00.000-07:00

Цьогорічна весна стала багатою на цікаві музичні новинки. Одними з перших у цій “хвилі” з´явилися одразу два альбоми легендарного “Мертвого півня” (що вийшли одночасно).

Релізи “півнів” привертають увагу до себе навіть зовнішнім виглядом – видані без підтримки жодного лейблу, вони являють собою два симпатичні картонні конверти. Різняться ж між собою досить сильно: “Вибраний народом” – “живий” диск, “Кримінальні сонети” - студійний.

Останній, до речі, є продовженням творчого симбіозу гурту та Юрія Андруховича, творчість якого була для Міська та компанії знаковою, надихаючи на нові й нові пісні. Альбом “Пісні для мертвого півня” (2006) - класичний на сьогодні у багатьох колах – також був повністю на його слова.

Слід сказати, що обидва диски були по-своєму несподіваними, адже про намір їх записати музиканти оголосили через свій сайт не так давно – в лютому цього року. До “Вибраного народом” ввійшли 13 пісень, що їх обрали найкращими шанувальники команди через онлайн-голосування протягом двох з половиною місяців. Досить несподіваним стало перше місце композиції “Ми помрем не в Парижі” на слова Наталки Білоцерківець, яка виходила на першому альбомі “Мертвого півня” ще 1990 року. Вона досі не втратила своєї актуальності й художньої сили. Груп з таким потенціалом в Україні одиниці.

Мертвий Півень - Вибраний народом - self released, 2008

Також на новому кружальці, записаному під час квітневого концерту в київському “Докер Пабі”, - улюблені багатьма “Б’ютифул Карпати”, “Поцілунок”, “Старенький харлєй” та багато інших, серед яких і два “народних хіта” з альбому 2006 року, і навіть “Гуцулка Ксеня”. Символічно завершує закарбований концерт “вибраного” пісня “Ето”, що відкривала перший однойменний альбом команди 18 років тому. Демократичні вибори “зе бесту” вдалися чудово. Особливого шарму “Вибраному народом” надає голос Каші Сальцової (лідерка київського гурту “Крихітка Цахес”), що звучить у двох піснях.

Мертвий Півень - Кримінальні сонети - self released, 2008

Новий студійний доробок “півнів” вирізняється різноманіттям стилів, що складають його саунд. Хоча враження еклектизму він не справляє. Радше кожна з п´яти його пісень має свої особливості, що роблять її відчутно відмінною від інших за настроєм і звучанням. Цикл сонетів Андруховича, з якого виник альбом, маємо нагоду пригадати двічі – відразу текст читає автор, а вже потім – пісня.

Крім того, диск має цікавий буклет, - стилы, схожому на вельми гротескний комікс. Найцікавіше, що 5 нових треків “Мертвому півню” вдалося записати всього за три дні. Попри такий швидкий темп, “Кримінальні сонети” не розчаровують. Щоправда, одна з цих пісень – “Ніжність” – раніше дещо в іншому складі виходила в альбомі “IL Testamento” (1998). Сучасне аранжування її лишилося приблизно тим самим.

А вже незабаром гурт обіцяє потішити меломанів більш тривалим і “настояним” кружальцем на слова С.Жадана. Одна-дві пісні з нього вже звучали на концертах минулої осені.

Найдемократичніший live «Мертвого Півня»

2009-06-07T21:50:00.000-07:00

Напевно, саме після цього концерту в нас, українців, нарешті з’являться гарні асоціації з виборами. Всі мали нагоду переконатися, що “Мертвий Півень” – одна з кількох справді культових українських груп –
по-справжньому, що називається, “словом і ділом” цінує народну думку про їхню творчість.

Як сказав Місько Барбара у своєму недавньому інтерв´ю для каналу 1+1, цей рік група почала зі звернення до публіки на своєму офіційному сайті, , запропонувавши протягом двох з половиною місяців (починаючи з лютого і майже до концерту 13 квітня) голосувати за будь-які 13 композицій гурту, які, на думку слухача, є найкращими. Таким чином було сформовано альбом “зе бесту”, який записали наживо під час виступу в київському “Докер Пабі”. Він дістав єдино можливу для такого диску назву – “Вибраний народом”.

Судячи з відповідей на форумі, визначитися було важко, адже доробок групи досить значний – все ж таки 18 років історії. Улюбленого було явно більше за 13 треків, але водночас це великою мірою дозволило чітко визначити пріоритети. Темпи голосування відразу були не надто великими, але згодом чи то з приходом весни, чи то зі збільшенням згадок про це в інтернеті, картина вподобань постала з усією виразністю.

Результати мають принаймні два цікаві аспекти. По-перше, перемога пісні “Ми помрем не в Парижі” на слова Наталки Білоцерківець, за яку проголосувало понад 120 відвідувачів сайту (тобто дві третини), була дещо несподіваною як для гурту, так і для багатьох шанувальників. Пісня походить з першого альбому “Ето” (1990), не виконувалася багато років на концертах і була перевидана на компакті лише раз – у збірці “Рок-легенди України” (2003). Можливо, свою немалу роль в такому виборі відіграла повна mp3-дискографія “Мертвого Півня”, що була видана наприкінці 2005 року і на сьогодні є у більшості фанів.

По-друге, висловлені багатьма побоювання, що “Вибраний народом” стане повторенням “Рок-легенд” за змістом, не справдилися. До нового диску ввійшло лише чотири пісні, які були й там.

Багато хто закликав не голосувати за пісні з останнього альбому 2006 року, адже вони й так “свіжі”, а цікаво почути давні пісні, оновлені сучасним складом гурту . Та все ж два перші хіти “Пісень мертвого півня” не уникнули визнання й тут – “And everybody fucks you” та “Without you”.

Звісно, в кожного смак свій, тому немало голосів було віддано за пісні, які відомі не всім; яких не вимагають сотні прихильників на концертах. Принаймні, склалося враження, що потужний гранж-період в історії групи загалу маловідомий і поціновується небагатьма.

Також до альбому потрапили дві чудові пісні про кохання – “Гобелен” та “Поцілунок” (обидві – на слова Віктора Неборака). Вони вперше з’явилися в альбомі “Міський бог Ерос” (1997), який було записано без Міська Барбари.
Він тоді тривалий час був у США, а вокалістом гурту був один з його засновників – Любко Футорський.

Кілька пісень були на межі проходження до концерту і відповідно – альбому, але їм так і не вистачило кількох голосів.

Отже, свій третій live-альбом (дев’ятий за загальним ліком) “Мертвий півень” зіграв, як і було заплановано, 13 квітня. “Докер Паб” був заповнений вщент радісними і співаючими людьми. За оцінкою менеджера гурту Богдана Логвиненка, там було близько 500 “півнеманів”. Думаю, що насправді трохи менше, але найголовніше, що ніхто не лишився на вулиці, і заклад, так би мовити, витримав. Маю певність, за умови ширшої реклами можна було б зібрати набагато більший майданчик, адже справжній масштаб такої події явно більший за клубний.

До концерту кожен, напевно, міг зустріти немало знайомих і друзів, багато з яких не бачив не один місяць. Особисто я помітив у залі багато поетів-двотисячників, яких добре знаю ще з часів університету. Телевізійна преса була вкрай активною, брала багато інтерв’ю і постійно щось знімала. Під час одного з таких я помітив Романа Чайку – незмінного і незамінного соло-гітариста “півнів”, одного з засновників гурту, що стояв, поблискуючи своїм знаменитим перснем. Напружене очікування початку тривало півгодини. За цей час в залі, а особливо під сценою, ставало все тісніше. Хто був у цьому закладі, знає, що сцена там розташована за барною стійкою, що дуже ускладнює бачення того, що відбувається на ній, а в цьому разі ще й майже унеможливило танці й слем, які на концертах “Мертвого півня” є органічними. Несмак брутального інтер’єру посилювало й те, що розташовані по боках від сцени величезні екрани весь час транслювали М1 навіть під час виступу групи.

Першим на сцені з’явився Роман Чайка, чаклуючи коло своїх гітарних ефектів. Публіка привітала його оплесками, а незабаром під нестихаючі крики радості вийшла й уся група у власних фірмових футболках. У Ромка та Джона – з лого “Знову, курва, радіо, телебачення, курва, преса”, у Міська – червона “Old Soldier is very drunk” і так далі. Лише Юрко Чопик становив у компанії своїх колег стримано-класичний контраст. Місько, привітавшись з публікою, закликав купувати такий небанальний одяг на вході “за сущі галімі капєйки”, а також нагадав, що кожен охочий, підтримуючи гурт своїми оплесками і вигуками, може таким чином закарбувати свій голос назавжди на майбутньому диску. Хоча і без цього публіка зовсім не мовчала, впізнаючи улюблені композиції з перших нот. Цікаво також те, що звукорежисером на концерті працював Владислав Малюгін з “Кому вниз”.

“Мертвий Півень” почав давнім ритм-н-блюзом “Річка” (на слова Юрія Андруховича) з альбому 1993 року, і це стало першою несподіванкою цього вечора. Звучання його стало більш енергійним (завдяки чудовим партіям басу та барабанів) та “густим” (третя гітара Мар’яна), а вокал Міська, ще раз переконуюсь, з часом набув багатьох притягально-психоделічних рис. І саме під час виконання давніх пісень це можна відчути повною мірою.

Пісню, з якої починається дискографія “Мертвого півня” – “Ето”, Місько співав разом із залом.
Після “Франсуа” Роман Чайка сказав: “Хочемо вперше подякувати Ірині Білик за таку дебільну пісню”.

фото by lj-user eversummer

Прозвучала також і прем´єра – зі спільного проекту з Андруховичем “Кримінальні сонети” – “Про Зиновія Блюма”, яка, як попередив одразу Місько, не містить жодного антисемітизму. Вона нагадала мені панк-шансон покійного Василя Гонтарського (“Вася Клаб”), а також здивувала своїм швидким темпом.

Окремою інтригою було те, кого з відомих українських солісток “півні” запросять заспівати у композиціях, де потрібен жіночий вокал (“Коли ти смієшся...” та “Ми помрем не в Парижі”). Нагадаю, що Ярка Якуб´як, що довгий час була вокалісткою гурту, тепер мешкає у США і не завжди має змогу приєднатися до виступів давніх друзів. Опитування, що проводилось порталом vydelka.com, запрошувало спробувати відгадати, хто ж це буде, а кому це вдасться – обіцяло ексклюзивний приз від гурту. Варіанти часом були карколомними – від Андруховича з Морозовим до іноземних монстрів. В результаті на сцену вийшла Каша Сальцова (фронтвумен “Крихітки Цахес”), заспівавши порівняно мало, але викликавши хвилю оплесків і шквал емоцій в її фанів.

Двоє дівчат, що вгадали, отримали по футболці, на яких був зображений чистий нотний стан та фраза-цитата Life is a long song.Одна з них, підтримана публікою, навіть не побоялася її одягнути прямо на сцені, позбувшись верхнього одягу. До речі, сам Місько на цей раз не влаштував традиційного міні-стриптизу, лише Мар’ян зняв футболку, енергійно створюючи звуковий шквал своєю гітарою.

Пісень з останнього альбому було аж чотири – крім уже названих і очікуваних, першою серед тих, що виконувались на біс, зіграли “Old Soldier is very drunk”. Особливо потішив слух “фірмовий” фідбек від Чайки нарпикінці “Without you”. Забійник, відомий в народі як “Брат, піво кончілось!”, Роман грав не на своєму традиційному чорному Fender Telecaster, а на гітарі специфічної конструкції, звучання якої подібне до акустичної (сайлент-гітара Yamaha SLG100S). До того ж, кілька куплетів провів на сцені сам з Міськом, і лише згодом додалися всі решта.

Барбара подякував усьому стрибаючому і шаленіючому в залі: “- Не було б вас – не було б нас”. Звісно, ніхто не відпустив улюбленців з першої спроби, і всі швидко повернулися, а Місько зазначив, що “кожен музикант – кокетка”, тому грати останні пісні їм ще приємніше. Завершували піснею “Пес №2” (як і, до речі, концерт 1995 року – перший альбом наживо для команди), де на словах “бо ми святі у своїй любові” Місько недвозначно показував на себе і на шанувальників.
Надзвичайно драйвовий виступ завершився запрошенням усіх до Львова 4 травня на презентацію щойнозаписаного live та студійного диску “Кримінальні сонети” під час традиційного “Сніданку з Мертвим Півнем”.

Оркеstр Янки Козир – Мати - Наш формат, 2007

2009-06-07T21:09:00.000-07:00

Оркеstр Янки Козир – Мати - Наш формат, 2007

“...ми ніколи не будемо робити те, що подобається всім. Музика повинна підтягувати свого слухача, а не опускатися до нього.” Так казав кілька років тому в інтерв'ю львівській “Вечірній газеті” продюсер ОЯК Олександр Литовка. Яскрава театральність вокалу, аранжувань, нестримна енергія композицій, що, здається, можуть поєднати в кількох хвилинах усе, асимілюючи стилі, жанри, традиції...Усе, чого захоче ОЯК. І слухачі.

Другий альбом ОЯК (перший, нагадаю, вийшов 2006 року – “Шляхи”) складається з тринадцяти треків, проте не всі з них є самостійними композиціями. І це добре, адже далеко не всі представники нашої сцени демонструють “альбомне” мислення у композиції своїх релізів. Не кажучи вже про нещирі “доробки” попсовиків, які всуціль є збірками випадкових із художньої точки зору цифрових доріжок.

Як відомо, створення якісної музики, саунду – це хоч і дуже важлива, але все ж лише складова виникнення доброго альбому. Справжня платівка поряд з цим має свою внутрішню драматургію, свій внутрішній час та контрапункти, “точки кипіння”. Причина цього елементарна і полягає в особливостях людської психіки, насамперед у здатності сприймати інформацію у певних усталених формах. Художня інформація має незвичайну специфіку – вона потребує оригінальних форм втілення, і більше залежить від самого мистецького “матеріалу”, ніж будь-яка інша – від власного ж змісту.

Думаю, в ОЯК це прекрасно знають. У згаданому на початку інтерв'ю О.Литовка зазначав: “Кожна композиція має бути міні-спектаклем.” Альбом “Мати” переконливо це демонструє. Це виявляється в усьому – від складу гурту (до вокалу Янки та Олекси, майже в усіх піснях долучається хоровий спів Марини Литвинової ) до особливостей виражальних засобів.

Розташування пісень спонукає слухача до емоційної напруги у першій частині цього диску (загальна тривалість його – понад годину) – аж до восьмої – і центральної – пісні “Мати”, яка не поступається драматизмом, чуттєвістю і відчайдушними звуковими експериментами “еР і Джей”. Безперечно, хтось, маючи дещо відмінні вподобання, може виділити зовсім інші пісні, але ці дві є найсильнішими “струсами” свідомості та уявлень про можливості музики. Навіть задля них самих варто його придбати – написали б журналісти якогось інтернет-магазину. І мали б у цьому рацію.

Тематично ці композиції також найсильніші. Згадана “еР і Джей”, відома українським меломанам ще з концертів та демозаписів, що ходили по руках:

Сумною буде пісня ця.
Гучними будуть в ній волання.
В ній буде Смерть
І буде в ній Життя.
Я заспіваю вам про спалене Кохання.

В альбомній версії вона має прекрасний акустичний вступ, написаний та виконаний басистом гурту Сергієм Радзецьким на класичній гітарі. До слова, він заробляє на життя викладанням цього інструменту. Пісня заворожує поліритмією інструментальних партій та направду конгеніальним вокалом, який подекуди сягає глибин відчаю.

Янка Козир - фото Ромка 'Suc' Коби

Можу сказати, що жоден музичний твір на теренах України (а цілком можливо – і набагато далі) не висловлював таким чином трагедію хворих на СНІД. Хоча це можна зрозуміти і як більш загальний символ приреченості. До того ж “еР і Джей” – не суто асоціативна назва (як це буває в електронних стилях та альтернативному році), а алюзія, посилання до шекспірівської традиції – Ромео і Джульєтта. Написання цих імен лише ініціалами, на мою думку, має вказувати на узагальненість ситуації і сучасність, котрій байдужа доля окремих людей. Така художня закономірність зумовлює змалювання урбанічних деталей на початку “еР і Джей”.

Загалом те, що об'єднує цей різноманітний альбом, досить легко помітити – універсальність проблем (головною з яких є екзистенційна болюча самотність у різних виявах) та діалогічність, що найбільше надає їхній музиці рис театральності. Діалогічність, до того ж, у досить широкому розумінні –відповідь переважно слід уявити самому, пісні ставлять питання і передають настрої, майже неодмінно до когось звертаючись. Недарма “В 4-х стінах”, якою починається альбом, є молитвою, поєднаною з потоком свідомості, а “Цвіте терен” заспівує Олекса Ткачук.

Окремо слід сказати про синтез стилів та інтерпретацію фольклорних джерел. Ці процеси в альбомі взаємопов'язані. Фольклорні тексти та мелодії зазнають трансформацій, поєднуючись з елементами етно-джазу, world-music і навіть треш-металу (приміром, агресивне звучання гітар у “Цвіте терен”).
Цікавим є виконання вірша Івана Франка “Земле моя” у фанковій манері.

Композиції, де виразно присутній фольковий струмінь, недаремно завершують альбом (потім тільки промовисті “Кінець” та акапельний фінал), розвантажуючи увагу слухача від перенапруги. “Свічечка”, “Два когути червоненькі”, “Латимба” не справляють враження концептуальних, проте є не менш вдалими.

За останні роки етно у світі сягнуло піку популярності, тому присутність таких мотивів водночас наче накладає штамп моди на будь-який музичний продукт, який ці мотиви має. Але це лише на позір. Насправді все залежить від того, як розробляє їх митець. Мотиви етно в ОЯК виникають за тим самим принципом, що й ознаки інших стилів – за потребою та художньою доцільністю, відповідністю задуму. Стиль не тяжіє над музичним полотном, а виступає лише однією з фарб на палітрі. Можливо, саме це і є рецептом еклектики.

Крім того, будь-яка традиція, задля того, щоб бути живою, має породжувати цікаві плоди та відгалуження.
До речі, чудова причина послухати ОЯК навіть тим, хто не є прихильником такого бачення музики.

«Жовту кульбабу» - новий альбом «Сестер Тельнюк» почуло п'ять українських міст

2009-06-07T19:46:00.000-07:00

Сестри Тельнюк - Жовта кульбаба - СOMP music, 2007

...Ще раз з'явилась нагода переконатися, що справді великі імена виникають тільки в результаті наполегливої творчої праці. Гранди сучасної музики – гурт “Сестри Тельнюк”, видавши свій сьомий альбом на одному з провідних українських лейблів Comp EMI, вирушили в концертний тур на його підтримку (12-21 липня 2007).

Подію можна вважати непересічною не тільки через те, що власної якісної музики Україні все ж бракує (це окрема тема) і в такому контексті кожен новий альбом музикантів такого рівня не може пройти непоміченим. Є кілька прикметних особливостей.

Насамперед цікавим є маршрут, вибраний групою для свого туру: Дніпропетровськ – Донецьк – Харків – Полтава – Одеса. Про це дещо згодом.
По-друге, “Сестер Тельнюк” не так часто можна послухати наживо в Україні, адже вони є чи не єдиною українською групою, яка має немало успішних виступів у США та Канаді, а також активно співпрацює з тамтешніми музикантами. По-третє, вихід “Жовтої кульбаби” відбувся не відразу. Спочатку реліз був запланований на початок року і мав іншу назву, але останньою була написана концептуально найважливіша пісня. Це спричинило зміни, і нову роботу слухачі змогли дістати тільки влітку.

Зрештою, такий підхід тільки на користь альбому, адже він справляє враження сильного і “настояного”. Жодних “недольотів”, стиглий, гармонійний плід. Але гармонія його не холодна й неприступна, не породжує зайвої дистанції. Автором музики всього альбому є Леся Тельнюк, більшості текстів – її сестра Галина. “Жовтій кульбабі” властиве вдале поєднання різних настроїв, що виявляється і на рівні тематики, і на рівні експериментів зі звуком та стилями. З-поміж них найбільш виразно помітний джаз-роковий струмінь завдяки участі Олега Путятіна (бас) та Євгена Бортничука (гітара), які професійно займаються такою музикою не перший десяток років .

фото з сайту www.telnyuk.info

Сестри Тельнюк у своїх інтерв'ю підкреслюють, що їхня група є цілісним творчим організмом, інші учасники ні в чому не обмежені. Світова практика дає дуже багато прикладів ефективності такого погляду на творчість.Саме тому цей гурт – це не тільки здобуток двох прекрасних жінок із загадковими очима.

Концерт у Полтаві мені вдалося відвідати. Зала обласної філармонії була заповнена, на жаль, лише на кілька відсотків попри значну кількість афіш у місті та належну організацію вечора мистецькою агенцією Арт-Вертеп та Українсько-Британським підприємством КОМОРА. Як людина, яка тут народилася і не перший рік живе, я можу сказати, що це типова ситуація. Людей, що цінують живу, якісну та серйозну українську музику тут справді обмаль, це одиниці, еліта.Причини, гадаю, відомі всім. Річ навіть не у зросійщенні та суржику основної маси полтавців, а в неготовності сприймати непопсову, глибоку творчість. Пам'ятаю, як на прекрасному понад двохгодинному сольнику легенди полтавського андеграунду – гурту Онейроїд (майже поспіль російськомовному) два місяці тому було 15 чоловік. Що, втім, створило затишок і найкращі умови для сприйняття.Так було й тут.

Протягом години були виконані пісні як з нового альбому (“Дівчатко-кленчатко”, “Голос Твій...” “Я знаю...” “Жовта кульбаба.Harlem”, “Вечірник”), так і з попередніх (альбоми “Жар-птиці”, “Тиша і грім”). Однією з останніх була “Назавжди” на слова Богдана-Ігоря Антонича, яку сестри зіграли без музикантів. Мінімалізм і камерність (два вокали та клавішні) композиції вражають, адже одразу згадуєш як цей вірш Антонича привабив свого часу харківський гурт Калєкція. Їхня інтерпретація звучить вітально, розкуто. Леся та Галя натомість надали слову поета несподіваного драматизму та напруженості.

Цікаво, що на концерті гурт був у дещо іншому складі (порівняно з тим, що писав альбом). З'явився новий гітарист – Роман Суржа та барабанщик – Микола Томасишин, який є наймолодшим учасником. Попри це помітно, що він має непоганий досвід, музичне чуття, сильний удар. Посилює мелодійність саунду “Сестер Тельнюк” відомий клавішник Іван Небесний. Прикметно, що на концерт “Жовта кульбаба” припав його день народження.
Приємним було те, що ті тридцять слухачів, що прийшли на концерт, були не випадковими, підтримка музикантів і розуміння, контакт відчувалися постійно. Серед них помітив Сергія Буланого - лідера відомого в місті гурту Контрабас. Кілька дівчат подарували сестрам троянди, а музикантам –соняшники. Звук, що забезпечував звукорежисер команди Костянтин Костенко, був якісним навіть під сценою, в перших рядах, що є рідкістю на будь-якому виступі.
Наприкінці зал довго аплодував стоячи, а самі сестри, з якими мені вдалося поспілкуватися, були в доброму гуморі. На запитання, чому був вибраний саме такий маршрут, адже в цих регіонах їх мало знають, Леся відповіла, що це було спільне бажання відвідати Східну Україну з новою програмою.Також вона повідомила, що Київ побачить восени дві презентації альбому – спочатку “вузьку”, а потім – для всіх охочих. Група вже веде активну роботу над наступним диском, що викликає осообливу повагу, враховуючи, що “Сестри Тельнюк” ніколи не були й не будуть комерційним проектом.